Я ніколи раніше не була у цьому місті. Не могла зрозуміти, як тут опинилась. Мої очі тонули у мороці невідомих вулиць, якими я блукала. Холодний вітер свистів у вухах і колихав гілки дерев, що проминали за вікнами поодиноких авто, що час від часу чітко освітлювали хоча б невеликий шматочок цього світу. Я не могла роздивитись обличчя водіїв. Був пізній вечір і дорогою я не натрапляла на жодну людину. Наді мною хтось розгорнув темно-синє шатро з нерівно пришпиленим рогом місяця. Я роззирнулась довкола і побачила безліч багатоповерхівок: мабуть, це якийсь спальний район. На різних поверхах горіли вікна: ніч ще не пізня. Я ставила собі питання: «Хто ці люди?». Могла б постукати до когось з них у двері і спитати, що це за місто, але на мене подивилися б як на божевільну. Та і яке я маю право серед ночі вриватись у їхнє життя та особистий простір?
Коли опиняєшся у незнайомому місці вночі (і важко зрозуміти чи це сон, чи реальність), просто не знаєш як діяти далі. Йти? Бігти? Куди, додому? Тут його в тебе немає. А повертатися кудись треба. Можна просто прямувати невідомим шляхом, але тоді ризикуєш опинитись у ще гіршому місці за це. Я просто йшла, поволі, не поспішаючи, намагаючись зберігати сили та спокій. На перехрестях миготіли світлофори, хоч і були зовсім непотрібними. Мене дивувала надзвичайна безлюдність цього місця, тішила і лякала водночас. Тим не менше, очі будівель не гаснули, вони наче спостерігали за мною. Це було єдиним, що підбадьорювало: я тут не сама. Здавалось би, минуло вже кілька годин, але я усвідомлювала, що пройшло значно менше часу.
Раптом я почула якийсь звук зі своєї сумки. А й справді, чому я не здогадалася зазирнути до неї раніше? Можливо, це допомогло б мені визначити де я. Я вийняла телефон і прочитала повідомлення, що з’явилося на екрані: «Чекатиму біля червоно-білого будинку під номером 43, як і домовлялись». У цей час у мене виникло багато запитань. І відповідь на них можна було б знайти лише зустрівшись із відправником повідомлення. Як далеко я була від того місця? Адже багатоповерхівок було багато, а вихопити з темряви колір і номер кожної з них – нелегке завдання. Втім, пройшовши кількасот метрів широкою вулицею, я побачила постать біля одного з будинків. Вирішила перевірити, чи це той, хто мені потрібен, натиснувши кнопку виклику абонента. «На вашому рахунку шістдесят шість копійок» - пролунав звичний жіночий голос зі слухавки. Я не мала іншого вибору, аніж піти у напрямку тієї єдиної людини, яка може запропонувати хоч якусь допомогу.
Чоловік невисокого зросту, на вигляд – близько тридцять років. Він не був моїм знайомим і це насторожувало ще більше: звідки у нього мій номер і як він знає, що я тут?
- Доброї ночі. Чи не підкажете, де я зараз є?
У відповідь не почула нічого, проте відчула уважний погляд незнайомця на собі. Це було першим, що мене насторожило, і я готувалася позадкувати.
- Можете скористатися моїм телефоном, щоб увійти в Інтернет. Так зв’яжетеся з кимось зі знайомих, - пробурмотів чоловік і поклав мені у долоню смартфон.
Я зайшла у соцмережу, переглянула список друзів і лише кілька з них були на зв’язку. Вони зараз лежать у своїх теплих ліжечках і гортають новини на сторінці перед сном. «Привіт. Мені потрібна допомога. Я у невідомому місті і тут немає нікого навколо», - написати це було б дивним. Я віддала телефон незнайомцю.
- І все ж, скажіть, будь ласка, що це за місто?
Мої побоювання не були даремними. Нічний зустрічний намагався завдати удару і вхопився за сумку. Я спробувала смикнути її, але зрештою залишила у нього в руках і кинулася бігти. На щастя, мобільний залишився у кишені куртки. Тепер я вже мала мету – втекти. Не мало значення куди. Я бігла, минаючи пройдену відстань значно швидше ніж раніше і побачила поруч будівлю з номером двадцять три (отже, це був не той будинок!). Підсвідомо я прагнула, щоб час так само пришвидшив крок і мріяла побачити світанок. Мене пронизував холодний вітер, підбори розбивали застояну тишу. Серце калатало і служило годинником – відбивало важкі секунди очікування сходу сонця. Я вже не чула, щоб мене переслідували, але все одно бігла, аби не натрапити дорогою на ще якісь пригоди. Мені здавалось, що так триває вже півгодини і я зупинилась. Довкола була мережа схожих будинків, таких, які я бачила і раніше. У кількох з них ще горіло світло. Комусь теж не спалось. Он-лайн. Завжди на зв’язку. Та хто ж зараз може допомогти?
