Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46471
Рецензій: 90669

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

СТЕЖКА ВІЙНИ НА ВУЛИЦІ МИРУ

© Анізія, 11-11-2013
Першим на подвір’я виходив  Іван Москва. Обходив свою нехитру господарку: псові  Сташеку  виносив миску каші, котикові  Гашеку  молочка наливав у мисочку, козі  кидав  оберемок трави. Коли ж підходив до кущів  порічок, навпроти,  у вікні , розсувалися маленькі накрохмалені фіраночки і поміж ними появлялося  вихудле обличчя сусіда: Івана Києва.
- О, Моська, ти уже не спиш?- Те запитання щоранку лунало в тій самій тональності, з тим самим наголосом на глумливому прізвиську.
- Обізвався слон. То ви, москалики, звикли довго спати. А ми рано встаємо…
Відповідав Іван Москва ніби сумирно, але відчував, як десь у грудях уже починає знову клубочитися злість. Нарешті він знову наштовхувався на те образливе: Моська і  вже його голос можна було почути   усім мешканцям вулиці Миру.
-А я тобі зараз покажу моську. Слон недороблений. Києв ти, чи Київ, а таки , видно,  без кия тут не обійшлося.
І звучав мат. Такий добірний. Причім сварився Москва завжди чистою російською мовою. Себто мати нею виголошував. Українською, казав, не так доходить до сусіда  та й не хотів її псувати.
Іван Києв чи Київ на той час вже стояв на східцях своєї веранди і теж мав напоготові  кілька перчених фраз:
- О, хохол переделаный. Какого черта настроение мне портишь? Я еще не завтракал даже…
- Так завтракати й будеш завтра, слоню .  Добрі люди снідають вранці.
Усі, хто проходив вулицею, поспішав  зранку на роботу чи на ринок,  щоранку чули те вже традиційне вітання двох учасників війни. Це як ритуал. Без нього день не почався би. І сонце не вийшло б на  щоденний обхід.
Як воно  сталося, що двох учасників війни  ще в сорок сьомому році поселили  на  вулиці  Миру  невеличкого прикарпатського містечка? Але сталося. Першим тут отримав  житло – невеличкий будиночок з великими вікнами -  Іван Москва, а через тиждень навпроти,  у подібному будиночку, поселили другого учасника війни - Івана  Києва. З тих будиночків людей вивезли на широкі сибірські простори і про їхню долю тоді заборонялося не те що питати, а й знати навіть.  Кажуть, коли Москва вперше побачив  сусіда, то  зрадів: теж людина на війні побувала, окраєць черствий  їла в окопі не раз, буде про що поговорити. Але якось не заладилося у них одразу.
Насамперед вони довго один одного перепитували прізвища. Москва думав, що з ним жартує сусід: який Київ?
- Та не Київ я , а КИЕВ. Ловишь? А ты, видать, не Москва, а Моська?
Москва не ловив. Оте образливе Моська, звісно ловив.  Не те, що ловив. Воно його прибивало важким  ковальським молотом до стіни. Іван не знав, як він став Москвою. Зі слів виховательки Надії Митрофанівни пам'ятав лише, що знайшли його, геть обезсиленого, ледве живого і  брудного обабіч дороги. Оскільки сотні дітей та й дорослих в оті страшні  роки лежали край доріг, не подаючи ніяких ознак життя, то й його б бригада  , що збирала трупи та звозила до яру,  скинула б на віз. Але  старий чоловік, нахилившись, побачив біленький кучерявий чубчик і вмовив молодшого, який  готувався кинути малого  до неживих, посадити дитину коло себе.
-Та ж не всидить він. Сили не має. Хіба не бачиш, помирає вже. Та й навіщо? Вкинемо, як завжди. Скільки ми таких уже вкинули. Їм і жити лишилося кілька годин  чи хвилин.
Та старенький не годився. Нагадав йому той хлопчик внука, котрого недавно довелося також схоронити в садку під старою яблунею. І він таки відвіз дитину в  лікарню, сам передав на руки санітарці і  ще  й  вказав, що на записці чомусь написано адресу: «Москва..» Видно десь там була якась рідня дитини.  Хлопчик на диво усім одужав. І виявилося, що він і читати вміє,  і співає гарно. Ось тільки пам'ять від голоду геть  втратив.   Так  і записали: « сім років, Москва…» Назвали Іваном. Хоча на те ім'я дитина довго не відзивалася. А в сорок третьому потрапив він на фронт як Іван Москва. Після війни Іванові пощастило навіть знайти виховательку, яка проживала в Ясинуватій. Та лише підтвердила, що привезли його зовсім охлялого, заледве живого. І відпоювали спочатку лише чаєм з м’яти та хвоща.  Коли прийшов до тями, нічого не міг сказати. А в кишені його курточки знайшли й справді напис на листочку. Точно вона не пам’ятала  що там було. Начебто: «Москва вам не по зубам, гады». Чомусь подумали, що він  москвич.
Заговорив хлопчик українською. Але так і залишився Москвою. А Іваном, бо дід, який його доставив до будинку, звався Іваном. Повернувся Іван дуже засмученим з тих мандрів. З того часу вимагав, щоб прізвище його вимовляли МОсква, а не МосквА. З наголосом на першому складі.  Наталці ж часто  розповідав, що сниться йому завше біла хатинка, стежечка від дороги до хати, запах матіоли і дикої рожі, з якої пив смачний сік з чаєм.
Сусід же на фронт потрапив з дитячого будинку також. Був він всього на кілька років старшим за Москву. Хіба що на противагу – худеньким і невисоким.  Про себе теж мало що знав. Виріс в дитячому будинку та й годі… Щовечора   повертався додому напідпитку і своїй дружині, дебелій тітці Томі, сукав перед носом маленькими кулачками. Вона ж , спокійна і незворушна, просто  брала його за пояс і пересаджувала через вікно на вулицю. Він оббігав хату і знову ставав на поріг,  вперто жестикулюючи. І знову все повторювалося. Допоки  Іван Києв чи Київ не виснажувався і не засинав таки коло порога. Тоді тітка брала його на руки, як малу дитину, і вкладала на софі, приповідаючи: «Горе ти моє,  горенько »…
Щоправда сусідка  Шатинська ніяк не вірила, що то все є правда. І , коли  її сусіди виходили щоранку на стежку війни,  і на всю вулицю лунали грізні голоси, вона бігла до  Дмитрячки і ділилася сокровенними думками: « Та які вони там учасники війни. Шпійони вони». Тобто шпигуни.  У місті був великий секретний завод і все місто  постійно було у гонитві за шпигунами. Дмитрячка не дуже вірила  Шатинській, але сарай почала закривати на висячий замок. Мало що тим шпигунам у голову зайде. А там аж сім курочок і порося. Ще зовсім мале. Навколо того поросяти і ще не знесених яєчок стільки вже планів  виношувала.
У Івана Москви дружина була тендітна. Іван міг би її на руках носити. І жили вони тихенько. Вечорами сідали на лавку під бузком і співали. Гарно так. Сходилися сусіди слухати той спів. Пахло матіолою, яку завше висівала  тендітна Наталка… Тоді через дорогу переходила  Тома, сідала коло них і  спочатку підспівувала, а потім витирала кулаками сльози.
Іван Києв чи Київ переходив і собі дорогу і , не сміючи присісти, кликав дружину:
- Домой! Тебе там лучше?
-Лучше не лучше, - відповідала , схлипуючи Тома. – Просто они умеют петь, а не пить .
Щоправда капусту квасили Івани, Тома та Наталка завжди разом. Зносили все до Москви. І  капусту, і моркву, і сіль, і кмин. Тоді Москва приносив з горища стару дубову шатківницю, що зосталася від колишніх господарів, діловито проводив пальцями по гострих ножах, щось там  підбивав молотком легенько і всідався на стілець. Навпроти нього вмощувався Іван Києв чи Київ. Шатківницю клали між собою. На дно великої балії Наталка стелила нове простирадло. Іван Києв чи Київ тримав шатківницю з одного боку, щоб не впала, а Іван Москва починав шаткувати. Коли вже капуста була пошаткована, утрамбована, жінки  робили смачний салат. Смачнішим він вдавався Томі, смажили величезну пательню картоплі .  Кажуть, що цей день минав завше мирно.  
На всі урочисті заходи сусіди ходили також  разом, чинно вистукуючи   по бруківці  блискучими  чоботами з тонкої шкіри. І видзвонюючи медалями. І померли Івани  якось так  разом. Спочатку Іван Москва, а через день і Іван Києв чи Київ. Чому Києв чи Київ? Бо з документами у Івана завжди було непорозуміння. Кожна паспортистка в міру своєї грамотності намагалася виправити прізвище. І звучало воно кожного разу по іншому: то Києв, то Київ.  Їхні могилки поруч. Чи ж там, на кладовищі, вони вже не виходять на стежку війни?
А на вулиці Миру  ще довго  жили  їхні дружини. Сіяли квіти, згадували своїх Іванів і щороку  на Івана носили на могилки пахучі букетики непоказної матіоли… З великими лопухами. Бо Іван же лопушаний. А жінки жартували: ото – твій Іван, а це мій..
Я давно проживаю в іншому місті і не знаю, чи живі вони. Чи ще пахне матіола на вулиці Миру…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Невигадана історія – зернятко істини

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Наталія , 18-11-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов , 12-11-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 12-11-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1520648002625 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …