Минули роки. Станіслав Романович, мав гарну родину. Діти вже виросли і покинули рідну домівку. Дочка, вона була старшою за сина на вісім років, давно вже жила за кордоном, там мала свій невеликий бізнес і не потребувала батьківської матеріальної допомоги. Син жив неподалік, у судньому місті. Тож з ним та його родиною бачилися часто. Коли його діти, непосидючі й дзвінкоголосі внучата, гостювали у них, дружина аж молодшала. Не скупилася й на дарунки. Солодощі та іграшки залишалися навіть потому, як дітлахи від’їздили додому. Станіслав Романович був з дитинства дуже економним. Для себе він не міг дозволити якихось надмірних витрат, а тому відчував душевний неспокій, коли бачив, як жінка, на його думку, тринькає, гроші. Був переконаний: якби лежали, принесли б більше користі. Та навіть тим же внукам можна було б потім віддати, тільки щоб не на всілякі там дурниці, а на щось корисне. Звичайно, ті подарунки їм у велику радість, та що з того, яка вигода? Виростуть і забудуть про них, а так на щось путнє й назбирали б. Правда, сам собі не зізнавався, що з плином років відчув, якщо гроші вже лежать, то появляється ніби спортивний інтерес: більше, більше, більше.
Коли ніхто не бачив, трепетно, із побожною душевною врочистістю, любив їх перераховувати. То були майже інтимні хвилини, миті найвищої насолоди. Про ту його пристрасть ніхто не знав і навіть здогадатися не міг, як завжди привітний, шляхетний, із ясною щирою посмішкою на інтелігентному обличчі Станіслав Романович, перетворювався на геть іншу людину. На чоло наповзала зосереджена потуга, а гострі очі чіпко трималися купюр, які лоскітним шерхотом приємно хвилювали й збадьорювали. О, то були блаженні хвилини! Світ інакшав і набував глибокого змісту.
- Стасику, ти де? – пролунав голос дружини.
Він здригнувся, ніби від несподіваного ляскоту батога і, поволі повертаючись до дійсності, почувався так ніби силоміць і безцеремонно вирваний із солодкого сну.
- Тут! – а руки швидко й нервово шарпнулися до грошей. Засунув пакунок у портфель і кинув під диван. Намагався опанувати себе, вирівняти дихання і несподівано відчув як непомітно, та наполегливо звідкись із середини почала здійматися пливка й досі невідана хвиля сум’яття. З подивом відчув, що мимоволі червоніє. Внутрішньо чинив тому опір: «Він же не для себе, а щоб на користь, щоб не марнотратилися, щоб лежали ». Ота почута в дитинстві і закарбована на рівні підсвідомості фраза повертала звичну певність.
- Дзвонив Тарас, малих на літо до нас привезуть, - повідомила Аліна. Треба б басейн купити. Знаєш, бачила в Людмили, такий гарний, гумовий. Вони вранці наливають води, а вдень уже вона й тепла. Дітвора там хлюпочеться весь час. От нашим би такий. Що скажеш?
Станіслав Романович уже й не згадав би свого скороминущого сумніву:
- Ну, пішло-поїхало… , - мовив роздратовано, дивлячись кудись убік.
Тепер знав: даремно так збентежився. Правильно зробив, що не показав дружині пакунок. Проте все може бути, треба надійно заховати гроші. Хай лежать, колись вони ще знадобляться. Тоді будуть, як знахідка. Ще йому й дякуватимуть. От тільки треба буде поміркувати, куди покласти. Куди ж? Куди?! Силувався, перебираючи в голові різні варіанти, проте нічого не міг придумати. Розумів: не матиме спокою, поки не вирішить остаточно. Треба ж щоб було надійно. І раптом! О, так! Здається, він знає. Ніхто й ніколи там не знайде схованки. Ураз відчув приємну полегкість. Роздратування відступило, а натомість прийшло відчуття тихого затишку й спокою. На дружину дивився прояснілим і майже теплим поглядом.
***
Будиночок літньої кухні тепер слугував радше за склад, куди виносили те, що і викинути було наче шкода, і пригодитися вже навряд чи могло. Колись, тоді ще не було газового опалення, там, після нетривалих суперечок, зробили невеличку піч. Аліна наполягла на тому. Вона часто пригадувала, як їздила в дитинстві до батькової тітки в село і найцікавіше, що їй там здавалося, була піч. Станіслав Романович тоді заперечував. Та потім коли все таки позвали пічників та зробили, і сам любив іноді коротати вечірні часи: читав книжки, ввімкнувши на печі світло. То було так давно. Тепер туди майже ніхто й не заходив, а щоб топити там – про те й мови не було. Димохід! Так! Саме там! Ото найнадійніша схованка. Так і зробив.
Ранок наступного дня видався якийсь негожий і кволий. Небо було затягнуте сірими низькими хмарами. Вночі пройшов дощ і від вчорашньої сонячної благодаті геть нічого не залишилось. День насуплений своєю сльотавою похмурістю тягнувся мляво, повільно, ніби очікуючи якоїсь непередбачуваної неприємності. Було прохолодно й незатишно. Проте такі дрібні прикрощі не вплинули на Станіслава Романовича. Почувався спокійно, настрій був гарний. Відтоді, як товстий пакунок із грошима лежав у схованці, в яку ніхто, був певний, не загляне, життя, здавалося, знову засяяло всіма своїми барвами.
Ще за сніданком Аліна раз-по-раз поглядала на свого Стасика і не могла зрозуміти дивну зміну його настрою. Був аж занадто привітний, запобігливо уважний та лагідний. Прикро, та, по всьому, не вдасться сьогодні прогулятися з онуками, як запланували вчора.
- Ти бачиш, он як погода зіпсувалася? Це й вийти, мабуть, не зможемо в таку негоду, - сказала ставлячи перед чоловіком сніданок.
- Нічого не вдієш. Дома сьогодні хай розважаються, - мовив Станіслав Романович.
- Та таки доведеться. Що ж тепер?
Нічого страшного - будуть вдома. У неї теж є невідкладна робота. Сусідка дала соняшникового насіння. Насмажить, то й буде дітям взимку поласувати. Тепер в магазині ніколи не купуватиме. Після того, як побачила чорні поля соняшників, коли одного погожого дня разом із сином та його сім’єю виїхали за місто, нізащо. Нізащо! Виявляється, он як можна спаплюжити такі сонцелюбні квіти. А як милували око на початку літа! Маленькі сонечка, що навіть похмурий день робили осяйним. Із літака їх обприскують чимось, щоб всі разом достигали. Хазяїни просунуті! І звідки, ну звідки, в них таке споживацьке ставлення до всього? Відчувала, як нервується від обурення: виявляється, що й олія і ота смакота, що в пакетах, теж хімією напхані. А як же вони любили сісти перед телевізором та полузати насіння. Добре, що сусідка садить соняшники на своїй дачі. Ну, нічого, нічого… Ось витопить сьогодні у літній кухні і двох зайців, можна сказати, вб’є: і малеча погріється і насіння насмажить. А в печі воно особливо смачне виходить. Так батькова тітка колись робила. Пригадалося дитинство, широка селянська піч в тітчиній хаті і смажене насіння. Яка ж то смакота! Уявила, як прийде увечері Стасик з роботи і як буде з внучатами борушкатися на теплій черені. Тихенько собі засміялася. Чого двох? Трьох зайців вцілить! Та поки-що нічого не казатиме про це чоловіку.
***
Повертався Станіслав Романович з роботи в доброму гуморі. Якось все владналося, і не думав, що такий спокій огорне душу, коли гроші вже «лежатимуть». Поглядом сягнув далеко, охопив ним сіру асфальтівку, скупчення хмар над горизонтом, дах свого будинку, супутникову антену, що широколицьо виглядала з-поміж дерев. І раптом:
- Ой ! - зойкнула безмовно душа. - Ой! - заволала вона уже на весь світ. – Це … що ? - впала кудись у прірву.
Зі страхом пополотнівши, дивився на димохід кухні. Руки й ноги ніби свинцем налилися - із димоходу вгору перло стовп диму! А той дим був чорний-чорний, а його клуби потужні-потужні …
- Так горить папір! – пронеслося в голові. - Коли його багато ... , - потягнулася інша думка, знесилюючи волю й сковуючи тіло розпачем.
Тому вже було несила завадити. Стояв і дивився. І раптом так, як колись маленьким, коли в нього була висока температура і він виснажений лежав і не міг поворухнути кінцівками, якимось чином ніби зібрався докупи, затужавів, перетворився на точку, яку можна було взяти поміж двох пальців і тримати так, відчуваючи космічно великі масштаби Всесвіту і дріб’язковість маленької піщинки. А потім йому здалося, що бачить себе на великій земній площині, але не звичайно, а згори, із космосу. Із подивом зрозумів: це він усвідомлює, що то так звідти його зараз бачить мама. Орієнтиром слугував той дим, що звідтіля видавався, очевидно, малесенькою цівочкою, і був в порівнянні із Всесвітом такий тонесенький і геть нікчемний.
- То ось на що перетворилися твої мрії, Стасику, - зрозумів, що чує її голос. – То нічого, що ти не став музикантом, але ж ти…
- Задушив у собі музику, - тужно продовжив.
- Ми так багато про що мріяли з тобою. А пам’ятаєш, як … , - чув знову позив і той відгукувався в свідомості уже власною думкою:
- Ми мріяли подорожувати.
- То зроби це зі своєю сім’єю, сину.
- Я так багато змарнував часу, мамо, - судоми здавили горло і він, відкинувши назад голову, вдихнув на повні груди. Видихаючи, з подивом відчув, що виривається на волю, вивільняється душею, що в неї ніби хлюпнуло ясне проміння незбагненного врочистого сяйва. Стало легко дихати. То було насолодою усвідомити, як виривається із цупких тенет на простір. Йому, як колись у дитинстві, тому маленькому Стасику, раптом захотілося поринути, у цей великий світ, у мандрівку, відчути нестримну розкіш свободи, безмежного простору.
Знову, як колись давно-давно, він був вільний. І зовсім не подивувався, що горизонт раптом відкрився і світ знову став неймовірно широким.
