Високий чоловік з козлячою борідкою підняв вгору вказівний палець, просячи тиші. Люди в залі не змовкли, просто дехто перейшов на шепіт. Він випростався, порівняв краватку, підсунув до себе мікрофон, прочистив горло.
- Важко обирати найдостойнішого серед достойних, - замовк, витримуючи паузу. Надто довгу навіть для театральної. – Але цьогорічним переможцем стає Олексій Сімчук.
Дочекавшись, коли вщухне шквал оплесків, ведучий крикнув:
- Пані й панове, привітайте цьогорічну «Гордість міста!»
Усі, наче за командою, повертаюся в мою сторону. Я почуваюся як Холлі Беррі на церемонії вручення Оскара. Лишається зробити круглі очі і закричати: «О my God!» Треба підніматися на сцену, тиснути усім підряд руки, виголошувати промову, якої чекає хіба що не зовсім тверезий кореспондент місцевої малотиражки. Яка не яка сенсація.
Диплом мені виносить фігуриста білявка в чомусь облягаючому і блискучому. Для сукні надто коротко, для маєчки – задовго. Диплом великий, у важкій дерев’яній рамці, під склом. На склі тріщина… Ні, то просто волосина «блискучої» кралі.
Підходжу до мікрофона. Цікаво було б поглянути на їхні пики, якби я сказав: «Ні, ні, дякую. Мені цього не треба. Я нібито й не герой».
Я не готував ніякої промови і вже сотню разів прокляв себе за те, що вліз в цю благодійність. Що ж, останні місяці я роблю багато непритаманних мені вчинків.
- Дякую усім однодумцям, всім тим, хто підтримує мене у цій благородній справі, - кажу я і відходжу. Коротко і ясно. А репортер все одно щось додасть. У нього в руці знову келих шампанського, а, спиртне, як відомо, підживлює творчу уяву.
Залишаю святкову залу у супроводі давнього друга Влада і його п’ятирічного сина Сашка.
- Рівняйся на дядька Олексія, - піднімаючи малого на руки, говорить він. – Виростеш справжнім мужиком.
Сашко запихає в рота рештки шоколадного батончика і серйозно так запитує:
- Яким мужиком?
- Справжнім.
І справді цікаво, які у справжнього мужика риси? Чи яких рис у нього немає. Певно, боягузтва.
Сашко тягне брудні від шоколаду руки до моєї грамоти.
- Хочеш, подарую, - протягую йому блискучу відзнаку.
Ну яка з мене гордість міста, якщо я сам себе не поважаю?
- Дядько жартує, - говорить сину Влад. – Льошка, а де твоя тачка? Тебе підвезти?
- Ні, дякую. У мене справи.
Звертаю за ріг, до великого, схожого на прожектор ліхтаря. Шукаю в кишені сірники. Колись кинув палити, бо бути здоровим модно. Але почуття провини ніби магнітом притягує до себе різні шкідливі звички.
Запалюю цигарку і повільно йду в сторону центру. Під лівою рукою табличка, на правій висить плащ. Ніч місячна, тепла. Гріх спостерігати за нею із запиленого вікна автівки. Моя «старенька» вже третій місяць на заслуженому відпочинку в гаражі. Я більше не сідаю за кермо. Не можу. Як багато «не можу» назбиралося за цей час. Чимала колекція.
Виходжу на шосе. Пізно. Автівок практично немає. Тепер я часто гуляю «ненадійною» ділянкою дороги. Коли тобі на зустріч на шаленій швидкості летить машина, у крові закипає адреналін, всередині все холоне, ти бачиш і відчуваєш те, що в останні хвилини свого життя відчувала Алла. Іноді так хочеться помінятися з нею місцями…
Старезний годинник на міській ратуші «проскрипів» північ. Потрібно повертатися додому і зателефонувати Ніні. Відрапортувати про результати конкурсу. «Я не засну, доки не дізнаюся», - проводжаючи його на свято, сказала вона.
Іронія долі. Сьогодні минає рівно три місяці з дня смерті Алли. Я розумію почуття Ніни, тому не просив її поїхати зі мною на церемонію нагородження.
Колись вона все одно вилізе назовні. Правда… А поки що я зачаївся у своїй безпечній нірці і чекаю. І ще «переживаю» усі ті сни. Провина роз’їдає мене наче виразка. Іноді, дивлячись на Ніну, я бачу Аллу. У снах вона завжди мовчить. Але дівчина жива і здорова. Одного разу дівчина наснилася мені серед яскравих повітряних кульок. Вранці я купив такі ж кульки у дебелої продавчині-вірменки і заніс на Алину могилу. Я з нею розмовляв, просив пробачення. І мені здалося, що вона могла б мене пробачити. Могла б…
З Ніною важче. У снах вона накидається на мене і кричить: «Убивця!» Або, навпаки, цілує і шепоче: «Я все знаю. І все одно тебе люблю».
В реальності з Ніною ще важче. Вона поряд, я бачу її майже щодня, її біль вже давно став моїм, якщо це можливо. Я ні разу її не торкався, але тепер вона мені ближча аніж раніше. Хоча кохання не приходить до таких типів як я. Не повинно…
Я ні разу не спитав у Ніни про батька Алли. Точніше, чи вона раптом не моя донька. Відчуваю – моя, а ще відчуваю, що брехня не може тривати вічно. Я пішов би до міліції і все розповів. Слово честі. Скинув би з душі цей тягар, непідйомну каменюку, яка з кожним днем розростається. Не можу! Якщо Ніна дізнається правду, я помру.
Я більше не шукаю коротких шляхів. Довгі цікавіші і, мабуть, безпечніші. До самого ранку тиняюся містом, лякаючи котів і випадкових перехожих. О пів на сьому підходжу до під’їзду. Мобільним телефоном підсвічую собі цифри на іржавому кодовому замку. Піднімаюся темними сходами. Лампочки у під’їзді, як завжди, хтось викрутив. Луна в тиші особливо уїдлива. Здається, що йде не один хиленький чолов’яга, а ціле стадо слонів.
Біля моїх дверей, на килимку, навпочіпки сидить Ніна.
- Привіт!
- Привіт! Що ти тут…
- О такій порі? – зриває з уст моє запитання. – Чекаю. Щоб привітати нову гордість міста.
Я так їй і не передзвонив.
- Уже знаєш?
- Уже всі знають.
Підводиться і цілує мене у щоку. Від аромату її волосся і парфумів починає паморочитись голова. От якби…
Мовчки заходимо до квартири, роззуваємось. Допомагаю їй зняти пальто, а потім йду на кухню ставити чайник.
- Я хочу тобі дещо сказати, - до кімнати безшумно заходить Ніна. Зупиняється у дверях.
- А я тобі, - з моєї горлянки вилітають низькі, мало схожі на слова звуки. Ну що, зможеш? Чи слабо?
Одночасно промовляємо «Я…», і тут, як в одноманітних серіалах, ситуацію рятує телефон. Дзвонить мобільний Ніни. Вона дивиться на дисплей і не відповідає.
На годиннику сьома десять. Ранувато для неважливих дзвінків.
- Це хто?
- Із міліції.
- Що їм потрібно?
- Не знаю.
Ставлю на стіл чашки, цукор. Чомусь сиплю собі дві ложки кави. Лаюся, відсипаю. Нінин мобільний все не замовкає.
- Відповідай. А якщо це важливо?
Хитає головою.
- Не зараз.
Нарешті благословенна тиша. Завершую з кавою і повертаюся обличчям до Ніни.
- Ти хотіла щось сказати.
- Ти теж.
- І я теж.
- Давай зараз не будемо одне одному нічого говорити, - посміхнувшись, Ніна сідає за стіл. – Такий чудовий ранок.
Радісно киваю. «А й справді. Мені не потрібно їй нічого казати».
«Пританцьовуючи» від холоду, Сергій дістає із кишені дублянки маленьку пластикову пляшечку. Озирається і сує її мені в руку.
- Швидше ховай.
Мене трохи дратують ці його шпигунські ігри. Дістаю із гаманця гроші і відкрито кладу їх на прилавок. Він дивиться трохи ображено. Вочевидь, не задоволений, що я не підтримав його гру. Але вже за секунду не перераховані гроші опиняються в одній із багаточисленних кишень його куртки.
Сергій нібито мій «колега». Колись він займався науковою роботою і теж був гордістю міста. А потім, як розповідає усім за чаркою: «Я заблукав у власних мріях. Спіткнувся об реальність і порозумнішав. Порозумнішав і став робити гроші». Офіційно він торгує на базарі секондом. Неофіційно – в нього можна замовити навіть дефіцитні і небезпечні товари. Дістане за лічені дні. Ще й зробить скидку. Все для «своїх» людей.
- З конкурентами як з пацюками. Так? – фамільярно поплескавши мене по плечу, зареготав він.
Регочу у відповідь. Я не зобов’язаний йому нічого пояснювати.
- Ей! – знову озирається і кричить мені у спину Сергій. – Ти з нею не грайся. Штука небезпечна.
Киваю.
- Угу.
Перш ніж дати мені аркуш і ручку, похмурий майор довго вивчав мій паспорт. Тисячу разів відрепетирувані слова лягали на папір легко і швидко. Знав, що такою швидкість себе обкрадаю. Нехай! Не наївсь, то й не налижешся. Або що там кажуть про смерть і повітря?... Спершу я доведу собі, що справжній мужик, а потім можна буде й втекти. Туди, де мені не доведеться дивитися в очі Ніні, не бачити її сліз, не відчувати ненависті, не чути прокльонів.
Ну от і все. Дата, широкий підпис. Зараз я передам майору заяву, владнаю всі формальності, а потім скажу, що мені потрібно прийняти ліки. Сергій запевняє, що однієї пігулки вистачить. Він ніколи не бреше…
- То з чим ви до нас? – нетерпляче запитує майор.
Підсовую до нього аркуш.
- Тут все написано.
«Не забувай, що я тебе кохаю», - сказав їй два дні тому Олексій, і зник. Його телефон знову не відповідає. Як тоді, багато років тому. Коли вона пішла, не витримавши конкуренцію. Надто сильна суперниця стала на її шляху – його робота. Їй єдиній – увесь вільний час і пристрасть.
Дізнавшись про дитину, Ніна знову набрала Олексія номер. Вирішила так: відповість – розкаже йому про маля, не візьме слухавку – він у повному розпорядженні егоїстичної суперниці. Олексій не відповів…
Здається, з роками він змінився. Став відданим і ніжним. А може просто її жаліє? Позавчора Ніна збиралася розповісти йому правду. Не вистачило рішучості. Зараз все це не має жодного значення. Він не знав своєї доньки і вже ніколи з нею не познайомиться. Але вона не хоче, щоб між ними стояла ця правда.
Мобільний ожив, завібрував і поїхав по підвіконню. Андрій! Ніна кинулась відповідати. Навіть не подивившись на номер.
- Алло! – говорив бадьорий і незнайомий чоловічий голос. – Ви мати покійної Алли Семенюк?
- Я, - завмерла. - А хто це?
- Вас турбують з міліції. Ви не могли б сьогодні під’їхати до нас у відділення?
- А в чому справа?
- Здається, ми знайшли вбивцю вашої доньки.
Розкинувши в різні сторони руки і намагаючись утримувати рівновагу, як у дитинстві, йду по парапету. Повітря ще ніколи не здавалося мені таким свіжим, а небо – блакитним.
Раз, два… Крок назад, крок вперед.
«Цікаво, цікаво, - прочитавши моє зізнання, посміхнувся майор. – Тільки встань в чергу. Ти у нас не один такий. Ми вже упіймали її вбивцю. Позавчора».
Три, чотири…
«Його звуть Віталій Андрієнко. Піймався на продажу краденого. Серед тих речей знайшли і золоті сережки Алли. Добре його притисли і він у всьому зізнався».
П’ять, шість…
«Він був п’яний. Хотів її налякати. Не розрахував швидкості».
Сім, вісім…
«Виліз з машини, підійшов до дівчини. Пульсу не було. Він стягнув з неї золото, забрав гаманець і втік. І ще має нахабство присягатися, що це був нещасний випадок».
Дев’ять, десять…
«Ти проїхався вже по мертвій. І, мабуть, не перший. А зізнаватися прийшов один. Правда, через три місяці. Що, совість заїла? – майор ще раз перечитав останній абзац моєї заяви. – У вбивстві ти не винен, але з місця злочину все-таки втік. Так що доведеться нам з тобою ще поспілкуватися. Детальніше…»
Парапет скінчився. Зістрибую на землю. Не знаю, як має виглядати друге народження, але сьогодні я отримав шанс, якого вже не змарную.
У бездоганну блакить неба вклинилось кілька недоладних, схожих на повітряні кульки хмарин. На клумбі, навпроти відділення міліції ростуть лапаті, яскраво-жовті, подібні на соняшники квіти. Ніна так любить жовтий. Правопорушенням більше, правопорушенням менше. Нахиляюся і ламаю стебло на одному із «соняшників». У кишені заграв мобільний. Уже не пам’ятаю назву цієї мелодії. Щось із класики. Але зміню її на легшу, життєрадіснішу.
- Алло!
- Привіт! У мене важливі новини. Я телефонувала тобі сотні разів, - говорить скоромовкою Ніна. – Куди ти зник?
- Зараз приїду. І більше ніколи нікуди не зникатиму. Обіцяю.
