Із важкими думками прокинувся Вожак лебединої зграї. Оглянув усе навколо сумним поглядом і журно-тривожно засурмив про збір.
– Будемо вирушати! – скомандував.
Величні красиві птахи без зайвих слів і метушні залопотіли крильми, знялися в повітря.
Важкі сталеві хмари грізно неслися по небу, не передбачаючи нічого доброго для польоту. « Скільки часу змарновано, чекаючи прояснення! Доведеться балансувати між дощами, щоб не зазимувати на озері. Цьогорічний переліт обійдеться немалими втратами. Та краще в небі, в русі, в боротьбі з стихією змагатися, ніж приректи зграю на холодну, голодну смерть…» – думав Вожак.
Видимість була погана. Через шар сірого перезволоженого повітря він пильно вдивлявся вдаль, відмічаючи тільки йому відомі орієнтири їхнього довжелезного шляху…
Раптом за лісом, де невелика швидка річечка, огинаючи поле, розливається в широке плесо, на просякнутій мокротинням леваді зазолотіла яскрава пляма.
Птахи схвильовано загомоніли, порадились і обережно почали знижуватись.
Понад берегом, серед ледь помітної у прижухлій траві дороги, в багнюці зав’язло – хто б ви думали? Бабине Літо. Сидить брудне, обшарпане, змарнівше – і гірко плаче.
Зрозуміли птахи, чому негода не припиняється – Бабине Літо застряло! Заметушилися… Хто до річки, хто до лісу. Сплели з трави довге перевесло, обв’язали ним попід руки Бабине Літо, взялися за краї, піднялися дружно в повітря – та-а-а й витягли! Посадили на горбочку – і давай відмивати, відчищати, прикрашати. Розчесали, заплели, березовим та кленовим листячком позолотили, горобинове намисто почепили, калиновий вінок на голову вдягли… А Літо Бабине голівки не підіймає, сліз своїх не припиняє…
– Чому? – питають.
– Як же мені не пла-а-акати, коли моя паличка чарівна з рук випала, як я в багно провалило-о-ось.
– То ми знайдемо, куди вона впала?
– У річку-у-у! – ще дужче заголосило…
Подумади-подумали птахи, та й розлетілися над річкою. Наскликали жаб, риб - річкових мешканців - і попросили дно обнишпорити, чарівну паличку знайти.
Чи довго, чи не дуже це все діялось, задкує на берег Рак, а в клешнях дорогу знахідку тягне.
Заясніло Бабине Літо, засміялось! Змахнуло чарівною паличкою… І враз сіра завіса впала з неба пухнастим ранковом туманом, а з-за обрію золотою діжею викотилось сонце, освітило землю, вбрало в пишні шати, обігріло оксамитовим осіннім теплом, хлюпнуло в ріки блакиті...
А наші птахи в дорогу поквапились.
– Дивись же, Бабине Літечко, –каже Вожак – Тримайся довше, допоможи до Теплого Краю долетіти.
Подякувало Бабине Літо мудрим птахам, гречно вклонилося і благословило в далеку путь.
