Інакше, як «наш янгол», Станіслава Романовича ніхто й не називав. Точніше, жіноча половина колективу. Воно, оте «наш янгол», так пасувало цьому ще не старому чоловіку, що ніби приросло до нього. Навіть якби не витончені риси обличчя, щирий погляд сірих очей, елегантні руки з довгими красивими пальцями, то і так все, здавалося, відповідало тому найменню. Завжди уважний і ввічливий, він вирізнявся ще й шляхетними манерами. Вчасно стільця підсуне, у дверях шанобливо пропустить, із тролейбуса допоможе вийти, елегантно й надзвичайно люб’язно подавши супутниці руку.
Станіслав Романович, працював лікарем. Ті безкінечні музичні вправи на скрипці, коли він був ще просто Стасиком, ввічливим, слухняним хлопчиком, зробили його красиві руки та довгі чутливі пальці ще й надзвичайно вправними, що особливо важливо для хірурга. Щире лице і негучний, приємного тембру голос, рідкісна здібність уважно слухати співрозмовника додавали до його привабності ще й особливого шарму. А в його інтелігентності ніхто й не сумнівався. Тут уже одностайність проявляли, як жіноча так і чоловіча половини їхнього колективу.
Хтось сказав, що у кожного злочинця є майбутнє, а в кожного ангела минуле. Було те минуле і в Станіслава Романовича.
Колись, а то було так давно, здавалося, зовсім у іншому житті, мама теж називала його янголятком. Вона, на контрасті із батьковою жорсткістю плекала в синові ті риси характеру, які робили хлопця таким несхожим на його однолітків, що своїми витівками постійно спричиняли батькам нескінченний головний біль.
Виточений і сумирний хлопчик, він майже ніколи не приставав до їхньої галасливої компанії. Коли вони ганяли ніби навіжені у дворі, чи бігли на риболовлю, чи залазили у двір до Степановича, бо там були як ні в кого смачні полуниці, його захоплювало інше – гра на скрипці. То мама наполягла, щоб її купили, бо в Стасика був хист. Колись дуже давно вона теж займалася музикою, потім, вийшовши заміж, якось закинула те заняття, а мрії про сцену потускніли ще тоді, коли почала зустрічатися зі своїм майбутнім чоловіком – він був хазяйновитим і практичним. Музика, мистецтво, книги, тобто все те, що тільки поглинало, в його розумінні, час, енергію та збурювало емоції замість того, щоб давати якийсь зиск, було непотрібним і в чомусь навіть шкідливим марнотратством часу. Тож, як тільки вона притисла до грудей крихітне тільце свого новонародженого синочка, тоді вже твердо знала, що її нездійснені мрії, вона втілить у його житті. Стасик підростав, а вона як могла боронила його прагнення займатися музикою та потай від чоловіка плекала надію, що колись він стане відомим музикантом.
Стасик наполегливо й завзято виконував всі ті вправи, що учителька задавала на літо, а таємниця, що існувала в його і маминому житті зблизила їх так, як може зблизити взаєморозуміння не просто рідних по крові, а й по духу людей.
Але трапилося непоправиме: мама раптово померла. Вона ніколи ні на що не скаржилася. Правда, бувало, що іноді якимось неприродно енергійним голосом просила Стасика подати їй пляшечку із сердечними краплями. І чим старанніше вона намагалася вкласти в те прохання бадьорості, тим страшніше ставало хлопцю. Бадьорість була штучною. Стасикове серце стискалося, а тіло враз знесилювалося під вагою якоїсь невидимої очам важенної брили. Та потім все миналося і мама знову була такою, як і до цього.
Коли мами не стало, це було так, ніби обвалилися раптом всі гори світу. і він ураз став пласким та безбарвним. Стасикова пам'ять закарбувала сумних сусідок у квартирі, приглушені голоси, запах воску і незриму присутність чогось невідомого та незрозумілого. Жінки говорили пошепки і час-від-часу котрась із них підходила до нього і, витерши сльози, гладила по голові. Сприймав усе те байдуже. Від несподіваного горя він нічого не чув, не бачив, не розумів. Усе те, що відбувалося, здавалося якимось непевним сном, і він навіть не плакав, бо начебто вимкнувся із життя на той час, поки це нарешті скінчиться і буде все, як раніше. І ніби не вухами, а кожною клітинкою свого організму всотував розпачливі ридання батька. Той згорбившись над труною і похитуючись всім тілом, нестямно рік:
- Бач, як… , бач, як… А казав же, не тринькай гроші, складай, хай лежать собі…
І вже не до неї мертвої, що лежала повністю відсторонена і байдужа до всіх мирських суєт і, здавалося, геть-чисто і якось аж ніби зневажливо ігнорувала його пристрасні слова, він розпачливо, промовляв:
- І куди ж вона гроші дівала? Казав же, хай лежать! Аж ні-і-і, так нічого і не насклада-а-ла. Ой, горе-горе, - звучало тужно.
Стасику був зовсім невідомий такий пригнічений і геть убитий, а раніше владний і впевнений у собі батько. Він дивився на похилені плечі, на піджак, що висів на сутулій спині і відчував зовсім невідомі почуття жалю до нього. Тепер їх залишилось двоє. І батькові слова падали в оголену й таку спраглу хоч якогось прихистку душу Стасика, ніби зерна в готову до плодоносіння землю. Що посій, те й зійде. Усе тоді ним сказане закарбувалося міцно, на все життя, перетворилося на матеріальні основи існування. Ще деякий час Стасик жив в очікуванні того врівноваженого спокійного затишку, який завжди відчував, коли мама була поруч, а потім перестав чекати.
Так як раніше вже не було. Ніколи.
