По суті, співбесіда була завершена. Я сидів мовчки, чекаючи поки байдужий працівник відділу кадрів закінчить заповнювати свої бланки.
-Вам ще треба буде пройти огляд у окуліста, ви в курсі? – спитав він, не відриваючись від свого заняття.
-Окуліста? Навіщо? – здивувався я.
-Це обов’язкова процедура. Можна сказати, чиста формальність.
-А де це робиться?
-Тут поліклініка п’ята недалеко, буквально через дорогу. Зараз я напишу вам скерування.
Поліклініка дійсно була через дорогу. Я штовхнув важкі двері та потрапив до гнітючого довгого вестибюлю. Біля заскленої стійки реєстратури знаходились кілька похмурих жінок середнього віку, не знаючи де їм подітись. Очевидно, їх наївний розум не міг ухопитися за слизькі щупальця бюрократичних спрутів, але я читав колись притчу Кафки про закон, тому, пройшовши між ними, впевнено спитав у тьоті-зав-реєстратурою, в котрому кабінеті має честь перебувати окуліст, його світлість?
- Не говорити українська,- відповіла жінка, - Не розуміти.
- English please? – делікатно перепитав я.
- No, thanks! - махнула вона рукою, сміючись.
Але тут якийсь добрий лікар, який білосніжністю свого халату нагадував янгола, помахуючи рентгенівськими скрижалями, приніс мені крізь ці брудні, затерті швабрами коридори випадкову благу вість.
-25-ті жовті двері направо, - повідомив він на ламаній татарській.
-Дякую, - відповів я на ідиш.
І от потяглись коридори. Тривіальні коридори, найтривіальніші у світі можливо…
То тут то там, маючи в своєму розпорядженні блаженні вирази облич та горді постави небожителів, проходили лікарі. В одного навіть з’явилося щось на зразок золотистого німбу над головою. Якийсь паломник тут-таки і впав перед ним на коліна: Св. Ворфоломій, мовляв, спаси і сохрани! Але прибиральниця невпинно наближалася з мокрою шваброю до його ділянки лінолеуму, так що паломнику не залишалось нічого іншого, як встати і здійснити пішу прощу в бік фікусів, до вікна, а за Св. Ворфоломієм в цей час зімкнулися двері ліфту, амінь!
Паломник присів у одне з пошарпаних крісел, тут же, у холі, біля фікусів. В решті пошарпаних крісел сиділи решта пошарпаних пацієнтів.
-Міша, ти шо, бухий вже?
-Не бухий. Випивший.
-Міша, так не можна! Ти ж зіп’єшся!
-Я два рази спивався. Насправді не так воно й страшно…
25-ті жовті двері, напис каже: Окуліст. Нижче додає: Лоботомюк В.П. Я відкриваю їх і вітаюся: Добрий день! Сидячи за застеленим клейонкою столом з бутербродом у руках, окуліст повільно повертає голову в мій бік і супить брови. Пауза.
-Ви чого без черги? – нарешті питає він.
-Тому шо її нема.
-Ви записувались на прийом?- питає він.
-Ні, - відповідаю я відверто, - Якось навіть не подумав про це. Але в мене є скерування.
-Скерування? – недовірливо перепитує він, - Від кого? Хоча яка різниця…- він склав пальці в замок на поверхні столу, попередньо пострушувавши з них хлібні крихти, - На що скаржитесь? Виглядаєте ніби здоровим. Давайте я напишу «здоровий». Де ваша амбулаторна картка?.. - він потягнувся за ручкою.
-Амбулаторної картки у мене нема, але секунду… - я зробив стриманий стримуючий жест кистю руки, - Ось скерування.
Він узяв простягнений мною клаптик паперу, уважно роздивився його і усміхнувся.
-А… Та шо ж ви зразу не сказали, що вам на обслідування бергсоном?
-Бергсоном? – здивувався я, - Яким бергсоном? Я просто співбесіду проходив на роботу. Мені сказали, це формальність…
-Формальність формальністю, - кивнув він, встаючи з-за столу, - Але тут я не можу просто шо-небуть написати, тут має бути роздруківка аналізу.
-Це багато часу займе? – спитав я.
-Та ні, хвилин десять.
Лоботомюк порився у спеціальній заскленій медичній шафці, знайшов там якогось спеціального медичного ліхтарика, акуратно розкрив моє око вказівним і великим пальцями та посвітив усередину.
-Сподіваюсь, ви регулярно протираєте рогівку очей нашатирним спиртом? – спитав його голос з-за світла, - Щодня робіть це зранку та ввечері, обов’язково!
-До чи після їжі?
-Не має значенняі. Головне - обов’язково протирайте очі, інакше на рогівці збиратиметься пил, і з часом це може призвести до глаукоми.
-Звичайно. Минулого тижня я купив новий засіб для чищення рогівок у вигляді пульверизатора.
-Та шо ви кажете… - механічно промовив він, заглядаючи вже у інше моє око (в мене їх два)
-Ніби все добре. Зараз я настрою калейдоскоп*…
*Бергсона калейдоскоп – прилад, призначений для дослідження стану свідомості піддослідного методом спостереження реакцій його зіниць та рогівки на ряд специфічних подразників. Грунтується на ефекті Бергсона, існування якого видатний вірменський вчений випадково виявив, коли їхав на рибу і ненароком глянув у вічі водієві автобуса.
Як відомо, конструкція калейдоскопа Бергсона ґрунтується на більш ранньому приладі – кобаскопі інженера Церіовича. Інженер Церіович в першу чергу відомий, як винахідник променя смерті (див. Промінь смерті інженера Церіовича), для забезпечення електричного живлення якого у 1930-х роках було споруджено Дніпрогес.
Менш дослідженим і відомим громадськості, але в певному сенсі значно більш важливим в історичній перспективі винаходом Церіовича видається кобаскоп – прилад, призначений для масового навіюванню населенню на рівні підсвідомості думок про те, що Сталін – батько. У 1950-х цей прилад, правда, не отримав прямого подальшого застосування, оскільки після того, як Сталін був убитий, асистенти Церіовича так і не змогли перенастроїти його під Хрущова (через що останній змушений був піти на певну лібералізацію режиму). Сам Церіович на той час вже був важко хворим і не міг брати участі в подальших розробках, які, в свою чергу, продовжив Бергсон…
додаткові посилання:
Кобаскоп у популярній культурі
Балада про комісара
(муз. народна, сл. Народного комісаріату внутрішніх справ)
Бувало, ляжу я в окоп
Та й заведу свій кобаскоп!
Біжать солдати рідним краєм,
Кричать: за Сталіна вмираєм!
А німців хтось неначе врік!
Відходять, 43-й рік…
Обслідування за допомогою калейдоскопу Бергсона дало несподівані результати.
Виявилось, дана реальність породжена моєю свідомістю. Інакше кажучи, все це виявилось моєю вигадкою!
-Якийсь абсурдний жарт, - подумав я, забираючи роздрукований апаратом та підписаний лікарем бланк, - Взагалі не зрозуміло, для чого… та й не смішно в принципі.
Я вийшов з поліклініки на вулицю, і попрямував назад до офісу, аж поки не зупинився перед пішохідним переходом і не подумав: а що, якшо це дійсно так? - і злякано здригнувся, тому що всі перехожі, які були навколо, які до цієї миті хаотично рухались тротуарами у своїх справах – всі вони раптом зупинилися та хором виголосили:
-Так, це правда! Цей світ створив ти, а ми всі несправжні! – при цьому особливо моторошно виглядали їх щирі бездумні усмішки.
Від страху в мене мало не зупинилося дихання. Я різко рванув через перехід, і найближчій машині довелося голосно загальмувати. Перехожі стояли мовчки і спостерігали за мною, я буквально відчував спиною їх погляди.
Я йшов швидко. Я відчував себе ізольованим від навколишніх шумів, поштовхів, плям світла, так, ніби вирушив у пішу мандрівку навпростець через шар желе, яке трапилось по дорозі (шкода, без шматочків фруктів). Єдина недовершена в’язка думка про оманливість всього, що навколо, цих дивних тіл, розкиданих у просторі, цих звуків, які, якщо повторювати їх достатньо довго, втрачають значення, якого з самого початку очевидно і не мали, вона тихо мене обняла своєю пружною рухомою змієподібною петлею.
Але ж я так і знав! У глибині душі я ж так і знав! Не могло це існувати насправді! Занадто абсурдно! Чому, наприклад, так брудно? Чому болото скрізь? Чому асфальт, розбиті бордюри?.. Або їжа. Чому щодня їсти? Який у цьому сенс?
Хоча, з іншого боку, яка різниця. Реальне чи ні - щось же відбувається. І приємно усвідомлювати, що я той, хто може подумати цю думку, хто може сказати ці слова. Зрештою, я - втілення єдино можливого для себе варіанту буття. Мені не вийде бути кимось чи чимось іншим, тому що хтось інший – це вже не я…
Це навіть смішно! Я ж навіть не знаю, живий я чи ні? І шо таке взагалі бути живим у такому разі? Але, в принципі, якшо і неживий, то й що? Бути неживим не так вже й погано. Неживе не переймається відсутністю життя в собі; це лише живе вічно намагається в цьому всьому якось розібратись…
Двері скрипнули. Я відірвався від калейдоскопу думок і зрозумів, що це я їх відкриваю. Я повернувся в офіс. Секретарка впізнала мене і формально усміхається.
Зітхнувши, я рушив коридором до відділу кадрів. Постукав у двері, зайшов. Той самий працівник так само сидів, заповнюючи папери. На мить він підняв голову і, побачивши, що це я повернувся, спитав, чи готові результати огляду.
-Ось, - простягнув я роздрукований аркуш.
Він взяв його, швидко проглянув і вклав у прозорий файл до інших документів.
-Вітаю. Ви прийняті, - сказав він ледь приязним тоном.
