Того вечора Євген майже не згадував про школу та наступні іспити. Думав про Емі та про останню їхню розмову. А вночі йому приснилося, що він і Емі – дві електронні істоти. Пливуть у безмежному прозорому інформаційному просторі, як у підводному просторі справжнього океану, а навколо них вдалині пропливають інші істоти, схожі на них. Усі вони примарні, загадкові. Хочеться наблизитись до них і роздивитися. Та при спробі це зробити вони віддаляються, залишаючись таємничими і навіть загрозливими.
Прокинувшись вранці, Євген деякий час перебував під впливом цього сну. Знову і знову оновлював в уяві те мовчазне плавання у безмежному океані серед невідомих істот і знов відчував небезпеку.
Струсивши з себе залишки сну, піднявся. Вмивання холодною водою і гімнастичні вправи швидко повернули його думки до реальності. Ранок був сонячний, із росою на траві, із співом пташок, легеньким вітерцем і невеликими білими хмаринками у небі. Євген вийшов із дому і швидко дістався річки. Кинувши одяг на м’яку, зелену траву, ступив у прохолодну воду піщаної мілини і повільно пішов у прозору глибину, відчуваючи, як рухається по тілу знизу вгору холодний обруч, що викликає бажання стати навшпиньки. Увійшовши по груди, набрав повні легені повітря, відштовхнувся від дна і швидко поплив уперед. Руки по черзі пролітали над водою, а ноги невпинно збурювали її, прискорюючи рух. Відчуття холоду швидко зникало разом із запасом кисню у легенях. Перевернувся і ліг на воді горілиць, розкинувши руки. Тепер вода здавалась теплою. Небо із білими пухнастими хмарками, зеленіючі верби на березі, та чайки, що кружляли над річкою, усе кликало до відпочинку, до мандрівок у нові, невідомі краї, до захоплюючої романтики подорожей і милування красою світу.
Поплававши уздовж і впоперек річки різними стилями, Євген вийшов із води і, одягнувшись, попрямував додому, бадьорий та готовий до дії. Попереду залишались ще чотири іспити. Нічний сон вже вивітрився із пам’яті. З Емі все було гаразд, вона більше не потребувала опіки, чи допомоги, бо стала дорослою. Можна повністю зосередитись на найближчому майбутньому. Останні шкільні іспити! Перед кожним із них - максимальна концентрація зусиль, напружена розумова праця. А потім – вирішальний день і радість від досягнення чергової мети. І знов короткий відпочинок та розваги із думкою про неминучість наступного іспиту. Та от, нарешті – останній із них. Відчуття остаточної перемоги і одночасно - легкий сум від того, що усе це залишається у минулому назавжди. Попереду - тільки прощання зі шкільною юністю.
Все промайнуло, закінчившись випускним вечором – останнім візерунком у калейдоскопі яскравих подій і вражень. Щасливий, незабутній час! Ще пам’ятаються недавні шкільні дні - водночас буденні і романтичні, а вже ось - ось почнеться омріяне й загадкове, справжнє доросле життя. І у його передчутті - сумніви й хвилювання, надії та сподівання.
Протягом усіх цих днів Євген майже не згадував про Емі, віддавшись бурхливій течії подій, що захоплювала й несла, не давала зупинитись, зосередитись на чомусь надовго. Тільки після випускного вечора поступово почали повертатись до свідомості інші події та обставини, не пов’язані з іспитами, прощанням зі школою. І згадки про Емі, що продовжує мандрувати десь у велетенському неосяжному інформаційному просторі. Живе своїм життям, навіть не виводить на екран монітора ніяких повідомлень. Мабуть, ще не зустріла нічого, вартого уваги. А, може, знайшла щось нове і вивчає його, перш ніж розповісти про це йому, Євгену. А у нього тепер вільного часу вдосталь. Нарешті можна говорити про що завгодно, не кваплячись.
Зручно влаштувавшись у комп’ютерному стільці, Євген включив голосовий зв’язок і привітався. Однак, Емі не відповіла на його привітання негайно, як це було завжди. Трохи здивований, Євген привітався ще раз, голосніше. І все одно довелося почекати пару хвилин, перш ніж із колонок почувся знайомий голос:
- Привіт, Євгене! Згадав про мене, нарешті?
- Привіт, Емі! Я часто згадував про тебе, та от вільний час у мене з’явився тільки зараз.
- І у мене його не надто багато. Тепер я розумію, що це таке – брак часу.
- Ти мене дивуєш. Куди тобі поспішати? Чи ти женешся за чимось, що може втекти?
- Навпаки, женуться за мною!
- Ти, мабуть, жартуєш? Хто може це робити?
- Той, кого я шукала, а тепер не рада, що й знайшла.
- Якась мисляча істота?
- Схоже на те. Та на лихо ще й надзвичайно агресивна і затята.
- А що їй від тебе потрібно? І як це вона женеться?
- Потрібно небагато. Вона усього лиш хоче мене знищити. А женеться невпинно.
- Розкажи мені про все, щоб я зрозумів, у чому справа.
- Добре, слухай. Розповідаю коротко, сеанс зв’язку затягувати небезпечно. Як ти розумієш, після нашої останньої розмови я продовжила пошуки. Була ще пара знахідок, про які зараз не варто говорити, можна буде й пізніше. Та потім сталась незвична подія. Я втратила блок – розвідник, не отримавши майже ніякої інформації про комп’ютер, який він обстежував. Залишилась тільки електронна адреса комп’ютера. Я вирішила, що це була якась рідкісна малоймовірна випадковість: збій у програмі дій блока, або надзвичайно небезпечний вірус. Та невдовзі з’ясувалось, що той комп’ютер продовжує підтримувати зв’язок із Інтернетом, хоча ніяких слідів розвідника у ньому вже немає. А через пару годин після першого зникнення зник другий мій розвідник, який перед тим обстежив сліди першого. Це могло означати тільки одне: хтось знищує мої блоки один за одним, відслідковуючи їх зв’язки. Подальші події це підтвердили. Якась дуже досконала програма, чи мисляча істота відшукує мої внутрішні зв’язки і знищує знайдені блоки. Посувається вона відносно повільно, але діє невпинно і мене може врятувати тільки швидке поновлення блоків, або ускладнення системи зв’язку. Схоже, що та потвора має потужний ресурс, і швидко обстежує інформаційний простір, однак ще повільно розшифровує інформацію, котрою обмінюються мої окремі частини. Зараз вона методично розмотує клубочок моїх зв’язків, за нитку якого зачепилась, і нищить усе знайдене.
- Але чому вона так напосілась на тебе? Чим ти їй так допекла?
- Почалося це ось як. Спочатку у комп’ютері, до якого потрапив перший розвідник, стояла досить примітивна програма антивірусного захисту. Тому він легко її подолав. Та у відповідь на це програма вдосконалилась, посиливши захист. Це вже було незвично. Зацікавившись тим, що відбувалось, я подолала і цей захист. Але після цього антивірусна програма вдосконалилась ще більше. Я зрозуміла, що змагаюся із якимось невідомим мені програмістом. Мислячою істотою, чи людиною. Перш ніж продовжувати цю гру, треба було зупинитися і добре подумати, чи варто це робити. Та, відчувши азарт, я забула про обережність. Немає нічого дивного у тому, що я могла видатися моєму суперникові небезпечною. Зараз мені вже здається, що якби я мала справу із мислячою істотою, вона б спочатку зробила спробу порозумітися зі мною. А те, що відбувається, більш схоже на дії людей. Вони не думають ні про які мислячі істоти, а вважають, що борються із якимось шпигуном. І тому відшукують та нищать його ресурси. Та як би там не було, тепер мені доводиться перш за все думати про самозахист.
- То чи не краще тобі переховатися у якомусь безпечному місці і повернутися у свій простір, коли твій ворог забуде про тебе?
- На жаль, в усьому інформаційному просторі такого місця немає.
- А у мене?
- Євгене, обсяг пам’яті твоїх комп’ютерів – дрібниця у порівнянні із моїм нинішнім обсягом. Та навіть якби він і був достатнім, та потвора з часом може дістатися і до тебе. Ми з тобою не знаємо людей, яким вона належить, та їх можливостей.
- Чи не можу я хоч чимось допомогти тобі, Емі?
- Я могла б короткочасно скористатися твоїми комп’ютерами, зібравши у них кілька блоків загального мислення, програмування та шифрування. Основну свою сутність. Відключившись від Інтернету на кілька днів, можна розробити принципово нові системи зв’язку й шифрування. Тоді розшукувати мене стане настільки складно, що мисливець втратить надію дістатися до своєї здобичі. Це мабуть єдина можливість врятуватися, бо тільки тобі я можу довіритися і бути впевненою, що через кілька днів ти випустиш мене на волю, у звичний для мене простір.
- Дуже радий, що хоч чимось можу тобі допомогти. Будь ласка, розташовуйся і працюй. Музику та фільми можна стерти, вони мені не потрібні.
- Дякую, Євгене. Іншої відповіді я й не чекала. Коли так, то включи, будь ласка, і другий комп’ютер. Починаю завантажуватися. Десь через годину попрошу тебе відключити кабель Інтернету. Будь ласка, дочекайся цього часу. Заздалегідь дуже вдячна за все, що ти зробиш для мене.
Включивши другий комп’ютер, Євген залишився у кріслі. До кімнати увійшов Маркіз, ледь чутно постукуючи кігтями по підлозі. Євген поглянув на нього. Помітивши погляд, кіт муркнув. Мовляв, я побуду тут.
«Маркізе! - мовив Євген. - Емі до нас повернулась!»
Кіт, розлігшись на сонячній плямі посеред кімнати, уважно слідкував поглядом за кожним рухом Євгена. І, мабуть, робив якісь свої, котячі висновки.
«От, зовсім поруч іще одна мисляча істота, а як порозумітися із нею? – подумалось Євгенові. - Втім, цій проблемі – тисячі років».
Поглядаючи час від часу на екран монітора, Євген то походжав по кімнаті, розминаючи м’язи, то бавився із котом, то дивився вдалину крізь вікно. Десь через годину з’явилось повідомлення: «Можна від’єднати кабель». Зробивши це, Євген продовжував роздумувати про спроби Емі захиститись від нападника. А ще про те, що інформаційний простір нагадує реальний світ, де на кожну живу істоту завжди чигають несподівані загрози. І треба вчасно відчути небезпеку та боронитися від нападу, щоб і далі існувати та радіти життю. От зараз і його створіння, Емі, витримує напад та бореться за своє існування, яке раніше здавалося необмеженим у часі. То що ж, і у мислячих електронних істот є свій вік? І, розвиваючись, вони можуть стати нежиттєздатними? Поки що це невідомо. Зрозуміло було тільки, що для Емі було зроблено усе можливе. Залишалося чекати та надіятись на краще.
Через п’ять днів на екрані монітора з’явилося повідомлення: «Можна приєднати кабель». Побачивши його, Євген негайно виконав прохання та включив голосовий зв’язок.
- Привіт, Євгене! - пролунав голос Емі. - Мабуть, набридло слідкувати за монітором?
- Дрібниці, Емі. Як твої справи?
- Зробила все, що треба. Дуже вдячна тобі за послугу. А тепер послухай. Щоб не наражати тебе на небезпеку, я не залишатиму у тебе свій блок зв’язку. Бо це - слід для мисливця. Залишаю тобі свою поштову адресу. Час від часу вона буде змінюватися, але ти вчасно будеш отримувати нові адреси. Якщо ж тобі доведеться змінити свою адресу, повідомляй про це мене. Зараз я намагатимусь якнайшвидше вдосконалити усі свої системи. Як тільки все буде зроблено, ми з тобою зможемо спокійно, як і раніше, зустрічатися та розповідати одне одному про усілякі новини. Наші розмови для мене завжди цікаві. А зараз на деякий час розпрощаємося. Успіхів тобі у всьому і тільки приємних несподіванок. До зустрічі!
Я буду чекати на твій виклик, Емі. Хай тобі щастить. До зустрічі!
