Після того дня я почав вірити у значення випадку. Замість того, щоб поїхати маршруткою № 32, я вибрав трамвай. Близько восьмої години на зупинці «Парк культури» всередину зайшла молода дівчина і зайняла місце поряд зі мною. Їй було близько двадцяти. Світле хвилясте волосся лежало на плечах, обрамлюючи кругле обличчя. Риси були ще дитячими, але в глибоких очах була помітна меланхолія і відсутність наївності. У руках вона тримала футляр зі скрипкою. Перевівши дух, незнайомка поставила інструмент і спитала:
- Вам не заважатиме?
- Ні.
Я не люблю починати розмову з чужими людьми. Ми щодня наштовхуємось на безликий натовп. Та деяких людей із цього потоку наше око виокремлює. Вони ламають стереотипи. Замість того, щоб дістати з сумки книжку, або телефон, дівчина дістала блокнот. І почала писати… ноти. Її не бентежив ані мій пильний погляд, ані численні прохання передати гроші за квиток. Коли вона поклала записник у сумку, я не втримався, щоб не спитати:
- Ви пишете музику?
- Якщо це можна так назвати, - з усмішкою відповіла незнайомка, - скоріше я шукаю музику і просто втілюю її на папері. А потім уже граю на скрипці. Ось зараз їду в консерваторію. А ви знаєтеся на нотах?
- Так. Колись я вмів непогано грати на гітарі, співав у колективі.
- Вам подобалося займатися музикою? – з непідробною цікавістю запитала дівчина.
- Якби не захоплення нею, то моє життя склалося б інакше…
Я вже згадував, що не люблю багато розповідати про себе. Проте вперше я отримав уважного слухача. Це запитання викликало спогади, які припали пилом десь глибоко в душі і тепер настав час до них повернутись.
Багато років тому, одного грудневого дня після лекцій я пішов у залу, щоб почати репетицію до новорічного концерту. Я сів на стілець на сцені і почав перебирати пальцями по струнах і співати. Двері, які несподівано відчинились, змусили мене стишити голос.
- Ти грай, я не відволікатиму.
На порозі стояла дівчина у синьому плащі з викладчастим коміром. Я подумав, що десь її вже бачив. Мені було важко зосередитися, бо здавалося, що вона може помітити будь-які хиби у моєму співі. Проте дівчина сіла за фортепіано і, не сказавши ані слова, зосередилася на нотах. Тільки коли я почав співати наступну пісню, вона озирнулась і спитала:
- Ти збираєшся виконувати її на концерті?
- Ну так, а що?
- Просто я теж її вибрала. Я можу тобі акомпанувати. Якщо ти, звісно, не проти.
Я, звісно, проти не був. На тому концерті ми були чудовим творчим тандемом. Лада (саме так її звали) почала акомпанувати все моє тодішнє життя. Я кохав її дуже сильно, вона теж полюбила мене з першого дня. Ніхто не вірив, що наші стосунки триватимуть довго. Кожна зустріч з нею була для мене всім, вона додавала нових сил і натхнення. Незважаючи на скепсис друзів і родичів, після закінчення університету ми почали жити разом. Я хотів освідчитись їй, але батьки радили не поспішати. Мовляв, знайди спочатку високооплачувану роботу, придбай квартиру, а вже потім думай про одруження. Ми були у цивільному шлюбі. Вирішили жити разом з її батьками. Штамп у паспорті не був для неї дуже важливим, позаяк вона була дуже щасливою. У день переїзду я подарував їй срібну каблучку. Вона ніколи її не знімала.
- І що ж було далі? – спитала супутниця після мого хвилинного мовчання.
– Я не зміг вибрати собі роботу до душі і почав заробляти на життя торгівлею. Нелегальною. Не хотів нікому зізнаватись у цьому, але сам відчував докори сумління. З того часу я і став на вузьку стежку. Почав зазирати у чарку, приходив пізно додому, зривав злість на ній. У неї був сильний характер і одного дня вона, стоячи на порозі з нашою маленькою донечкою на руках, просто зачинила переді мною двері. І більше не пустила у своє життя. Відтоді минуло багато років. Я одружився вдруге, у мене чудовий син, але мені завжди боліло те, яким жорстоким я був із нею. Завжди хотів попросити у неї пробачення. Не знаю, як втамувати цей внутрішній біль...
– Музика, – впевнено сказала слухачка, – вона лікує всі душевні рани. Спробуйте знову займатись тим, що вам подобалося. Даруйте, це моя зупинка, я повинна бігти.
Я не забуду розтопи-лід-усмішки, що супроводжувала ці слова. І того, як вона енергійно схопила інструмент перед виходом з трамваю. Тоді я і помітив на її лівій руці срібну каблучку, що потемніла від часу. Каблучку в формі скрипкового ключа...
