Дощ... Знову дощ... Останнiм часом у комп’ютерi вiддiлу погоди небесної канцелярiї, завiвся вiрус, який стер у меню команду «хмарно, з проясненнями, але сухо». Тому тепер завiдуючий погодою в небесному мiнiстерствi може вибирати тiльки мiж двома командами: «дощ» або «безперервний дощ».
Вiдчиняю холодильник. На середнiй полицi лежить коробка з трьома яйцями i… порожнеча. Намагаюсь пригадати, де i, головне, коли я купила цi яйця. Пiсля декiлькох хвилин роздумiв пальцi рук холонуть вiд льодяного повiтря холодильника. Засовую руки в кишенi штанiв i шукаю поглядом пляшку червоного сухого, яку принесла минулого тижня з роботи. Майже перетворившись на льодяник, згадую раптом, що вино стоїть на пiдлозi за диваном. Я заховала пляшку за диван перед недiльним вiзитом моїх батькiв, якi стараються активно контролювати не тiльки вмiст мого холодильника, але й життя. Побачивши в мене в холодильнику бодай якийсь натяк на нездорове харчування, моя мама починає театрально прикладати руки до тої частини тiла, де, як вона вважає, знаходиться серце, i кричати про моє загублене життя, здоров’я i майбутню гiпотетичну вагiтнiсть. Вино, в її розумiннi, найнездоровіший продукт з-поміж усіх продуктiв, початок усiх проблем, не тiльки моїх особисто, але і всього людства.
Зачиняю холодильник i ставлю воду на чай.
Вино червоне, iталiйське... Вiдразу уявляю собi веселих засмаглих туристiв, якi безтурботно прогулюються вечірньою набережною якогось маленького iталiйського мiстечка i навiть не здогадуються про дощ у мене за вiкном.
Наливаю в келих вино, пiдходжу до шафи з книгами i беру в руки книжку з йоги, яку випадково купила три мiсяцi тому пiд час обiдньої перерви в сусiдньому торговому центрi. Уважно розглядаю серйознi обличчя йогинь та йогiв. Цiкаво, про що вони думають, прийнявши такi незручнi йогівськi позицiї, як «пес, який дивиться вниз» або «коров’яче обличчя»? Чомусь менi здається, що мiж їхнiми та моїми думками лежать свiтловi тисячолiття, що їх думки далекi вiд нескінченного дощу та нескінченних нудних засiдань вiддiлу невеликої фармацевтичної фiрми, на якiй я маю задоволення працювати. Напевно, досить незручно планувати оптимiзацiю режиму миття i дезiнфекцiї виробничого обладнання, сидячи на пiдлозi п’ятою точкою i водночас торкаючись її пiдборiддям (не п’ятої точки, а пiдлоги, звичайно). Даю собi слово якось попробувати цю дивовижну позу «черепахи» i закриваю велику практичну книжку для початкiвцiв i «просунутих» йогiв.
Кожного тижня дощу згадуються новi старi давно забутi спогади й епiзоди додощевого життя. У суботу прямо бiля каси супермаркету несподiвано пригадалася спроба соцiального налагодження контактiв з оточенням. Це сталося зi мною ще у тi часи, коли мої батьки працювали безкоштовно, оплатою був так званий вид «на отримання зарплати у невизначеному майбутньому». Британцi, натягнувши на себе пiдколiнки, тобто гетри з ромбами, капелюха для верхової їзди i плащ, оброблений воском, назвали би цей феномен «невизначене майбутнє – ф’ючер iндефiнiт» i мали би рацiю або принаймнi «вокi-токi».
***
Одного сонячного дня мама попросила мене пiти до тата на завод та забрати там його довгоочiкувану зарплатню. Чому вiн сам не пiшов на свою роботу, я вже не можу згадати, але це не принципово для цiєї iсторiї.
Отримавши рiвно сiмсот гривень, я, радiсно пiдспiвуючи весняним пташкам, пiшла на вечiрню репетицiю з фольклорного танцю. Замiсть того, щоби вiдшлiфовувати танцювальнi па, я старанно вiдшлiфовувала пiдлогу i мрiяла про магiчнi сiмсот гривень у моєму гаманцi. Грошi треба було вiддати батькам, але це не обов’зково було робити саме цього вечора. Наступний день був так само непоганим для здiйснення передачi грошей з моїх рук до рук мами i детального опису макiяжу головного бухгалтера заводу Галинки. Пiсля закiнчення репетицiї, швидко переодягнувшись, я схопила свою сумку i вже майже розтанула у вечiрньому весняному туманi, як до мене звернулась Ольга, моя сусiдка по вулицi та найкраща колєжанка на той час:
– Слухай, ти куди так квапишся? На трамвай?
Я повiльно розвернулася до Ольги i вiдпустила ручку дверей. Дверi, хоч i дуже вузькі, але зробленi з добротного дерева, вiдпущенi майже у вiльний полiт, зачинилися з таким грюкотом, що я здригнулась i випустила з рук сумку.
Пiднявши сумку з пiдлоги, я вiдразу знову випустила її з рук, побачивши прямо перед собою Ольгу i її нову зачiску. Коли я бачила мою колєжанку востаннє, тобто вчора, то можна сказати, що виглядала вона нормально. Ольга була не високого зросту, не худа i не повна. I ще вона мала довге густе волосся медово-солом’яного кольору. Цю картину завершували величезнi, як два тареля, карi очi, які Ольга так замальовувала мейк-апом, що вони радикально зменшувалися, нiби вiдмовляючись нести на собi майже кiлограми косметики. Але це жодним чином не впливало на загальний образ Ольги.
У той момент, коли в мене вдруге впала сумка, я побачила перед собою зовсiм нову людину з коротким волоссям, довгою гривкою, яка закривала Ольгинi очi, i... дуже великою сідницею. Тобто Ольга стояла до мене обличчям, але її нова зачiска так негативно вплинула на її фiгуру, що навiть спереду можна було дивуватись новим розмiрам тієї частини тiла, яка допомагає висиджувати всi цi уроки, збори, наради та засiдання людям у всьому свiтi.
За декiлька секунд ступору, вiдірвавши погляд вiд нижньої частини тiла подруги, я подивилася їй в обличчя, намагаючись зрозумiти запитання Ольги.
– Ну як, ти з нами? – завершила вона свiй монолог.
– Ну... можна, – вiдповiла я обережно.
– От i домовились, – радiсно сказала Ольга. – Стас скоро заїде за нами.
– Ну, можна, – повторила я невпевнено.
Стас, височенний i худорлявий хлопець рокiв двадцяти, з’явився за пiвгодини i вiдразу запропонував нам купити портвейну, поїхати до парку Франка i відвiдати однойменний пам’ятник. Ця iдея здалася нам дуже привабливою, i ми радiсно погодились, одночасно хитаючи головами на кшталт сiамських близнюкiв.
За п’ятнадцять хвилин ми доїхали до центру i вже через п’ять хвилин замовили в магазинi пляшку портвейну. Стас показав себе як знавець вина i почав випитувати у молоденької, маленької, заляканої продавчині детальну iнформацiю про вина – вiд проценту вмiсту сульфiтiв до року заснування фiрми, яка виготовила це вино. Вiн довго крутив носом i нарешті вибрав найдорожчу пляшку.
– П’ятсот тридцять чотири гривнi i сорок копiйок, – прошепотiла продавчиня.
– А чому так дорого?! – грiзно запитав Стас.
– Ну... вино дуже добре. Напевно. Iмпортне, – несмiливо почала виправдовуватися продавчиня.
– Гаразд. Умовили, – по-царськи розтягуючи слова, промовив Стас i витягнув із задньої кишенi джинсiв старий шкiряний гаманець.
Продавщиця, Ольга i я уважно спостерiгали, як радiсне i задоволене обличчя Стаса стало повiльно здуватися, наче повiтряна кулька, i на ньому нiби виник здоровенний знак питання.
– У мене зовсiм немає грошей! – досить агресивно сказав Стас, звертаючись до Ольги.
– Чого ти дивишся на мене? У мене так само немає грошей, – вiдповiла не менш агресивно Ольга. – Учора вiддала татовi останнi п’ять доларiв на пляшку горiлки.
Молода маленька продавщиця, яка за мить перетворилася із заляканої на таку собi не менш агресивну, нiж Стас, жiночку, подивилася на Стаса, на Ольгу i, подумавши кілька секунд, чомусь дуже голосно звернулася до мене:
– Ну що, молодi люди, вино брати будемо чи як?!
Усi покупцi, якi були в магазинi, з цiкавiстю стали поглядати у бiк нашої компанiї невдах. Стас, майбутнiй головний редактор вiдомої львiвської газети, Ольга, майже iнженер-економiст, майбутня секретарка начальника закордонної фiрми, та продавщиця, яка через деякий час вийде зi стану «молода жiнка» i непомiтно для себе i оточення перейде у стан «жiночка невизначеного вiку», з очiкуванням повернулися до мене. I у цей незабутнiй момент, читаючи благання в очах цих трьох людей, я зрозумiла, що я не аутсайдер у жовтiй футболцi на узбіччi дороги, що я їм потрiбна, що цi люди чогось вiд мене очiкують. Радiсть цього вiдкриття, цього розумiння раптово наповнила мiй живiт гарячею хвилею, пiднялася легенями, ураганом вдарила в голову, i я несподiвано для себе сказала:
– У мене є грошi. Сiмсот гривень. Але менi треба буде вiддати їх татовi. Це його зарплатня!
Вимовляючи слова, я зрозумiла, що мiй голос тремтiв вiд невiдомого досi збудження.
– Не хвилюйся, – сказав менi Стас, дуже елегантним рухом вiдкидаючи з лоба довгi пасма свого чорного кучерявого волосся, – у мене завтра в редакцiї зарплата. Грошi вiддам тобi на наступнiй репетицiї.
У головi виникла i відразу зникла думка, що Стас нiколи на репетицiї не ходить, бо танцювати вмiє приблизно так, як випадково розбуджений взимку ведмiдь. Але я чомусь радiсно погодилася на його пропозицiю. Це ж дурницi, що вдома вже третiй день не було молока i закiнчився хлiб! Без них можна було якось перебитися на картоплi, якої у пiдвалi було ще приблизно триста кiло. А от зiпсувати такий чудовий вечiр своїм жлобством зовсiм не хотiлося. Адже могло так статися, що другого шансу для налагодження таких важливих суспiльних контактiв менi вже не випаде. Намагаючись пригадати всiх друзiв Стаса з тусовки, я уявила себе в самому центрi вируючих подiй i з солодким завмиранням десь у районi шлунку простягла продавщиці грошi.
Цей вечiр належав до таких подiй, якi запам’ятовуються назавжди. Принаймнi та його частина, пiсля якої залишилися спогади у пам’ятi. Невдовзi пiсля того, як у нас закiнчився останнiй по-братньому роздiлений на трьох шматок чорного хлiба, у головi виникла маленька чорна діра, яка, розростаючись, проковтнула всi спогади про подiї, що вiдбулися того вечора.
Вечiр був на диво теплий, тому в парку відпочивало дуже багато людей. Деякi ходили парочками, дослiджуючи новоспланованi алеї, деякi бiгали за своїми кишеньковими песиками i голосно кричали щось на кшталт: «Тузiк, ко мне!».
Гордовито тримаючи в руцi пакет з вином i хлiбом, Стас цiлеспрямовано повiв нас до пам’ятника вiчному революцiонерові.
– Дуже затишне мiсце, – повторював вiн через кожних три речення. – Сидиш собi на кам’янiй лавочцi за пам’ятником, п’єш вино i дивишся на пересiчних громадян, якi перетинають площу перед пам’ятником i навiть не здогадуються про твоє iснування. Ну дуже затишне мiсце.
За пам’ятником не було нiкого, i тому Стас з Ольгою довго вибирали найкращу позицiю для нашого iмпровiзованого столу. Разiв два менi здалося, що вони у стані, зовсiм недалекому вiд того, щоб зiрватися на крик. Так гаряче кожен з них вiдстоював свою позицiю на найкраще мiсце. Але все закiнчилося дуже мирно i Стас нарешті витягнув з пакета хлiб i пляшку вина.
– У мене, до речi, є нiж, – вчасно згадала Ольга. – Новий. Я купила його у госптоварах, перед репетицiєю.
Ольга вiдкрила сумку i висипала на кам’яну поверхню її вмiст. Порившись декiлька секунд серед трико i балеток, вона таки знайшла нiж i простягла його Стасу. Вiн, насолоджуючись моментом, став нарiзати хлiб на тонюсінькі шматочки i час вiд часу, з виглядом знавця, оцiнював свою роботу. Коли хлiб врештi-решт був порiзаний, Стас вiдкоркував вино i стурбовано промовив:
– Ми ж забули купити пластиковi чарки. Що будемо робити?
– Уже по десятiй, всi магазини закритi, – сказала Ольга.
– А ми можемо пити вино з кришечки, по черзi, – запропонувала я, дивуючись своїй креативнiй iдеї.
– Знаеш, таким чином нас швидко сп’янчить, – розгублено сказала Ольга.
Iншого вибору в нас не було, i ми, взявши по шматку хлiба, стали пити портвейн, щоразу чемно очiкуючи своєї черги.
Стас, який вчився на англiйськiй фiлологiї в унiверситетi, виявився дуже цiкавим спiврозмовником. Вiн дотепно розповідав iсторiї з життя англiйських класичних письменникiв i поетiв. Час вiд часу вiн вживав англiйськi слова i страшенно вибачався, що наразі не може згадати український аналог. Ольга, яка була на останньому етапi написання дипломної работи з економiки, пародiювала свого старенького, але дуже вередливого професора, який вносив корекцiї у кожне речення, примушував Ольгу все заново переписувати, забував про внесенi корекцiї та знову корегував свої власнi корекцiї. Пiсля десятої корекції Ольга взагалi перестала будь-що виправляти. Вона просто наперед друкувала декiлька варiантiв тексту i показувала їх по черзi професору. Наступний варiант вiдрiзнявся вiд попереднього граматичною побудовою речень. Але професор так того й не зрозумiв, вiн старанно вичитував текст i вносив всюди змiни. Приблизно пiсля чотирнадцятої перевiрки Ольга вiддала старому найпершу версiю, вiн довго читав, поправляв окуляри, збуджено вставав із крiсла i довго ходив кабiнетом. Час вiд часу вiн промовляв щось на кшталт: «Добре, це просто чудово. Яка цiкава i нова iдея! О це, я розумiю, наука!».
Уважно слухаючи iсторiї Стаса i Ольги, я намагалася пригадати хоча б якусь цiкаву iсторiю, яка б зацiкавила таких людей свiту, якими менi здавалися на той час мої товариші по чарці, чи правiльнiше, так би мовити – «спiвкришечники». Але, як на зло, нiчого путнього в голову менi не приходило. Перебуваючи на життєвому роздорiжжi, я намагалась щось пригадати, але у голову приходили iсторiї на кшталт «кiлька хвилин до того, як мама мого колишнього назавжди розвела нас на рiзнi сторони барикад життя, у нас був чудовий секс на персидському килимі у вiтальнi (з екс-бойфрендом, який на той час ще не набув статусу «екс», а не з його мамою, звичайно), пiсля якого в мене залишилися два до кровi подертих колiна». Чи, наприклад, «у нас на роботi є свiдок Єгови, який систематично краде насiння, по 25-грамовому пакетику з кожної отриманої з-за кордону партiї».
Я весело смiялася разом з iншими, крутила головою вiд одного спiврозмовника до iншого, кивала в такт словам. А водночас намагалася побороти панiку, яка набувала дуже загрозливих розмiрiв, змiтаючи на своєму шляху всi розумнi думки, якi ще залишилися в моїй головi. Я вже майже фiзично чула, як Стас звертається до Ольги з питанням, де вона розшукала таку страшну зануду. Ольга, сором’ячись мене, перестає телефонувати та запрошувати мене на сумiснi поїздки на репетицiю трамваєм номер два. У моїй головi навколишній свiт набував гнiтючого чорного кольору, в якому зовсiм не було повiтря для дихання, сама тiльки нестерпна пустота i нескiнченна самотнiсть, просто презент iндефiнiт лонлiнес.
Але завдяки алкоголю i хлiбу мої спiврозмовники навiть не помiтили моїх невдалих розмовних пологiв i незмоги народити хоча би одну цiкаву iсторiю. Я мовчала i слухала моїх ще майже друзів. Iнтуїцiя, незважаючи на вино з хлiбом, пiдказувала менi, що саме цi iсторiї не варто розказувати третiм особам, тому що такi дрiбницi, як секс з «екс», нiяк не можна порiвняти з муками написання дипломної роботи або редагуванням книжок про життя Джерома К. Джерома.
Ця важка i нестерпна ситуацiя розрядилася сама собою, коли ми з’їли хлiб i випили бiльшу частину вина. У якийсь момент магнiтна стрiчка моєї пам’ятi зупинилась i наступнi подiї просто не записалися у мене в головi, залишаючи пустими часовий промiжок мiж одинадцятою вечора i дев’ятою годиною ранку.
Я прокинулася свiжа i бадьора, із задоволенням позiхнула i радiючи сонцю за вiкном, вiдкинула ковдру. У мiй мозок вiдразу надійшов сигнал, що стан мого тiла вiдрiзняється вiд попереднiх ранкових станiв i, схиливши голову, я побачила, що лежу зовсiм гола.
Iнстинктивно накрившись ковдрою, я стала роздумувати, що могло мене довести до того, що я гола лежу в лiжку. Я, яка в лютий холод i найспекотнiшу жару спить у трусах, пiжамi, шкарпетках i грубому шалику, лежала в зовсiм не звичному для мене виглядi.
Пам’ять частинами поверталася до мене, i я згадала портвейн, пам’ятник Франкові та сiмсот гривень. Я уявила собi iстерику моєї мами у зв’язку із зщезненням грошей, але все-таки вирiшила підвестися i привiтатися з нею.
Моя пiжама лежала, ретельно складена, на столi, який стояв посеред кiмнати. Поряд із пiжамою на стiльцi висiв мiй вчорашнiй одяг. Поспiхом натягнувши на себе пiжаму, я попленталася до мами на кухню. Похмуро привiтавшись з нею, я стала розповiдати їй про грошi, намагаючись при цьому розповісти iсторiю, починаючи з поїздки до тата на завод. Але мама вже запiзнювалася на роботу i у неї зовсiм не було часу вислухати мене. Вона перебила мiй монолог словами «ввечерi все детально розкажеш» i вийшла з квартири.
Пiд час снiданку менi здалося, що я розумiю вiдчуття людей, якi випадково вижили пiсля якоїсь тотальної катастрофи. Менi хотiлося танцювати, спiвати i любити весь свiт. Але на це вже не було часу: я так само запiзнювалася на роботу.
У першiй половинi дня я кожен раз пiдбiгала до телефону, очiкуючи рятiвний дзвiнок вiд Стаса. Але пройшов обiд i майже весь робочий день, а Стас все не телефонував. Надiя поступово покинула мене.
Додому я повернулася дуже пiзно. Батьки вже спали. Прислуховуючись до їх хропiння в сусiднiй кiмнатi, я переверталася з боку на бiк у лiжку i продумувала знову i знову початок телефонної розмови зі Стасом, яку я планувала провести з самого ранку наступного дня. Часу чекати на його дзвiнок в мене бiльше не було, моє везiння з батьками тривало i так досить довго. Але всi фрази, якi приходили менi в голову, здавалися заяложеними, нудними i якимись вже дуже жлобними. Я змогла заснути тiльки пiд ранок, коли небо над дахом будинку напроти вже прийняло свiтло-сiрий колiр розмитої акварелi.
Хоча наступного дня я прийшла на роботу вчасно, без звичайного десятихвилинного запiзнення, про сконцентрованiсть на роботi не було й мови. Але й пересилити себе i зателефонувати Стасу я не могла.
Через кiлька годин медитацiї перед телефоном до мене пiдiйшов мiй колега, у минулому головний диригент найвiдомiшого iнструментального оркестру Львiвської областi, а тепер начальник вiддiлу збуту консервованої кiльки i одеського шампанського.
– Дитино, тобi потрiбна допомога? У тебе щось сталося? – тихо запитав вiн.
Ледь стримуючи хвилювання та намагаючись говорити дуже тихо, я розповiла колишньому диригентові оркестру свою сумну iсторiю про грошi. Час вiд часу я дивилася в бік нашого крадiя насiння. Чомусь дуже не хотiлося, щоб вiн щось почув. Але молодий агроном уважно читав новий випуск «Вартової башти» i його зовсiм не цiкавили нашi меркантильнi справи.
Диригент зі збуту консервованої кiльки в томатному соусi уважно вислухав мене, протер свої окуляри, поправив сивi залишки волосся, розгладив невидиму зморшку на сiрому костюмi у стилi «а-ля 60-тi» i врештi-решт рiшуче промовив:
– Треба дзвонити i вибивати грошi.
– Я знаю, – вiдповiла я, дивлячись на спiврозмовника, трохи починаючи шкодувати, що взагалi щось йому розповіла.
– Нi, ти не розумiєш. Треба, щоб хтось дуже серйозний зателефонував йому i попросив повернути тобi цi гроші.
Замiсть вiдповiдi в мене в головi були тiльки знаки питання i запитання: «Де я вiзьму когось дуже серйозного???» i «Хто смикав мене за язик???».
Не гаячи часу, колишнiй диригент витягнув з кишенi пiджака ручку i сказав:
– Диктуй номер телефону редакцiї.
Наступнi кiлька хвилин промайнули для мене як у туманi. Я слухняно продиктувала номер телефону. Екс-диригент зателефонував до редакцiї i попросив покликати до телефона Стаса. Назвавши своє iм´я, вiн дуже ввiчливо попросив Стаса негайно повернути менi грошi, домовившись про час i мiсце нашої зустрiчi...
Моя остання зустрiч зі Стасом вiдбулась о шостiй годині ранку наступного дня бiля головного входу в Оперний. Стас простягнув менi конверт з грошима, подякував за те, що допомогла у складнiй фiнансовiй ситуацiї, i чемно побажав доброго дня. Сказавши всi необхiднi слова, вiн розвернувся i пiшов у бік Вернiсажу. А я ще довго стояла з конвертом у руцi, намагаючись придумати хоч якусь фразу, яка би повернула до мене Стаса i таке недосяжне i привабливе життя неаутсайдера у жовтiй майцi на узбiччi життя. Але у мене в головi почала пульсувати думка, що це вже назавжди i цей так званий презенс контiнiум вже не можна перервати.
***
Краплi дощу завжди падають вниз єдиним колективом, вони стрімголов несуться з висоти хмар до низовини землi, розбиваються, тягнучи за собою всiх своїх сусiдок. Їм не вiдомо почуття самотностi, нiкчемностi сiрого кольору. Вони сама сiрiсть, цей стан є найнормальнішим для них, i вiд цього у них не розвивається комплекс неповноцiнностi, депресiї. Вони завжди разом, одна за всiх i всi за одну.
