-Пані та панове! Свій сьогоднішній виступ я хотів би почати зі статистичних даних, які стосуються збірної Німеччини.
Як відомо, ця збірна є однією з найуспішніших у історії. Збірна Німеччини не раз здобувала кубки, медалі, грамоти, цінні призи – їх не злічити. Не для кого не є секретом чітка організація гри, строга дисципліна та особливий командний дух, який панує у збірній Німеччини. Згідно статистики… Хоча знаєте, Бог з нею, зі статистикою! Давайте я вам краще розповім, як я грав за німців!
Колись я брав участь в одному міжнародному матчі. Одягнений у червону гостьову форму, я почував себе дуже зручно; виняток становили лише бутси, ходьба в яких по дерев’яній підлозі спортзалу створювала доволі незграбне відчуття .
Чому гра проходила у приміщенні? – Можливо через сильні морози і велику кількість снігу, що випав напередодні.
Нашим суперником була Естонія. Судячи з усього, в їхній маленькій країні не знайшлось достатньої кількості професійних гравців, тому більшу частину команди складали діти 10-12 років. Ці хлопчики були одягнені в акуратну шкільну форму, сірі піджачки з маленьким золотистим гербом на нагрудній кишені.
Ми вийшли на середину поля, намагаючись звикнути до пересування по ньому. Я бачив, як мої партнери по команді, зірки світового рівня, з виразами непевності на обличчях роблять ці кілька перших нещасних кроків так, ніби вони на Місяці. Мене це спочатку трохи дратувало, але потім я махнув рукою – хай буде що буде. Розслабитись, пливти на хвилях подій, - так я собі сказав.
Чомусь в останній момент суддівським комітетом було прийнято рішення внести певні корективи до стандартних правил проведення міжнародних матчів. Замість звичного м’яча буде використовуватись м’ячик для гольфу, - повідомили судді. І, зважаючи на це, дітям з естонської команди дозволено буде користуватись маленькими саморобними сачками з картону та сітки, дуже схожої на ту, в якій продають фасовані апельсини. Нашій же збірній байдуже, як грати, тому що ми професіонали, як-не-як.
Відверто кажучи, ми навіть і не думали викладатися на повну, граючи проти дітей. З новим, значно дрібнішим м’ячиком, правда, треба було бути значно уважнішим, але він все ж піддавався контролю, і ми без зайвого поспіху розігрували перші комбінації, просуваючись в бік воріт суперника. Діти неорганізовано бігали навколо, стикалися один з одним, безцільно змінювали напрями руху. Ми вже пройшли їх захисну лінію і увійшли до штрафного майданчику, коли зрозуміли, що воріт нема. При чому, ні їхніх, ні наших.
Логічним було б припустити, що єдино можливим результатом гри наперед є нічия, проте момент розгубленості зіграв свою роль. Кількість дітей навколо почала стрімко зростати, вони все прибували і налітали, створюючи тисняву. В той же час перегоріла одна з люмінесцентних ламп на стелі, і ми, не зупиняючи гри, змушені були пропустити загін пожежників, які штовхали драбину, закріплену на звареній з металевих рейок, обладнаній колесами платформі.
Невелика кількість вболівальників, які до цього стояли по периметру залу, повибігали на ігрове поле, просячи автографи, влаштовуючи карнавал на нашу честь, помилково вважаючи, що матч закінчений, і ми перемогли. В усякому разі, де-не-де в натовпі я став помічати венеціанські карнавальні маски та конфеті. Почали розносити шампанське.
Я опинився в оточенні дітей, журналістів та дам у вечірніх сукнях, не бачачи жодного партнера по команді навколо, не впевнений щодо того, хто володіє м’ячем…
Навіть не знаю, чим би все закінчилось, якби не втрутились вчителі фізкультури. Вони почали розганяти своїми свистками сторонніх, які кинулись до бокового виходу.
-Вам не соромно?! – кричали фізруки, - Дорослі люди, зриваєте дітям урок! А їм треба займатись, у них здача державних нормативів через три дні! – і нам дійсно стало соромно. Тому що ми розуміли, що могли б знайти і більш підходяще місце для проведення матчу нашої збірної.
