Толічка надкусив яблуко, воно смачно захрумтіло на зубах збуджуючи уяву про людське щастя. Він посміхнувся зоглянувши на Тамару Сергіївну, але вона не подала виду, що є учасницею цієї безмовної дуелі почуттів.
Двигун співав при переключенні передач, повітря співало куйовдячи чуб на голові, дерева співали за вікном автобуса, сонце співало в небі – все співало навкруги, бо саме кохання співало в душі у Толічки. Час промайнув швидко.
Нарешті вони залишилися у двох, під’їхавши до останньої зупинки. Серце Толічки нестримно калатало в передчутті чогось незвичайного.
- Толічка, допоможи мені, будь ласка, донести клунки до квартири, - почув він її голос з-за спини. Його кинуло в жар.
- Гаразд. Він виніс поклажу, зачинив двері, поставив на запобіжник і пішов з кульками слідом за Тамарою Сергіївною.
- А на якому поверсі ви живете?
Тамара Сергіївна мовчала завбачливо витримуючи паузу.
- Якщо високо підійматись то відмовишся нести? – лукаво відповіла вона запитанням на запитання.
- Ні, це я просто так, - зніяковів Толічка.
- Чи можливо боїшся мого чоловіка, та хочеш примірятися до висоти падіння, вразі чого? – кокетливо вона глузувала над хлопцем.
Толічка зупинився, вона ж, не почувши його кроків обернулася.
- Ти що?
- А чому тоді він не несе ці клунки?
Вони словесною стріляниною розпалювали майже до божевілля свої почуття.
- Годі, годі. Ходімо. Ач який гарячкуватий. Я мешкаю на другому поверсі. Тамара Сергіївна знову рушила попереду чутливо коливаючи сідницями.
Зайшовши у під’їзд Толічка заспокоївся. Його тіло налилося силою і нестримним бажанням любові. Почуття тепер повністю контролювало його діями. Клацнув замок. Рипнули двері. Гепнулися кульки на підлогу. Толічка вхопив Тамару Сергіївну за талію, міцно притиснув до себе і поцілував у губи. Це відбулося так стрімко і несподівано, що Тамара Сергіївна відразу відчула силу та наполегливість Толічки. Ініціатива від неї вислизнула, хлопець виявився спритнішим, ніж їй здавалося раніше. Тепер вже не вона грала його почуттями, а він, оволодівши ситуацією, затулив їй рота знову смачним, довгим французьким поцілунком. Вона, не набравши вчасно повітря в легені, ледь не задихнулась. Голова пішла обертом. Зібравши останні сили вона, впершись йому руками в груди, нарешті відірвалася від його губ. В неї пливли кола перед очима.
- Ти що? – ледь видавила вона з себе.
- Я тебе кохаю, - випалив Толічка і ще міцніше притиснув Тамару Сергіївну до грудей. Вони б так і вовтузилися в коридорі аби Тамара Сергіївна, в решті-решт не оволодівши собою, зімлілими губами від поцілунку промовила:
- Милий мій, не поспішай. Я зараз схожу до ванної.
Вона хотіла вивільнитись, але Толічка міцно її тримав руками.
- Ну, відпусти.
- Ні. Я тебе таку хочу. Толічка цілував їй шию і діставшись губами до мочки вуха став покусувати її зубами, язиком відштовхуючи сережку. Тамара Сергіївна відчувала, що губить розсудок, щоки в неї палали, вона почала сама знімати з себе блузку виплутуючись з поміж його рук. Застіжка бюстгальтера відпала сама собою. Толічка несамовито цілував її. Він важко дихав втягуючи в себе солодкий, п*янкий запах її спітнілого тіла спускаючись, по мірі роздягання, все нижче і нижче. Тамара Сергіївна вже не пручалась, вона лише благала відпустити її до ванної.
- Ні, в мене алергія на мило, - прохрипів він і, підхопивши її в оберемок, відніс на ліжко. Вона вся була в його руках…
- Не спіши, - вона ледь стримувала хлопця і в пориві почуття хлиснула його долонею по щоці. Толічка вмить охолов.
- Ти… ти що?
- Нічого. Вона стала засипати його поцілунками. – Ущипни мене.
- Для чого?
- Я потім тобі скажу. Ну вщипни мене, - благала вона хлопця.
Толічка злегка ущипнув її трохи нижче спини.
- Дужче.
Він ущипнув, ще й крутнувши пальцями тіло. Тамара Сергіївна скрикнула від задоволення. Вона хлиськала його по щокам, а він її щипав до тих пір, доки вони обоє знесилено завмерли. За вікном уже була темрява. Вони лежали стомлені і щасливі.
Першою порушила тишу Тамара Сергіївна.
- Толічка, твій автобус розберуть на запчастини.
Він лежав мовчки з закритими очима.
- Ти чуєш?
- Ти мене гониш?
- Ну, що ти, я хвилююся за тебе. Не хотілося б ніяких проблем.
- У мене й так уже проблема. Я кохаю тебе. Він став міцно тискати її в обіймах осипаючи поцілунками тіло.
- Ой, дурненький, - пручалася вона. – Ну, досить! Тобі вже час їхати. Тамара Сергіївна вислизнула із його обіймів і стрімголов кинулася до ванної.
Клацнув дверний шпінгалет. Тамара Сергіївна визирнула за двері. В кімнаті було тихо і темно.
- Толічка, іди до ванної. У відповідь тиша різала слух. «Поїхав», - промайнула думка, - «Навіть не попрощався». Вмить їй стало сумно і пусто на душі. Вона ввімкнула світло і… побачила Толічку безтурботно сплячого посеред ліжка. Його руки були розкинуті ніби готові до обіймів, а підпухлі губи напіввідкритого роту вже не бажали ласки. Вона тихенько, навшпиньки, підійшла і вже ледь торкнувшись до його чола, була готова до поцілунку, як Толічка миттєво схопив її за талію і звалив на себе.
- Ага, попалася, цариця Тамара, яничар захопив тебе у наложниці. Ліжко перетворилося в арену бою. По кімнаті літали подушки, покривала, простирадла. З сопінням, гарчанням і оханням вовтузилося в ліжку кубло сплетених тіл. Нарешті все стихло.
- Не можу збагнути, як у такої жінки немає чоловіка?
- А хто тобі сказав що в мене немає чоловіка? Я заміжня.
Толічку немов облили холодною водою.
- Як заміжня?
- Як всі, з реєстрацією.
- А як же я? Що ж ми наробили?
- Не знаю. Але ти ж цього хотів, чи не так?
Толічка почувався скривдженим, він не міг ділити цю жінку з кимось. Напад ревнощів вмить скував тіло, це могло привести до необдуманих вчинків. Тамара Сергіївна відчула що ситуація потребує її рішучих дій.
- Ти, самовпевнений хлопчисько, спускайся на землю, - рішуче гримнула вона. – Ти про це мене навіть не запитав. - Я заміжня жінка. Мій чоловік геолог.
- Тамара, а як же я? - повторив він своє запитання.
Вигляд у Толічки був настільки розгублений і недотепний, що Тамара Сергіївна не могла дивитися на нього без посмішки.
- А ти, одягайся, твій робочий день ще не скінчився… Вона підвищила тональність голосу. – І лише спробуй завтра не привітатись зі мною, - вона посміхнулася і спробувала його поцілувати. Толічка не відповів взаємністю.
- Ой, який ми сердитий. А на сердитих воду возять, - голос її звучав привітно і лагідно.
- Так, доки ти приведеш себе до ладу, я зварю каву, перекусимо.
Толічка вперше за вечір глянув на годинник. Було дві години ночі.
- Мені вже немає сенсу кудись їхати. Він солодко позіхнув і закрив очі.
- Є ні, ми так не домовлялися. Тамара Сергіївна мерщій скинула халат і юркнула до нього під простирадло.
- Все – кохатись і спати.
Автобус під’їжджав до центрального входу контори тресту. Осторонь стояла самотньо дівчина. Тамара Сергіївна її пізнала здалеку. То була Лариса, секретар комітету комсомолу, вона була років на десять молодша за неї і як би не поважна посада, її можливо було сприймати за дівчисько-перерісток. Тамара Сергіївна помічала, що Лариса іноді зустрічала вранці автобус і мала якісь справи з Толічкою. Своїм жіночим нутром вона відчувала, що Лариса була закохана в парубка, але комсомольська робота стримувала почуття. Вона помічала, як при зустрічі з Толічкою Лариса прямо пурхала, очі її сяяли, а на щічках грав рум’янець сором’язливої незайманої дівчини. «Їй треба негайно виходити заміж, бо перезріє, з неї прямо сочиться молоко», - думала Тамара Сергіївна. Почуття суперництва і ревнощів не могли переважити молодість.
Тамара Сергіївна пройшла повз Лариси не привітавшись. Лариса вже було розкрила рота, але так і стояла зніяковілим поглядом проводжаючи Тамару. «Що це вона така заклопотана», - подумала Лариса і підійшла до автобуса. Тамара Сергіївна вже біля самих дверей обернулася і побачила як суперниця щось говорила Толічці раз-по-раз різкими кокетливими рухами голови відкидаючи з очей своє пишне волосся. «Ач, яка сучка молоденька», - подумала вона.
- Я на тебе чекаю, - промовила Лариса загадково посміхнувшись.
Толічка навіть і не здогадувався, що окрім комсомольської роботи в неї можуть бути ще й почуття звичайної жінки. Він це міг би збагнути, аби був трішечки уважнішим, та йому не подобалися дівчата «плоскодонки», він їх навіть не помічав. Його приваблювали рельєфні фігури жінок, уже зрілі і соковиті. Толічка, привітавшись, мимоволі порівняв Ларису з Тамарою Сергіївною. Порівняння було не на користь Лариси.
- Слухаю. Що, знову потрібно з кимось виховну роботу провести?
- Ні-ні. Сьогодні приємніша місія. О десятій годині нас з тобою запрошує на бесіду секретар парткому Сапар Курбанбердиєв.
- Нас у двох?
- Ні, ще й з арматурного цеху Мамеда Багірова.
- А що за справа? Чому в партком? Яке я відношення маю до парткому?
- Так багацько запитань відразу. Лариса прискіпливо спостерігала за виразом обличчя Толічки. Вона помітила неголені щоки на яких пробивалася ще не зовсім заматеріла щетина. Їй захотілося доторкнутися до неї пучками пальців, щоб відчути насолоду від чоловічого колючого манливого єства.
Толічка зрозумів погляд і зніяковів механічно торкнувшись підборіддя рукою.
- Вибач, не встиг поголитися. Так в чому річ?
Лариса відчула і побачила причину неохайності хлопця, але змовчала. Не на часі було говорити про особисте.
- Я не можу тобі передчасно розголошувати партійні заходи. Чекаю на тебе рівно о десятій. Лариса обпекла Толічку картаючи поглядом. – Це дуже важливо, навіть важливіше за причину твоєї ранкової поспішності. Він не зрозумів її натяк, але він ще й не бачив у дзеркало того багатозначного синця на шиї, котрого бачила Лариса. Вона зробила вигляд заклопотаної справами людини.
- Гаразд, - промовив він і вже хотів сідати за кермо.
- Толічка, - гукнула Лариса, - буде присутній і перший секретар міському партії.
В коридорі на нього вже чекали Лариса і хлопець з арматурного цеху. Лариса пильно придивлялася в обличчя Толічки, відзнака нічних пригод, на шиї, була ретельно замаскована тональним кремом. Її серце роздирали ревнощі. Вона мов зачарована дивилася на хлопця і не могла відірвати від нього очей. Толічка стояв перед нею в чорному елегантному костюмі англійської діагоналі - «мабуть шитому на замовлення», - відразу визначила Лариса. Вона вже бачила його в цьому костюмі, але лиш з рекламного фото в будинку побуту, де його, чомусь, виставили на показ всьому місту, щоб потім дівчата тикали в нього пальцями. Але на фото було лише його погруддя, а зараз ось він – на повний зріст. «Оселедець» на білій нейлоновій сорочці бездоганно підкреслював його вишуканість, а штани, трохи розширені від коліна і до підборів гостроносих «цебо»вських туфель, робили Толічку сучасником «бітломанії». Лариса була закохана в Толічку по самісінькі вуха.
- Всі в зборі, ходімо. Вона відчинила двері кабінету з табличкою «ПАРТКОМ» і зайшла першою, за нею зайшли Толічка і Курбан. На місці секретаря парткому сидів лисий чоловік в окулярах років п’ятдесяти за віком – перший секретар міському партії товариш Воронов Антон Станіславович. За приставним столом – секретар парткому треста Сапар Курбанбердиєв, він і представив високому гостю зайшовших, напроти нього, схилившись над паперами, сидів Сухан Бабаєвич.
Кабінет секретаря парткому нічим не відрізнявся від інших службових кабінетів. Лише червоний прапор – нагорода колективу від ЦК компартії Туркменістану за перемогу в соціалістичному змаганні, що стояв у прозорому футлярі по праву руку товариша Воронова, нагадував про серйозність обставин сьогоднішнього прийому.
- Ми вивчили ваші особисті справи, - промовив товариш Воронов звертаючись до хлопців, - ви являєтеся достойними комсомольцями щоб вас, без кандидатського стажу, в честь сторіччя з дня народження Володимира Ілліча Леніна, прийняти в ряди членів КПРС. Зараз Лариса Іванівна дасть вам аркуші паперу і ви напишете заяви, а двадцять другого квітня, в святкових обставинах, ми їх затвердимо перед всім колективом.
Ця звістка Толічку приголомшила, вона була як громовиця серед ясного неба. Вийшовши з кабінету парткому він механічно ступав за Ларисою, вона їх вела до свого кабінету. Толічка зрозумів, що відтепер його життя залежатиме не лише від його бажання, але й вимоги партії. Це мав бути його «Рубікон». Лариса подала аркуші паперу і зразок написання заяви. Курбан мовчки став переписувати текст.
- Ларисо, це так несподівано. Без обдумування і свідомого прийняття рішення цього робити не можна.
Лариса здивовано дивилася на Толічку.
- Справді, мені потрібен час на роздуми, - він вагався в прийнятті рішення, – в решті-решт у мене є свої вади і я можливо недостойний бути членом партії. Він в цю мить думав про Тамару Сергіївну. «А щоб вона йому порадила? Можливо відхрестилася б від нього».
- Ти звідси не маєш права піти не написавши заяву, - голос Лариси прозвучав твердо, як вирок.
- А як не напишу, то що?
Лариса від жаху сказаного присіла на стілець та не могла промовити ні слова. Курбан перестав писати і теж здивовано дивився на Толічку.
- Вах-вах-вах, Толя джан. Для чого такі слова на язик поклав? – став дорікати йому він.
Ларисі зробилося жаль Толічку, їй захотілося обійняти його, поцілувати, захистити від необдуманого вчинку, немов той замахнувся на страшенне святотатство. Та вона лише тихо промовила: - Вас партія вибрала, як самих достойних, а партія не помиляється…
Толічці потрібно було вибалакатися. В диспетчерській автобази повідомили, що його хоче бачити начальник.
- А, Толічка. Ну заходь, заходь. Розповідай як справи. А що це ти при параді і такий сумний? Матвій Савич, по батьківські, слідкував за кожним кроком хлопця. Толічка йому подобався своєю хваткою до роботи, вмінню знайти спільну мову в такому непростому шоферському середовищі, а ще, тягою до знань. Він для себе вже спрогнозував його майбутнє і зараз лише звіряв свої сподівання.
Толічка розповів про все, що з ним відбулося в Управлінні. Він хвилювався, тому мова була уривчастою, нескладною: було видно, що хлопець не мав крапки опору, в нього не було надійного тилу щоб порадиться, він не був впевненим в своїх діях. Матвій Савич мовчки слухав доки Толічка змовк. Хлопець не моргаючи дивився на начальника чекаючи на його слово.
- Ти на вірному шляху, - після короткої паузи промовив Матвій Савич. - Колись мій тато, не відаючи простої біблейської істини, що «… ніхто поклавши руку свою на плуг і оглядаючись назад, не благонадійний…» (Евангліе від Луки, 62) і тому відмовився вступити до колгоспу. Нашу заможну родину стародавнього козацького роду розкуркулили, тата посадили у в’язницю, звідки він не повернувся, а нас всіх вивезли до біса на кулички, - Матвій Савич на мить змовк, - раз тебе влада вибрала, тепер в тебе іншого шляху немає, як бути вірним і благонадійним для неї. Нехай наші помилки згинуть разом з нами. Всяка влада від Бога, сину.
