Корхен повертався з полювання. Забита молода сарна погойдувалася на спині перевертня, погрожуючи звалитися при кожному кроці. Повернувши голову набік він тримав зубами здобич, не даючи їй упасти. Запах свіжої крові та адреналін від недавньої погоні час від часу викликали тихе гарчання. Йому не потрібно було дивитися під ноги - пахощі знайомої стежки безпомилково вели його до лігва. Набагато зручніше було б перекинутись на людину й так нести здобич. Але Корхен мав звичку завжди дотримуватись правил, а сьогодні був «день чотирьох лап». Ці правила були встановлені заради малого Сірха, та вони з дружиною Марікою вважали, що буде краще, якщо вони все робитимуть разом.
Коли його дружина завагітніла, вони продали свою лавку та переселилися з невеликого містечка у покинуту хатину в глибині лісу, подалі від людських очей. Вагітність у перевертнів рідкісна, тому набагато бажаніша і відповідальніша, ніж у людей. Через дві седмиці, синові Корхена – Сірху, виповниться три роки і вже буде можливо замислитися про переїзд до міста. В нього вже протягом кількох тижнів не траплялося самовільних перевтілень, що неабияк тішило батьків.
Раптом до знайомих пахощів додався запах горілого дерева. Корхен зупинився, випустив здобич, і вона поволі сповзла на землю. Стиха ступивши кілька кроків, так, щоб запах від поживи відносило вбік вітерцем, він підняв голову й принюхався. До пахощів свіжого попелу додався запах горілої шерсті та крові. Сарна залишилась лежати на траві, а перевертень сірою тінню помчав лісом.
Корхен винирнув на галявину, де стояла хатина, і зупинився. Найстрашніші передчуття справдилися. Хатина стояла порожня зі спаленими дверима та вибитим вікном. Під високим деревом, у калюжі крові, лежала Маріка. На боку білої вовчиці чорніла велика пляма згорілої шерсті. З відкритої рани виглядали гострі кінці зламаних ребер. Розплющені очі, затягнуті мороком смерті, потемніли і з блакитних зробилися сірими. Виття, сповнене жалю та смутку, вирвалося з пащі вовка, переполошивши звірів довкола, переросло в люте гарчання. Він метнувся до хатини. Сірха ніде не було. Корхен пробіг навколо галявини, шукаючи сина. Він жадібно вдихав повітря, відшукуючи знайомий запах - запах сина. Угамувавши лють, що піднімалася з глибин душі звіра, перевертень зупинився, аби збагнути, що тут відбулося. Тепер уже він поволі обходив галявину, уважно придивляючись та принюхуючись. Нарешті знайшов сліди Маріки. Ось тут вона вистрибнула з вікна й кинулася на чужинця. Ось тут слід її останнього стрибка обривається, напевно, у повітрі в неї влучило закляття, і вже мертву її відкинуло на дерево. Присутності чужого запаху він не помічав, що спантеличувало й насторожувало. І тільки зайшовши до хатини, Корхен вловив ледь помітний запах чужої крові та лікувальних трав. Виходило, що Сірх пустив таки нападнику кров. Корхен вишкірився. Більш ретельніше оглянувши це місце, він помітив залишки сушених трав на підлозі. Хтось намагався сховати сліди бійки. «Чаклун, - майнула думка в перевертня. - Але, що йому потрібно?» У щілині між дошками підлоги він помітив зламане ікло молодого вовка. Люте гарчання, що зачаїлося в душі звіра, зламало мертву тишу хатини. Вибігши на двір, Корхен подався по слідам мертвої дружини. Зупинившись під деревом, де,ймовірно, стояв нападник, він заплющив очі й усю свою увагу зосередив на пахощах цього місця. Ні пес, ні вовк, не звернув-би уваги на запах болотної ряски та польового полину в одному місці та ще й у гущавині лісу, але Корхен не був простим вовком - він був перевертнем, з інстинктами звіра та розумом людини. Запах від трав, що приховують слід, нічим не гірший від запаху самого сліду. Кілька разів вдихнувши повітря, він назавжди запам’ятав цей запах - запах ворога.
Перевертень повернувся на галявину вже в тілі людини. Кремезний чолов’яга з чорним волоссям навіть у людській подобі мав вигляд справжнього хижака. Він ніколи не замислювався, як відбувається перевтілення. Це була його здатність. Здатність таких, як він. Зайшовши до хатини, Корхен підняв зламане ікло. Відкривши нагрудний медальйон, де був їхній з Марікою весільний портрет, поклав туди уламок ікла.
Дружину поховав під тим деревом, де вона загинула. На могилу поклав великий камінь без ніяких знаків. Хатина спалахнула відразу. Вогонь похапцем стирав сліди трьох останніх років щасливого життя родини. Хоч би що відбулося в подальшому, сюди він не збирався повертатися.
***
Звірі сполохано завмирали й з острахом проводжали поглядом сірого велетенського вовка, що привидом мчав лісом. Перевертень йшов по сліду. Він наздогнав чаклуна вже пізно ввечері, при світлі надщербленого місяця. Сірий вовк терпляче спостерігав як чаклун лаштується до ночівлі: невелике шатро, вогнище з казанком над ним, прив’язаний мул, великі сідельні торби. Сірха ніде не було помітно. Обережно обходячи місце ночівлі ворожбита, перевертень намагався впіймати запах сина. Йому конче потрібно було встановити місце перебування Сірха, перш ніж на щось наважитись. Але нічого, крім задушливого смороду, давно нечищеного мула та запаху каші з казана, він не міг розрізнити. Корхен зрозумів, що допустив велику дурість. Замість того, щоб іти за слідом сина, він, піддавшись бажанню помститися, подався за чаклуном. Тихенько відійшовши подалі від стоянки шептуна, Корхен перекинувся на людину. Приборкав емоції, зібравши до купи всю свою витримку, заспокоївся й рушив на перемовини. Він навмисно сполохав птаху, що вже дрімала на гілці дерева, і незграбно, ламаючи сухе гілля, пішов до вогнища. І все-таки чаклун вгледів його, тільки тоді, коли він вийшов на освітлене вогнищем місце. Перевертень стояв і мовчки спостерігав, як шептун похапцем, перевернувши казан, намацував свою палицю. Той зіп’явся на ноги, стиха вилаявшись та наставивши на Корхена посох.
- Ти хто такий? – майже вигукнув ворожбит. Його маленькі очі з-під великих брів метушливо забігали, оглядаючи галявину. Обличчя зблідло. Рубець у вигляді зламаної гілки, що перетинав ліву щоку, став помітним.
- Що тобі… від нас потрібно? - в останню мить, проковтнувши слово «було», запитав перевертень.
- А, винюхав-таки, - здогадався чаклун. Кінець посоха загрозливо побагровів. Перехопивши зручніше свою зброю, шептун відступив, так, щоб багаття опинилося між ними.
- А ти чемніший чи розумніший, ніж твоя самка, - продовжив він.
При згадці про Маріку Корхен тільки великим зусилля волі втримав звіра, що шаленів в його душі за межею перевтілення. Зціпивши зуби, аби не загарчати, він склав на грудях руки й відчув, як по щоці в нього від напруги побігла краплина поту. Ворожбит прийняв мовчання перевертня за прояв страху й заспокоївся.
- Ти принесеш мені зі старої покинутої вежі, що стоїть на великому озері, одну річ. А саме - медальйон. На ньому зображена ворона, що сидить на щиті. Старий чародій давно помер, тож у тебе є шанс. Ти винюхаєш всі старі паски, якщо хочеш повернути своє щеня, - чаклун перевів подих і продовжив. - Щеня зачакловане, і тільки я зможу зняти чари. Спробуєш його вкрасти: він помре, - шептун засміявся.
Корхен повернувся й пішов до лісу. Він розумів: іще трішки - і стриматися не зможе.
- Якщо втечеш, я продам щеня в цирк або в звіринець. Ти, напевно, добре знаєш, що в такому разі з ним буде. Я чекатиму тиждень. В корчмі біля переправи. І не більше, - уже вслід йому кричав чаклун.
***
Корхен сидів, обпершись спиною до стовбура і терпляче чекав світанку. Перед ним немов пролягла невидима межа, що відділяла звичайний ліс від умираючої хащі. Дерева майже втратили листя, а те, що лишилося, мало темно-сірий колір, було все покручене, якесь виснажене. Трава та кущі почорніли, і геть все покрите повитицею. На відміну від решти рослин, повитиця розрослася на всі зашарілі нетрі. Вона змінила колір, стала майже червоною, та й ще надбала великих гострих колючок, що, наче пазурі хижака, чекали свою здобич. Неприродна тиша, що інколи переривалася шарудінням сухото листя, огорнула замисленого перевертня. Він заглибився у спогади, коли дружина була жива й вони всі були разом - щасливі, сповнені мрій та планів на майбутнє. Укотре він дорікав себі, що не вберіг, що не був поряд, коли вбивали дружину та викрадали його сина. Раптом до нього долинули пахощі весняних першоцвітів.
- Не ходи туди, вовче, там смерть, - наче листя прошелестіло позаду Корхена.
- Там життя мого сина, мавко,- відповів перевертень, не озираючись.
- Що з тобою сталося, вовче? Два тіла й тільки півдуші, – почулося вже зовсім поряд.
- Я свою душу поховав поряд із дружиною, мавко,- відповів він. - Краще розкажи, що мене там чекає. Не мертвий чаклун? - запитав Корхен лісову діву.
- Ні, чаклун мертвий, - пролунало у відповідь. – Слухай, вовче. Шістсот зим тому в хащу прийшов чаклун. Чи він ховався від когось, чи щось шукав, мені не відомо. Чаклун побудував вежу на березі лісового озера. Я також не знаю, чим він міг спокусити чи, можливо, зумів примусити, але хащовик став домовиком в тій вежі.
- Хащовик? – перевертень повернув голову й подивився на гостю. Мавка стояла поруч, пильно вдивляючись в передсвітанковий морок хащі. Біла туніка туманом стікала до босих ніг. Зелене довге волосся, маленький курносий носик, бліді тонкі губи. Її можна було прийняти за молоду дівчину, якби не погляд тисячолітньої істоти в глибоко посаджених зелених очах.
- Так, хащовик, якби це сталося не в моєму лісі, ніколи б не повірила, - мавка посміхнулася. - Десять років тому чаклун помер, вірніше - його зрадив і вбив його учень чи другий чаклун,- продовжила вона. - З того часу вежа повільно розвалюється. Разом із нею мертвіє й домовик, а оскільки він залишається духом хащі, то хаща перетворюється на прокляті нетрі, - мавка помовчала, ніби на щось зважуючись. - Убий його, вовче, - із притиском мовила наостанок.
- Хащовик - не сарна, і я - не чаклун. Вибач, - Корхен відвів погляд.
- Хоч би куди ти біг, вовче, а з лісу не втечеш, - мовила мавка. - Я дам тобі провідника до вежі. Світанок вже настав. Пам’ятай, вовче, ліс – твій дім, твій та твого сина, - мавка повернулась і пішла. Трава ледь пригиналась під легкими кроками господарки лісу.
Почувся тоненький писк із того місця, де стояла мавка, на перевертня з цікавістю дивилася молоденька хуха. Вона хитнула своєю маленькою головою та побігла вглиб умираючої хащі. Перевертень перекинувся на звіра й подався за нею. Маленькі помічники мавок, окрім того що здатні були змінювати колір хутра аж до прозорого, зовсім не мали свого запаху, точніше - пахли самим лісом. Якщо вони бажають бути непомітними, то побачити чи винюхати їх неможливо навіть перевертню. Але тепер її добре було видно серед пожухлої трави та червоних стебель повитиці. Наче зелений сонячний зайчик мчав серед сухої трави. Вовк ледь устигав за нею. Хуха безпомилково вибирала безпечну дорогу, оминаючи зовсім непрохідні та небезпечні місця, відшукуючи проходи в переплетенні гілок та повитиці.
Вежа виявилась не такою, як він уявляв. В розбитому вікні верхнього поверху сидів ворон, а над дахом в повітрі кружляло ще декілька. Зірвані двері лежали біля порогу, й були до половини закидані землею та торішнім листям. Замість них вхід загороджувало щільне переплетіння ліан і все тієї самої повитиці. Сіра будівля не відповідала уявленню перевертня про житло могутнього чаклуна. Хуха зникла у вежі, залишивши перевертня самого на ганку. Корхен перекинувся на людину й усівся на землю, приготувавшись знову чекати. Минув деякий час, перш ніж перевертень помітив рух сухої ліани біля себе. «Хащовик запрошує до себе», - майнула думка. Він дозволив ліані, наче гадюці, заповзти по тілу та обвитися навколо шиї. Наче чекаючи саме цього, переплетіння гілок на дверях розійшлося, утворивши прохід до вежі. Після побаченого іззовні товстий шар пилюки, розкидані речі та поламані меблі не виявилось несподіванкою для перевертня. Та й запах пилу та цвілі був очікуваним. У великій округлій кімнаті по центру стояв дебелий стіл, на якому горіла невелика товстелезна свічка в бронзовому підсвічнику, лежали розгорнуті та закриті книги. Тьмяне світло від свічки ледь давало змогу розгледіти сходи на верхні поверхи, які спіраллю піднімалися по стінам, та полиці, заставлені тими-таки книгами та різним чародійним мотлохом.
- Барбій, - пролунало з темного кутка.
- Що? – Корхен здивовано почав вдивлятися та принюхуватись.
- Мене звати Барбій, - знову долинув голос із того самого кутка. Темна купа, яку перевертень прийняв за дрантя та інший мотлох, гойднулася й підійшла до столу. Старезний дід у потертій сорочці ледь пересував ноги. Торішнє листя поприставало до потертої одежини та вплуталось у довгі пасма волосся. Із тріском сухого дерева він всівся на стілець.
- Розповідай, чого припхався? – із-за плеча діда визирнула хуха, скинула з плеча зів’ялий листок і знову зникла. Корхен підняв перекинутого стільця, всівся напроти хащовика та розповів йому все, що відбулося протягом останніх днів. Лише про прохання мавки його вбити, промовчав.
- У чаклуна на лівій щоці шрам є? – запитав дід.
- Так, - відповів перевертень.
- Ніяк не заспокоїться. Зовсім з глузду з’їхав - перевертня підрядити. Мало йому тоді дісталось,.- дід замовк, і про щось надовго замислився.
- Що йому тут потрібно? - не витримавши мовчанки, запитав Корхен.
- Гримуар, звісно, - дід відволікся від своїх думок зацікавлено подивився на перевертня. - Що роботи будеш?
- Чаклун говорив про якийсь медальйон із вороном на щиту, а не про гримуар, - удав, що не почув останнього запитання Корхен. Разом із тим він демонстративно склав руки на грудях.
- Це амулет господаря вежі. Хто володіє амулетом, володіє всім, що тут є. Це не проста хатина, і жив тут не простий чоловік, а чародій, - дід нахилився до перевертня. – Знаєш, а візьми його собі. Його навіть носити не потрібно, краплина твоєї крові чи частини шкіри на амулет - і ти господар вежі.
- А сам чому не візьмеш? – перепитав перевертень. Він відчув як ліана на його шиї розсипалась порохом.
- Я домовик. Частина вежі - частина самого амулета, якщо хочеш. Я не можу, - відповів і відразу якось поменшав хащовик.- А в тобі достатньо від людини, щоб прив’язати вежу до себе.
- А чаклуну амулет чому не віддав? Я так зрозумів, що він тут був?
- Зась йому. Не можна його силою забрати, чи вкрасти. Амулет можна знайти випадково чи отримати добровільно, - дід скривився. – Ти ж не маєш наміру йому його віднести. Він не настільки дурний, щоб залишити в живих перевертнів, після того, як убив дружину та матір. Чи маєш?
- Угамуйся. Він від мене його не отримає, - Корхен підвівся. – Ходімо знайдемо амулет.
- Для чого йти? - дід відсунув книгу. Під нею лежав амулет. Корхен дивився на срібну бляшанку, яка коштувала життя його дружині, і не міг відвести погляду. Невеликий, розміром із дитячий кулак, потертий від часу та носіння під одягом, медальйон аж ніяк не справляв враження магічної речі. По центру медальйона був вибитий щит, на якому сидів намальований ворон. З одного боку щита візерунок з переплетених ліан, з іншого - хвилі води. Перевертень зняв із шиї нагрудний медальйон, відкрив його та дістав зламане ікло сина й обережно поклав ікло по центру намальованого щита.
- Мені завжди було цікаво: як це бігати на чотирьох лапах? - дід не відводив погляду від амулета.
- Це до чого? – Корхен на мить перевів погляд на хащовика.
- Здібності господаря вежі передаються мені, а мої йому. Така умова моєї служби вежі. Тож твій син стане чаклуном, як старий господар вежі, та матиме здібності хащовика.
- Тобі сподобається бігати на чотирьох, - промовив перевертень. – Як чародія звали?
- Непотрібно кликати чародія на ім’я. Особливо мертвого чародія. А тим паче в нього на могилі, - дід жвавішав на очах.
Перевертень знову подивився на амулет, ікло здавалося намальованим, Корхен придивився уважніше, так, воно справді вже було намальоване. Поглянувши на зображення Маріки, він закрив медальйон і вже хотів сховати його, та хащовик не дав цього зробити.
- Візьми краще цей, - дід простягнув руку, у якій на звичайній мотузці гойдався камінець незвичного зеленого кольору з якимись нанесеними символами. – Він тобі допоможе, захистить від чар, а свій залиш синові.
***
Корхен підкрався майже до самої корчми так, що навіть не сполохав псів. Два чоловіка поралися біля стійла із прив’язаним мулом. Із корчми разом із запахом пива, жареного м’яса та протухлої риби, ледь чутно пахло перевертнем. «Син тут», - із полегшенням подумав Корхен. Люди помітили вовка, підняли галас, і здоровань в латаній сорочці навипуск із вилами в руках кинувся назустріч Корхену. Перевертень пірнув під вила та шарпнув здорованя зубами за живіт і вдарив лапами його в бік, від чого чоловік покотися по землі. Розвернувшись в повітрі, вовк м’яко приземлився на всі чотири лапи. Оглядівшись, він помітив чаклуна, що саме вибіг на ганок корчми. Гарчання перевертня змусило вмить змовкнути гавкіт, що підняли пси. Навіть лемент переляканого чоловіка та схлипи пораненого затихли. В очах вовка відблиск розуму згас, змінившись на звірину злобу й ненависть. Ошкірившись, перевертень кинувся на шептуна. Червона блискавка зірвалася з посоха й вдарила у вовка, але в того на грудях засвітився амулет, увібравши в себе заряд, який не заподіяв перевертню ніякої шкоди.
- А-а-а-а! - ворожбит кинув посох на вовка й похапцем став щось намацувати під одежею. Стрибнувши, Корхен вдарив передніми лапами чаклуна в груди, збивши того з ніг. Шарпнувши з усієї сили задніми лапами, намагаючись пазурами роздерти чаклуну черево, але кігті застрягли в широкому шкіряному паску. Чаклун гепнувся на спину, не зводячи переляканого погляду з вовка, та продовжував несамовито волати. Щелепи вовка зімкнулися на шиї ворожбита. Кров із роздертої артерії вдарила теплим водограєм, заливши обох. Крик шептуна захлинувся, перетворився на булькотіння. Хруст зламаної шиї п’янкою музикою пролунав для Корхена. За мить до цього чаклун таки спромігся дістати ритуального ножа й незграбно вдарити перевертня в бік. Кривий ніж ковзнув по ребру й випав із ослаблених рук помираючого чаклуна, залишивши по собі невелику рану. Та отрута, якою було змащене лезо ножа, смертельна. З кожним поштовхом серця Корхена, їдь розходилась по артеріях, сковуючи смертним заціпенінням тіло. І коли отруєна кров дійшла до серця, воно стрепенулося востаннє.
Люди, почувши ґвалт за вікном, кинулися на подвір’я й позавмирали удверях. Із жахом вони дивилися, як, придавлений мертвим вовком, сучив ногами конаючий чаклун. У трьох кроках від ганку в пилюці на колінах стояв, хлипаючи, чолов’яга й намагався запхати нутрощі в розірване черево. Жахлива картина крові та смерті на ганку дозволила невеличкому дідку із сивим волоссям непомітно зайти до кав’ярні через задні двері. Піднявшись на другий поверх, той зайшов до кімнати, де мешкав чаклун. У кутку на голій підлозі лежав хлопчик. Зупинившись посеред, кімнати, дідок щось прошепотів та із цікавістю став спостерігати, як дихання хлопчика ставало глибшим та частішим. Нарешті у того відкрилися очі. Мить - і з кутка, вишкірившись, на хащовика дивилося вовченя.
- Сірх, пора повертатись додому, - промовив гість.
- Мама? Тато? - надія промайнула та згасла в очах вже хлопчика.
- Нам час повертатись додому, - повторив хащовик, сумно дивлячись на хлопця.
