Здається, сонце ніколи ще не світило так яскраво. Величезна червона пляма на одноманітній блакиті неба. А може мені просто так здається, бо сьогодні я бачу його востаннє. Як зірки і криваве півколо місяця, і ніч… Вчорашню жахливу ніч, яка повністю змінила моє життя. Перекреслила, стерла, перевернула усе з ніг на голову. Тепер ці зворушливі сонячні промінчики пробиватимуться до мене крізь міцні залізні грати. Хіба заслуговує на краще той, хто вчора убив людину…
Життя дало чергову тріщину, яка приєдналася до несиметричного візерунку моїх невдач. Я вже давно розучився тримати удар і кожну наступну невдачу просто запиваю алкоголем. А потім шукаю короткий шлях, яким би, економлячи час, дістатися до своєї нірки-квартири. Кілька хвилин важкого сну-забуття і знову в те саме, власноруч створене офісне пекло.
Учора я теж шукав короткий шлях. Здається, я стежив за дорогою і все було під контролем. Не уявляю, де взялася та дівчина. Безлюдне шосе в стороні мосту…, страшний удар, від якого здригнулася не тільки машина, але і її одинокий пасажир. Страх і заціпеніння, якого я ніколи раніше не відчував. Я не натис на гальма, не зупинився. Навпаки, збільшив швидкість і полетів з того місця. Втікаючи, визирнув у вікно і встиг розгледіти у світлі місяця довге біляве волосся жінки, котра лежала на землі.
Не знаю, про що я думав дорогою додому. Певно, ні про що. Страх витіснив з голови усі інші, на його погляд, непотрібні думки і почуття. «Я не хотів, - шепочу, зупиняючи машину біля свого під’їзду. – Я ні в чому не винен. Що та дівчина робила на безлюдній дорозі посеред ночі?»
«Що буде, якщо мене хтось бачив?» Уява вже малювала арешт, тюрму і ганебне завершення мого й так не надто вдалого життя. За що?! Чому?!
Ні, вони мене не знайдуть. А я нізащо не здамся. Я ж не ідіот, обтяжений почуттям провини. А потім: « Раптом вона ще жива? Місце там безлюдне. Що буде, якщо її ніхто не знайде і та дівчина помре?»
Вже не розрізняючи, де голос розуму, а де шепіт спиртного, я побіг на сусідню вулицю до таксофону і, подзвонивши у швидку, повідомив, що на такій-то трасі лежить тіло жінки. Після чого пів ночі мив свою автівку, намагаючись очистити її від якихось примарних плям крові. У дитинстві мати часто сварила мене за плями мого улюбленого томатного соку на одязі. Як хотілося знову повернутися в минуле і щоб це був просто томатний сік. Вітер шепотів щось потаємно-моторошне, а кожна тінь здавалася живим переслідувачем.
Завершивши з машиною, сам поліз під душ. «А раптом хтось мене бачив? Цікава сусідка чи парочка, яка поверталася з романтичного рандеву?» - підкидав варіанти капосний розум. «Ніхто нічого не бачив!» - рубала з плеча інтуїція.
Я простояв під гарячою водою більше години, ніби сподіваючись, що вона зможе очистити моє сумління і змити спогади.
«Я зробив для неї все, що міг, - говорив я собі, вмикаючи телевізор. – Я не зобов’язаний через цей нещасний випадок псувати собі життя». Зупиняючись на каналі місцевих новин, я був впевнений, що нізащо не піду до міліції. НІЗАЩО! Доки не побачив той медальйон…
Дівчина, яку знайшли вночі біля мосту, була вже мертвою. Її звали Аллою Семенюк і їй нещодавно виповнилось вісімнадцять. Ще зовсім дитина. На фотографії Алли, яку показували в новинах, у неї було симпатичне личко і довге біляве волосся. А на шиї висів медальйон, який я власноруч виготовив дев’ятнадцять років тому і подарував дівчині зі схожою посмішкою.
Я її убив. І не просто убив якусь незнайому дівчину. Можливо, я убив власну доньку…
Хапаючи перше, що потрапить під руку, я вдягаюся і викликаю таксі.
- Куди? – запитує мене заспаний водій.
- До найближчого відділення міліції.
Навряд чи мені колись вдасться викинути з голови ту історію, але я вже давно не думав про жінку на ім'я Ніна. І не пригадував роман, який мав розмитий початок і незрозуміле завершення. А ще шалену, пристрасну і непередбачувану середину. Чому ми розійшлися? Точно не знаю. Все можна було підсумувати двома простими словами: «Не склалося». Коли вона пішла, я й не думав її зупиняти. От тільки в ній було щось таке, що я потім продовжував шукати в інших жінках.
Що з нею зараз? Чи вийшла заміж, має родину? І чому ця дівчина, Алла, носила мій медальйон? А ще терміни, терміни наводили на роздуми… Чи могла Ніна народити від мене доньку і нічого мені не сказати? Знаючи її характер, скажу: могла!
Та дівчина, Алла… Ще кілька годин тому я думав, що зможу з цим жити. Мабуть, не вийде. У моєму житті було багато поворотів «не туди». А якщо настав час зробити щось правильно?
«Не думаю, що хтось за мною плакатиме і навряд чи хтось навідає мене у в’язниці», - розмірковую я, виходячи із таксі. І раптом чую позаду знайомий голос: «Олексій!»
На тротуарі, в кількох метрах від себе, помічаю Ніну. Я не зустрічав її багато років, але не думав, що побачу такою. Заплакану, бліду, з тремтячими руками і диким, зацькованим поглядом. Горе викрутило її наче ганчірку.
- Привіт!
Спотикаючись, йду їй на зустріч.
- Вона померла, - захлинаючись від сліз, говорить Ніна. – Моя донька.
- О Боже… Як це сталось?
- Алла працювала офіціанткою. Вона поверталася з нічної зміни і її збила машина. Негідник, який вбив мою доньку, навіть не зупинився.
- Жах!
- Якийсь покидьок купив права і вважає себе всемогутнім.
Я ковтаю густу слину і шепочу:
- Може це був нещасний випадок?
Ніна різко хитає головою.
- Я ж кажу тобі, що він утік. А якщо їй ще можна було допомогти? – крізь сльози вичавлює вона кожне слово.
Я опускаю голову.
- Його впіймали?
- Ні. Мені сказали, що не було свідків.
«Свідків не було». Інстинкт самозбереження ставить чергову галочку навпроти своєї графи.
- Мені дуже шкода, - не впізнаючи свій голос, шепочу я. – Тримайся.
Раптом так захотілося її обняти, та хіба я смів…
Вона подивилась на мене втомленими, запаленими очима.
- Що ти тут робиш?
- Я…, - не знаю, куди поділася вся моя рішучість. - Я в справах.
Мені не вдалося договорити. За мить Ніна вже ридала на моєму плечі. Я обережно її обіймав і відчував дикий пульсуючий біль. Її, чи, може, свій…
- Моя донечка. Аллочка… Як же я тепер без неї? У мене більше нікого немає.
«Крім тебе», - говорили очі жінки, в серці якої продовжувало жити кохання.
- Ходімо. Ходімо звідси, - я беру її за плечі і веду в протилежний від міліції бік. При цьому намагаюся більше не дивитися їй в очі. Зараз я не можу. Але колись зможу. Обов’язково. – Все буде добре. Я про тебе подбаю.
