Очікуючи дзвінка, який мав розв’язати таємницю, пов’язану із незнайомкою у фіолетовій сукні, що сиділа між мадам Чімпоєру і Віктором Зурбаджіу, Лука Ністоряну одягнув халат і почав проходжуватись по кімнаті, щоб розслабити напружені м’язи. Зупинився перед письмовим столиком і глипнув на аркуші рукопису його майбутньої новели. Саме в цих аркушах, яких кілька хвилин тому хотів порвати на шматки і спалити, лежав його майбутній персонаж, його ідеальний персонаж, з ідеальним характером, якого любив, мов Тургенєв, носив його з любов’ю в своїй думці, як носить мати дитя під сердцем, а тепер, коли народив його на папері, не знав, що з ним робити...
«Не смійся, мій творцю!.. Ти можеш порвати рукопис на тисячі шматків, можеш спалити його в тисячах вогнів, я існую не в твоїм задряпанім рукописі, а в твоїй голові. Ось це – твоя велика проблема!» – пригадав слова зі сну і знову налив собі коньяку.
«Можливо, не було б зле добряче на питись».
У рідкісних випадках, коли напивався, після оговтання від похмілля, відчував свою душу чистою і вільною, неначе її пронизав очищуючий вогонь.
«А, якщо Пабло не впізнає її?.. Якщо не впізнає її ніхто, мабуть, вона і не тутешня?..
Може, випадково проходила мимо бібліотеки і, побачивши афішу, зайшла тільки для того, щоб заповнити чимось час до поїзда, який відвіз її далеко?.. Мабуть, вона читала одну з його книжок, знала його по імені і тільки хотіла побачити власними очима?..»
Скоро прогнав думку про те, що може не побачити її більше, тому що він всією душею, всім своїм єством бажав стрінути її. Так, він БАЖАВ!..
Почав знову прогулянку по спальні, яка відразу стала йому чужою і сумною, мов платформа старого вокзалу, крізь який здавна не проходять поїзди. Час від часу глипав на телефон, який лежав спокійно, наче черепаха на березі моря.
* * *
Фотограф Драгош Йонеску пішов з дому ще вранці, брав участь у колективній виставці фотографій в маленькому містечку, десь на півдні, але повернеться сьогодні, вечером, так що йому доведеться потерпіти до наступного дня, або забути її, вибір за ним, – пожартував Пабло і попросив не турбувати його до вечора, тому що чарівна Корнелія, дружина хірурга Антона Папоротяну, не відмовилася від за прошення відвідати його спальню. Цілий день вона буде його коханкою. Звичайно, він бажав, щоб це трапилось ніччю, але ніччю вона на лежала своєму законному чоловікові...
Така новина взагалі не сподобалася Лукові. Напевне, він сьогодні нап’ється... Або ні, ліпше пройдеться лісом, який обіймає їхнє містечко.
Ніщо не може так заспокоїти душу, як шелест осіннього листя – килим спогадів, простелений під ногами...
3
Він покликав її, а вона прийшла, щоб стати його коханкою, якою ніколи не була, прийшла на перший його поклик, готова даруватись йому – чарівному коханцеві, мужеві-поету, божевільнику великих кохань, під очима якого відчула себе перший раз
в житті жінкою, відчула насолоду, задоволення і оргазм – і все це тільки завдяки його чарівному погляду, який спочатку пестив її волосся, щоки, підборіддя, шию... опісля відчула, як ковзає по її грудях, лоскоче перси, живіт навколо пупка, а далі... далі відчула оргазм і перелякано обвела поглядом всіх, боячись щоб хтось з присутніх не розгадав її таємницю. Та ніхто не помітив нічого, всі уважно слухали промову літературного критика Георгіце Тудореску. Корнелія знову прижмурила очі, і вигнала неспокій з душі. Але вона, Господи!.. могла застогнати від задоволення, або ще гірше, знепритомніти... Глянула на свого чоловіка і відчулась страшенно винною перед ним.
* * *
Корнелія ніколи не зраджувала своєму чоловікові, їй навіть на думку не спадало, що може попасти в таку ситуацію. Була йому вірною і покірною, наче рабиня господареві, при й мала йо го завжди між свої стегна, коли він цього вимагав, відчуваючи тільки якусь то дивну огиду, змішану з душевним болем і крихіткою не виразного задоволення, думала, що воно так і має бути, що так відчуває кожна з жінок під час так званого «кохання», тому вона жаліла проституток, які були повинні займатись сексом кілька разів за ніч, і ніяк не могла пояснити собі, чому в еротичних фільмах жінки стогнуть від задоволення.
Але Антон Папоротяну, ві домий хірург, а до того ще й поет, ніколи не зумів оцінити її вірність і покірність, вважаючи, що воно так має бути, що дружина, як і всі його знайо мі, повинна обслуговувати його «високоповажну особу», що все належить йому і тільки йому – це його право!
Цікавила його тільки поезія, та не поезія, як художнє явище взагалі, а тільки та, на писана ним, бо зі всіх його сучас них побратимів по перу тільки він розумів і творив справжню поезію. Його поезія була гли боко психологічна, мо дерно-філософська, і тільки май бутні покоління зможуть зрозуміти її справжню вартість і глибину. Звичайно, це був йо го власний погляд щодо своєї особи і поезії.
Люксовими виданнями друкував тисячі примірників, перевидаючи їх кожного разу, коли на його операційному столі лежав пацієнт з фінансо вими можливостями підтримати благодійну акцію для майбутніх поколінь. Книги Антон Папоротяну дарував бібліотекам та культурним закладам, щоб вони були доступними для всіх, хто в
змозі належно оцінити його творчість. Він був добрим хірургом, завжди мав багатих пацієнтів і, незважаючи на його літературну цибульщину, був відомим у найвищих літературних колах, – член Спілки письменників, лауреат кількох національних та міжнародних літературних премій. Його банальна поезія була присутньою на сторінках престижних журналів, її переклали на кілька європейських мов. Папоротяну був відомим по заслузі в хірургії і не по заслузі в літературі.
Свій час ділив між операційним і письмовим столами. Не приділяв зовсім уваги своїй чарівній дружині, а вона стоїчно витримувала всі примхи хірурга-поета, який не тільки рятував життя своїм ближнім, а й жертвував своїм часом і грішми для майбутнього покоління, яке забезпечить його безсмертя. Він був впевнений, що нащадки побудують йому пам’ятники і погруддя, закохані будуть гуляти парками, бульварами та вулицями імені Антона Папоротяну.
Корнелія мовчала. Терпіла і мовчала, ніколи нікому не скаржилась. Не нарікала на те, що він хропить, мов двигун трактора, рюхкає під час оргазму, як кабан, безсоромно пердить і відригує... Її дратувала його блискуча лисина, чорні окуляри з подвійними лінзами, подряпана стара сумка... Її дратувало те, як він одягається, як в’яже краватку, взуває черевики. Але кому могла скаржитись, хіба когось цікавить їхнє подружнє життя?..
Багато хто хотів би мати таку чарівну жінку, як Корнелія, вона будь-коли могла знайти собі коханця, але не бажала цього жодного разу до вчорашного дня, коли поет Пабло Ронішоряну почав пестити її своїм поглядом на презентації книги Луки Ні сторяну. Дотоді відмовляла коротко і ясно на всі донжуанівські пропозиції бажаючих мати її в своєму ліжку мужчин. Навіть одного разу, коли молодий кароокий лікар-стажер насмілився торкнутися її пругких грудей, вона поскаржилась Антонові, який після того, як нареготався вдосталь, допоміг молодому лікареві знайти свій власний кабінет у якомусь гірському присілку, до якого можна дістатися тільки пішки або возом.
Страх ненавиділа, коли мужчини дивились на неї з бажанням. Через свого чоловіка почала ненавидіти всіх мужчин, тому здивувалась, коли погляд поета Пабла Ронішоряну не розгнівав її, а навпаки...
