- Вона й є! Як думаєш: на страшному суді мені доведеться відповісти за усіх дівчат, з якими я переспав, чи й за тих, з якими лиш хотів переспати? Питання прозвучало досить серйозно. Тож і я відповів з усією можливою серйозністю, яку тільки вдалося напустити на обличчя.
- Переконаний, що лише за тих, з ким не переспав, бо, знаю – нема для панни більшої образи, коли відмовляєшся вдовольнити її бажання... – поспішив запевнити Андрія.
- Ці незбагненні жіночі бажання, - проспівав з нотками іронії, а водночас і смутку, Фарат, - жінки для мене загадка. Навіть моя жона... Після чималої паузи продовжив.
- ...Пригадую, жили ми на Науковій. Вікна нашого будинку виходили на пустир, де отаборились бомжі. Ми з дружиною часто спостерігали за їхнім дивацьким життям. Тоді готували собі щось на невеличкому вогнищі. І ось двоє із них навинулись в кущі. Нам же, зверху, все добре видно - він її гамселить прямо на землі, а треба було бачити, з яким смаком вона піддає йому. Розмов ми не чули, але з масних усмішок було видно з яким запалом усе товариство коментує їхнє злягання. Глипнувши на дружину був заскочений – вона реагувала так само насолодно, як і ті, на пустирі. Ще й докинула.
- Заздрю тій дівасі – може задерти ноги коли хоче і з ким хоче...
Лише за якусь хвилю до мене дійшли мовлені нею слова. Сторопів. Коли б сам не почув, ні за що б не повірив, що це сказала моя задивляючи скромна, вихована в священичій сім’ї половина. За мить і вона похопилася, що мовила щось не вельми приємне для чоловічих вух. На моє здивування не стушувалась, не почервоніла, як бувало звикло, коли хтось розповідав сороміцький анекдот. Навпаки - залилась сміхом, - переводячи все на жарт.
З того часу, зовсім іншими очима дивлюсь на свою дружину, заразом і на все жіноцтво.
- Через отих кілька слів? Та ти вар’ят з мокрою головою! – вигукнув надмір емоційно, бо не віднайшов нічого крамольного в словах жінки. Та вона найкраща в світі мама, а яка господиня! Та й тебе любить таку книжкову плюскву! Думаєш, це просто? Ти гарний презент, але для мене, для усіх товаришів по перу, але не для неї... – випалив зопалу.
- Твоя правда, - відповів статечно, - ніц не можу їй закинути, але таке не забувається... Довіку пам’ятатиму блиск її очей й так само інтонацію з якою це було мовлено... Чомусь відтоді не маю більше палкого потягу до добропорядних панянок вихованих в католицьких середовищах.
- Є іще монастирі, або того крутіше – не реєстровані п’ятидесятники! – випалив зопалу - не знав, як сильніше його вколоти. Як мало не всі творчі люди, не мислив свого життя без жінок. То ж важко було увійти в категоричність Фаратового мислення: «Свідомо псувати собі життя?!» - кинута товаришем фраза не виходила з голови, може тому, що не мала де притулитися, не віднаходила собі там місця. Андрій жодним чином не відреагував на мою репліку. Відтак, я продовжив свій розмисел, - мало не усі мої товариші побралися саме після відвідин Карпат. На полонинах розцвітають не лише пречудові квіти, але й палкі почуття. Саме тут чоловік зачаровується жінкою, а вона ним навзаєм.
- Звісна річ! – дуже натхненно, аби я відчув іронію, підтримав Фарат, - знаю, природа Карпат хіба найбільша спокусниця. Любострасна, сластолюбна вона п’янить нас тисячами найтонших запахів, ми відчуваємо, що нас заціловують, обдаровують гарячим диханням невинні польові лілеї, вербена, білозір чи зимолюбка... Усі вони на полі любові, усі спокушують своїми чудовими потаємними віночками, чи коли хочеш, тими ж розкішницями...
- Що б ти там не казав, а дівчина - дивне створіння. Ніколи не перестану ними милуватись. Особливо коли їм п’ятнадцять, шістнадцять - уздриш дивовижні пуп’яночки, що розпускаються в тебе на очах. У ці миті свого життя усі вони надзвичайно гарні – самі для себе таїна...
- Чому не задумувався ти, пестунчику Леля, що той пуп’янок, який несе в собі красу молодості, в один мент безжалісно губить її? Пригадай своїх прекрасних співучениць. Куди подівся їхній дівочий романтизм? Високі поривання? Повискакували заміж за лисих та опецькуватих таточків – комерсантів, аптекарів та адвокатів. Чи не здивував тебе той факт, що немає лисуна, череваня чи сухотника, яким би вони погидували? Так легко віддають свою красу, до якої ми, хлоп’ята, й торкнутись не наважувались, останній бридоті. І ось вже вони тріумфуючі у шлюбних сукнях біля обраних потвор... Краса, що нічим не гидує! Цього ніколи не зможу зрозуміти в жінці.
На мить сторопів, не знаходив аргументу, аби заперечити, але й погодитись теж не хотів. Тріумфуючи на фоні мовчанки, продовжив:
- Навіть найкращих з них задурманить брудний ліризм графомана, захопить дешевий пафос дурня, зачарує шик франта. Вони не вміють демаскувати, дозволяють себе дурити, бо й самі дурять.
Гомбрович дуже слушно твердить, що насправді, жінка не відчуває ні краси ні молодості. Принаймні не відчуває їх так гостро, як чоловік.
- Женоненависників, особливо серед борзописців назбирається чимало, та це нічого не доводить, - я відстоював свою позицію. Що б ти не казав, усе що починається в Карпатах несе відбиток чогось величного. Свята, яке не забувається! Ти ж знавець красного писемства. Згадай, як Чехов в своїх оповіданнях змальовував найтонші відтінки любові.
- Ти з певністю не читав його записних книжок, там він відкритим текстом пише, що кохання це залишок чогось, що вироджується... В одному ти правий – тут, у цих прекрасних горах, усе відбувається набагато швидше, аніж у нашому славному мегаполісі. Не встигне чолов’яга отямитись, від урагану кохання, що закрутив його в своєму шквалі, коли йому уже ніжно шепочуть у вушко, що він за якихось пару місяців стане батьком...
- От і прекрасно! Це і є кохання, дорогенький Андрійку! Справжнє кохання завше з першого погляду. Воно, як дитина, народжується завжди несподівано, а вже потім, виношується, виховується й починає самостійне життя.
- Я підкажу тобі де шукати справжнє почуття. Фарат витягнув із свого шкіряного наплічника невеличку чорну книжечку, яку одразу впізнав - Шульц.
- Ми тут ведемо балак про почуття чоловіка до жінки й бозна до чого договоримось. Між тим, «Цинамонові крамниці» - еротично–чуттєва оповідка, по силі своїй, можливо, найчуттєвіша з усього, що мені вдалось прочитати. Переклади. Та так, аби я змінив своє ставлення до жінок.
- Хоча як і ти ставлюсь з величезним пієтетом до літератури, та не думаю, що мистецтво перекладача годне враз кардинально змінити ставлення до будь-чого.
- Це ти дарма! Цинамові крамниці – справжня книжка. Джерело її краси не на поверхні. Воно укрите. Такі речі народжуються із внутрішньої потреби автора. Тому – справжнє.
Головна користь від читання таких шедеврів, як книга Шульца, не має відношення до літератури. Воно не пов’язане із вишуканою словесністю, пречудовим стилем, та навіть з вихованням почуттів, про що так полюбляють пасталакати критики. Читати гарні книжки корисно передовсім тому, що вони не дають нам стати по справжньому сучасними людьми, тобто рабами мистецьки нав’язаних стереотипів. Ти ж маєш її перекласти. Пропустити через себе і віддати.
Потяг зупинився, і ми врешті змогли розпростати ноги. Мовчки підіймаємось звивистою стежиною у гору. Гарно зіскочив з теми, - відзначив про себе. Не такий твердий він горішок, яким хоче здаватись, - вирішив подумки. Каміння вже встигло нагрітися, і промінилося теплом – запах медових трав з гірким присмаком
- Яка насолода. Це не просто запах, я відчуваю його в легенях, навіть у шлунку. Шкода, що усі ці афродизіаки Карпат на мого Андрійка не діють. Товариш мовчить, якби зв’язаний омертою, лише шурхають врізнобіч стривожені ящірки, а ми усе йдемо, оминаючи нові, вкриті модною метало черепицею хати, прямуємо аж ген під ліс, до старенької, покладеної на горбку хижі. Двір її обнесено варінням. Таку огорожу з розколотих на четвертини смерекових жердин зустрінеш лише в Карпатах. Його зигзагоподібний ритм з високими вертикалями створює унікальний графічний акцент гуцульського пейзажу. Шкода, що нині це рідкість. Нахиляючись увіходимо в невисокі двері. Одразу війнуло хатнім духом, який властивий лише полонинцям. В обійсті живе двоє стареньких, які освітлюють хату своїми беззубими посмішками. Зайшли у світлицю.
На стіні над спальним помостом прилаштовані жердки на яких пучечки пов’язаної трави. От звідкіля цей приємний пах! Усередині дому дуже широке ліжко, посередині стіл, а довкола стін-широкі лави для одягу. Біля вікна, невеличкого, іще й заґратованого, стоїть старезний ткацький верстат, від чого навіть у такий сонячний день у хаті панує півморок.
- Ви іще виробляєте килими? – здивовано запитую, на що старенька аж поморщилась зо сміху, показує свої скрючені від роботи пальці.
- Нема чим, паночку...
Окраса хижі - пречудова кахлева пічка з квітковим орнаментом предивних барв. Від того видива тьохнуло б серце кожного колекціонера старожитностей. Фарат якось побожно, торкається до них, достоту, як віряни до старих ікон. Ані будзом ані вурдою у тій бідній хатині ми не розжились.
- Веспарка* старенька кинула очима уверх, минулого року упала, а за худібкою то вже годів із п’ять не годнісмо ходити. Доцоту прошєки стали*... Діти й вонуки на зарібках, то до нас роками носа не ткнуть. Колись могли із лісу вижити – ягоди, гриби, тепер колія близько, то шарапотки* усьо обнесуть...
Ми поспішали попрощатись із милим подружжям, що не переставало до нас цвісти посмішками.
- Хоча б гарбати нашої скуштуйте, вакурат напарилась. Може водички, дуже смачна, правдивий буркут. Маємо чєс...
- Ні дєдю, часу якраз не маємо – поїзд чекати не буде.
-Е, там! Не один ще той поїзд буде...
- «Маємо чєс» - смакував слово Андрійко, - звісно, в ґаздівському житті поспіх не потрібний. Усе робиться завчасу, все відбувається вчасно. Ніхто не запізнюється, бо воліє рано встати, швидко впоратися, завчасу вийти, аби мати досить часу. Полонинські відстані і подорожі не рахуються на години, чи борони Боже на хвилини лише на дні і тижні. Поспіх для гуцула то якесь дивацтво, а постійний поспіх – це комедія, це хвороба. Поспіхом не далеко заїдеш, - кажуть тут. Зате без поспіху переженеш тих, що поспішають, ще й добре випередиш...
- Видиш, Юрку, ти дарма допитувався господині чи користають з килимарського верстата, - в гуцульських хатах інтер’єр не мінявся роками. Вважають, що хижа є власністю не лише господарів, а й речей. Панічно бояться навіть при потребі щось пересунути, бо то «їхнє місце». Десь так само є зі словом – не вільно усунути його з ужитку, не зламавши увесь лад, увесь стрій. Мова, знаєш, живий організм. У нього є своя генетична пам’ять, здатність до відтворення.
Малисмо надто мало часу для подальших досліджень історії села Довжки. Села в Карпатах розкидані на величенькій території. Такого часами й за день не пройдеш. Ми ж були прив’язані до нашого потягу, і мусили навіть підбігти, аби встигнути. Щоправда, ми були не останні спізнюхи. Як тільки ми розсілись У наш вагончик уже на ходу застрибає дівча, яке... Як сказати? Врода має свої таємниці. Ані фігура, ні колір волосся чи очей й навіть голос не є основними. З’явилась вона, як Бог Мойсеєві. Помітив, що усі чоловіки, що сиділи довкіл враз розівчились дихати. Я й сам заковтнув повітря, та забув його випустити. Мало не пробив стінку вагону, аби показати дівчині, що біля мене більше аніж досить місця, аби примоститись. І одразу з лавки, що позаду чую репліку: «Аж ми жаль дупу стиснув, жи коло нас місця не було...» Гуцулонька вчула і посміхнулась, займаючи місце біля мене. Вогні її очей засліпили все навкруги, хоча це, можливо, були не її очі, а тіло, що так само випромінювало неймовірну іскристу енергетику. На її обличчі все ще грала посмішка. Не була це зверхня посмішка жінки, ціну якої тільки-но підтвердили, радше відмінниці, яка тільки-но отримала дванадцять балів.
- Як тобі на ім’я, красунечко? – запитав я, щиро зворушений її вродою.
- Паюнька, - мовила та, потупивши свої довжелезні вії.
- Ніколи не чув такого пречудового, премилого імені.
- Уже й поплив, - буркнув Фарат. Недошколений ти все-таки лінгвіст. Параска її ім’я! А усі ці суфікси Паюта, Пазуня, Паюнечка – живомовні варіанти для вираження емоційно – експресивних відношень.
- Теперкай ми точно в дупі. Ті два гицлі її точно заарканять! – знову прихриплий голосочок з позаду. Тільки зараз зрозумів, чому наш сусід по вагону у своїх репліках так вперто налягає саме на дупу – дівчинка їдучи у місто одягла кофтину «з Європи», що сягала пупка, а іще міні-спідничку, котра заледве прикривала сіднички. Фарат, що сидів
візаві, усе якнайкраще бачив і чув. Ото ж знову, не звертаючись до нікого персонально, й навіть не глипнувши на дівчину проголосив.
- Дупа — це не частина тіла, це - подія.
- А що ж тоді повна дупа? – запитав я намагаючись поставити йому підніжку.
- Це життя, сповнене подіями, - пролунала серйозна відповідь.
----------------------------------------------------------------------------------
* Веспарка - стайня на полонині де весною утримують худобу.
* Доцоту – точно; прошєки – жебраки. (Гуцульська говірка).
* Шарапотка – приблуда з міста. (Гуцульська говірка).
* Буркут - мінеральна вода.
