Наступного дня після обіду Зойка покликала Оксану до себе в кімнату, сказавши, що є робота.
Посеред кімнати стояв італієць, дебелий, зарослий чорною щетиною.
– Ось цьому синьйорові потрібна домашня робітниця. А ще з ним треба спати.
– Що значить спати? – здивувалася Оксана.
– Це значить, що в нього нема жінки, він вдівець. Оплата – чотириста доларів.
– Слухай, я приїхала сюди працювати, а не спати з італійцями! – обурилася Оксана.
Зойка щось пролопотіла до синьйора, а той байдуже мовив якусь коротку фразу.
– Можеш іти, ти йому не сподобалась. Поклич сюди Світлану, – скомандувала Зойка.
Повернувшись, Оксана виплеснула свій гнів.
– Що ж це виходить? Нас тут продають? Продають, як цуценят! Продають безцеремонно, мов рабів! Жах! Тікати, потрібно звідси тікати! Тільки як? Куди?
– Охолонь, Оксано, заспокійся, – розсудливо мовила Ніна. – Тікати нам нікуди. І не всіх же продають, і не всіх купують. Бачиш, тебе не купили.
Ніна старша від Оксани на кілька років, говорила спокійно, доброзичливо, наче мати. На відміну від решти жінок, вона інколи якось ненав’язливо втручалась у балачки і згладжувала неприємні ситуації.
– Звичайно, щось Зойка на цьому має від італійця, – продожувала Ніна. – Інакше навіщо ми їй тут здалися? Це її робота, і заробіток.
– Та вона ж бере плату з обох сторін: від нас за роботу і від італійців за нас! Ну і Зойка, ну і Джулія! Бога не боїться! – ніяк ще не могла вгамуватися Оксана.
Зойка викликала по черзі жінок до себе, аж поки одна з них не погодилась на такі заробітки.
– А що мені залишається? – виправдовувалася Ліда. – Я вже майже місяць без роботи, а в мене двоє дітей вдома покинутих, і борги…
Ніхто на те не сказав нічого. Чи мав право хтось судити цю жінку? Кожен обирає свій шлях у житті сам.
Минуло ще два довгих тривожних дні в очікуванні роботи.
Нарешті Зойка знову покликала Оксану. На цей раз прийшов низькорослий синьйорчик років за сімдесят. У нього хвора жінка, і їм потрібна домашня робітниця. Живуть вони поруч із Зойкою. Синьйор одразу погодився взяти запропоновану йому українку, не доскіпуючись ні до віку, ні до зовнішніх даних. А Оксані сподобався старенький добродушний, заклопотаний хворобою жінки, господар.
За хвилину Оксана вже знайомилася з синьйорою, суворою жінкою середнього зросту, худою, в окулярах. Вона не посміхалася, в очах її зосередився біль. Чи то від хвороби, а чи від того, що діти живуть далеко-далеко, аж в Америці, і на старість залишилися старі удвох.
Будинок у них гарний, але кімнат небагато – чотири, в тому числі кухня. Найбільше Оксані сподобався камін, в якому палав вогонь, і на кухні було тепло і затишно. Біля хати чимале подвір’я, невеликий город і ліщиновий сад. А ще кури, собака – все, як в українському селі. Оксана почувалася розкуто, комфортно, зовсім не так, як на попередній роботі.
По зовнішньому вигляду синьйори не видно, що вона серйозно хвора, та й по її поведінці цього не скажеш: не стогнала, не вередувала, не лежала постійно в ліжку. Навпаки, літня італійка запопадливо взялася навчати покоївку готувати італійські макарони.
Взагалі, працювати Оксані тут зовсім неважко. Вранці потрібно пройтися шваброю по кімнатах, потім почистити камін і запалити його. Далі – процес приготування обіду. Після нього – миття посуду, і «тихий», мов у лікарні, час. Оксана студіювала італійську, вишивала. Одне вимушене заняття, вірніше, робота, допікала її. Виявляється, синьйор теж хворий, простатит у нього. Він дає випрати свою білизну і показує, що це потрібно зробити руками, а не скористатися машиною. Оксана до тієї білизни ― а там всі плавки в крові.
«Боже, це ж як я маю прати таке? – злякалася. – Та у мене вдома завжди відмінно з цим справлялась машина. А тут руками!.. Та ще й кров…»
Добре, що на подвір’ї є кран з водою, і господиня не стежить за роботою – вона у двір не виходить.
Оксана двома пальцями бере дідові плавки, бридливо кидає їх у раковину і відкручує кран, щоб вода трохи змила червоні плями, потім замочує їх на якийсь час у миючому засобі із хлоркою, а вже опісля береться до прання руками. Та вся кров не відмокла, плями, очевидно, задавнені. Оксані потрібно ще добре попрацювати. Вона пере без натхнення, стимулює себе, примовляючи:
– І випереш, і нічого з тобою не трапиться: за чотириста доларів можна відіпрати не тільки від крові, а, навіть, від лайна, а ще, може, й від смоли…
Так збігло десять днів. І раптом синьйорі стало зовсім погано: живіт у неї здуло. Здуло її бідну, як корову, що люцерни об’їлася. Викликали швидку, завезли в лікарню, два дні пробули з нею там і синьйор, і Оксана. На третій – привезли додому. Синьйор зателефонував якимось родичам, які приїхали надзвичайно швидко, і забрали стару, сказали, що повезуть до Неаполя, де є якась спеціальна для цієї хвороби клініка. Оксану ж відправили назад до Зойки.
– Це ж треба бути такою невезучою! Таку мала роботу гарну, – шкодувала Оксана.
Та нічого не вдієш, мусить знову повертатися до Зойки.
– Завтра прийдуть покупці, – зустріла її Зойка. – Моли Бога якомусь синьйорові сподобатись, бо іншої роботи нема.
Оксана промовчала, міцно зціпивши зуби. В цю хвилину вона готова вже була тікати. Але куди?
Неохоче несла вона свою невелику валізу в Зойкині апартаменти. Тільки-но переступила поріг, як їй назустріч кинулася одна з жінок.
– Ой, кого я бачу! Оксано Іванівно, і ви тут?
В цій жінці Оксана одразу впізнала голову батьківського комітету одного з її випускних класів – Віру Анатоліївну. То був дружний клас, і такі ж батьки. Скільки цікавих походів, виховних заходів для дітей організували разом!
Оксана невимовно зраділа несподіванці, хоча десь в глибині душі відчувала сором, що довелось побачитися не в школі, на вечорі зустрічі, а тут, за кордоном, серед людей, яких діючий президент України Кучма, назвав усіх повіями.
Віра Анатоліївна, як з’ясувалося, тільки вчора приїхала і про тутешні порядки нічого не знала.
Землячки вийшли на кухню. Віра Анатоліївна надто збуджена, не замовкала ні на хвилину: розповідала про своїх доньок, про розлучення з чоловіком, який був військовим при радянській владі, а, залишившись у вільній Україні без роботи, на мізерній пенсії, спився, опустився. Розповідала, як зачинилася її ощадкаса, де вона працювала, і теж залишилася без роботи. Оксана не перебивала її, дала можливість виговоритися, висповідатися. Нарешті Віра Анатоліївна схаменулася – на мить замовкла і пошепки запитала:
– Як тут? Робота є?
Оксана коротко розповіла, що, в основному, пропонує їм Зойка, про свої митарства за місяць і про свій задум тікати.
– Кажуть, що за десять кілометрів звідси є містечко Сан-Джузеппе, де повно наших людей, які винаймають помешкання і спокійно нелегально працюють. Я хочу знайти це місто і спробувати там влаштуватися на роботу.
– Я з вами, Оксано Іванівно.
– Спочатку потрібно піти в розвідку, знайти місто, знайти квартиру, а потім забирати речі.
Оксані завжди подобалася вдача Віри Анатоліївни, її жвавість, оптимізм і наполегливість.
– Ну, раз тепер є з ким, можна починати рухатись, – завершила розмову Оксана.
Наступного дня вранці Оксана і Віра вже зібралися йти в розвідку, коли їх зупиняє Альона, яка приїхала з Вірою.
– Дівчата, ви куди? Я з вами, – напрошується. – Мені тут так самотньо…
Відмовити Альоні Віра не могла, бо в дорозі вони дуже здружились.
…І ось троє відважних українок ідуть вервечкою узбіччям, їх обганяють автомобілі, деякі зупиняються, і водії пропонують dare un passaggio, тобто підвезти, але вони відмовляються, боячись потрапити в якусь халепу. Правда, уточнюють у водіїв, чи веде ця дорога до Сан-Джузеппе, і, кожного разу, почувши підтвердження, від радості прискорюють ходу, підстрибують, як малі діти.
Змійкою в’ється неширока асфальтівка, як скло, блищить вона після дощу. Обабіч тягнуться мандаринові та ліщинові сади. Містечко Нола – це provincia di Napoli, (по-нашому – Неапольська область), яке знаходиться на території Campagnia, що в перекладі означає поле, рівнина, сільська місцевість. І правда, якби замість мандаринових росли тут яблуневі сади, то пейзаж нічим не відрізнявся б від українського.
Нарешті сади закінчилися, і потяглися будинки, що нічим не відрізняються від тих, які Оксана бачила в Нолі. Дорога тепер перейшла в центральну вулицю, вздовж якої привабливі вітрини магазинів запрошують покупців завітати до них, а заманливий аромат кави з барів, що стрічаються мало не на кожному кроці, солодко лоскоче ніздрі.
Подорожувальниці йдуть вже більше двох годин, але це ще не Сан-Джузеппе. Дорожній знак на перехресті стрілочкою показує напрямок до цього містечка.
У Віри туфлі на високому каблуці, і вона сказала, якщо не присяде хоч на п’ять хвилин відпочити, то просто впаде серед дороги. Довелось зайти в бар, але, як виявилось, він без жодного стільця – відвідувачі пили каву, стоячи за стійкою. Віра закомандувала піти в інший, але стільців і в ньому не виявилось. Заходять до третього – але й там присісти нема на що. Оце Європа! Ні лавочок на вулиці, ні стільців у барах. Бідолашним жінкам нічого не залишається як стоячи випити цілющої кави, набратися сили і продовжити свій шлях.
Ось і заповітне Сан-Джузеппе, про що свідчить напис на дороговказі. Якби не він, то й не зрозумієш, де знаходишся, бо все та ж довжелезна вузька центральна вулиця, однотипні будинки і сяючі вітрини магазинів. Перехожих, фактично, немає, лише зрідка зупиняються гарні автомобілі, з них виходять італійці і зникають за дверима магазинів чи барів.
Раптом з-за рогу будинку вийшла жінка зі слов’янським типом обличчя, напевне ж, українка. Заробітчанки кинулись до неї:
– Добрий день! Ви з України?
– Так. Зі Львова.
– А ми з Хмельницького. Скажіть, будь ласка, то правда, що тут поліція не ловить наших людей?
– Правда.
– І помешкання можна винайняти, і роботу знайти?
– Звичайно. Ідіть на плац, поспілкуєтесь з нашими, там шукають і квартиру, і роботу. До плацу вас приведе ця ж дорога, але мусите подолати ще з півтора кілометра.
– Дякуємо. До побачення.
– Хай вам щастить, – відповіла львів’янка і поспішила у своїх справах.
... На майдані справді юрбилися українці. Через кілька хвилин спілкування з ними адреса вільного помешкання вже записувалася Оксаною, а по роботу потрібно приходити сюди вранці.
Невдовзі хмельниччанки оглядали квартиру, вірніше, кімнату, яку їм порадили для винаймання. Це велике високе приміщення без вікон, в одному кутку під стелею отвір, схожий на продовгувату кватирку. Три ліжка і три тумбочки – всі меблі. В сусідній кімнаті мешкають дві жінки і маленький трирічний хлопчик, син молодої українки, байстря-албанець.
Сан-Джузеппе кишить іноземцями, де, крім українців, албанці, поляки, молдовани, індіанці, марокканці (марокіни) і безліч китайців.
Китайці (їх тут називають чінезами) – надзвичайно працьовиті, вони повідкривали свої оптові магазини, де продають ними ж пошитий одяг. Мають свої сім’ї, і, звичайно,по кілька дітей, яких віддають, (о, диво!), на виховання в італійські сім’ї, за що платять італійкам платню. Особливою популярністю, навіть серед італійців, тут користуються китайські ресторани.
Взагалі, по чисельності українці не поступаються чінезам, а от по організації праці, життя – дуже. Основна робота наших – це прибирання квартир, догляд за старими, праця у полі. Проте, жодної китайки прибиральниці.
Марія, що привела на цю квартиру нових мешканців, зателефонувала якомусь італійцеві, і через кілька хвилин трійко хмельничанок вже їхали до Зойки по свої речі. Джулія, коли почула, що вони від неї йдуть, пополотніла від злості: як же, вона втрачає мінімум шістсот доларів, які мала взяти за працевлаштування Віри і Альони! На вимогу Оксани віддати їй двісті доларів, зароблених в діда й баби (а її зарплату Зойка отримувала сама), Джулія сказала, що ніяких грошей вона не дасть, бо Оксана мешкала в її квартирі, коли була без роботи.
– Але ж я жила лише тиждень, а ти всю мою зарплату забрала! Побійся Бога!
Зойка ще трохи пообурювалася, потім дістала з гаманця сто міллелір (це п’ятдесят доларів) і шпурнула їх в обличчя Оксани. Та підняла гроші, взяла свою валізу і мовчки попрямувала до автомобіля, де на неї вже чекали подруги.
