Молиться чоловік. Просить у бога щастя. В момент прохання чує питання до себе звернене - «А що є для мене щастя?» Чує і лякається. Перестає молитися. Розмислюється над тим, що сталося. Молитва стала проблемною. Прохання до Бога виявилося не осмисленим, а отже безвідповідальним. Пройшов якийсь час. Чоловік продовжував думати над питанням стосовно того, що для нього є щастям. Пройшов ще якийсь час… Ще… Чоловік заплакав.
Він плакав від того, що зрозумів про себе щось більше, аніж про тую потребу в проханні щастя. Сльози його були слізьми оновлення. Чоловік зрозумів. Раптово. Неочікувано. Щастя, - це присутність у тобі Бога. Відчуття Бога у серці, відкривається не розумом, а самим серцем. Скільки молитов промовлено в продовж життя? Скільки сподівань? Скільки розчарувань… Як часто людина розчаровується у спробах почути Бога…
Страждання, як кажуть возвиша… Це парадокс, що відкриває суть Божої присутності у серці Людини.
Якось у розмові з учнями торкнувся питання чуття духовного променю. Що є тим Духовним променем? Як його почути? Говорилося багато. Питалося про всяке… А відповідь прийшла сама собою несподівано і просто, як промінь сонця в дощову погоду: - Бог ніколи не покидав тебе. Він увесь час у тобі. Один-єдиний спосіб почути Його у серці своєму, - відкритися до Нього.
Цей жест відкриття можливий лише тільки у стані ЛЮБОВІ. Не просто, в почутті любові. Не у звиклій закоханості. Не в ейфорії кайфу любовної втіхи. Простіше. Все значно простіше.
Любов не є почуттям потреби, бажання чи жадання. Любов взагалі не є прагненням. Любов є по за таким визначенням як почуття. Любов скоріше є станом. Стан цей, є триванням сіяння, випромінення. Любов є Радіацією. Любов є триванням поза всіма форматами очікуваного. Саме тому так важко розрізняти цей стан. В стані Любові немає почуття потрібності, бо немає страху від того, що ти є непотрібний.
Ти є просто примирений з тим моментом, що його ти ось зараз проживаєш. Примирений тим, що ти не є заангажованим стосовно чогось конкретно. Незалежно, чи це матеріальне, чи нематеріальне, просто ти переносишся з власної відомої тісноти свого тіла і свого усвідомлення про свою особистість, переносишся у щось, що є нічим.
Про це сказано давно ось таким висловом – «Добре там, де нас немає». А де нас немає? Нас немає у собі. МИ ж увесь час десь. У спогадах, у мріях у страхах у переконаннях у всіх бажаннях у всіх схованках від усього світу. Тобто ми увесь час знаходимося у зовнішньому просторі цього світу. Чому? Тому, що зовнішній простір, як це не дивно, нам чомусь більш відомий і звичний.
Людина звикає до всього. А тут, раптом треба від усього цього відмовитися. І ступити крок у невідоме – «там, де нас немає». Це парадокс. Кому вдається ступити у цю точку, той відкриває для себе стан Любові. Любов засвічує все єство Людини. І тоді стається відродження і повернення Людини до себе. До справжньої своєї природи котра і є Любов’ю.
Оце напевно і є тим змістом відомої притчі розказаної Ісусом учням своїм, що скоріше «Верблюд пройде крізь вушко голки, аніж багатий у царство Боже». Коли ти є багатим? Тоді, коли ти маєш, володієш, керуєш, продаєш і купуєш. Коли ти узалежнений від зовнішнього матеріального. Тобто, коли ти інтегрований у зовнішній простір матеріально проявленого Всесвіту. Коли ти зв’язаний зовнішніми путами з нескінченною потребою у що раз то нових і кількісно безмежних придбаннях. Тому ти не є вільним. Ти є рабом цих прив’язок.
А коли ти є вільним? Очевидно тоді, коли ти є вилученим з того зовнішнього простору. Ти не є тоді бідним. Бідність не порок. Нужда є пороком, бо той, хто нуждається, ніколи не задовольнить свої потреби. Згадаймо казку Пушкіна про Золоту рибку. Звичка нуждатися робить нас ненаситними. І кількість тут не грає жодної ролі.
Звичка мати більше ніж у інших, штовхає нас вперед до ще більшого відчуття нужди, таким чином розкручуючи почуття невдоволення тим, що вже маємо і тим, чим ми уже є. Ми глухнемо і сліпнемо. Ми стаємо постійно невдоволеними собою. А відтак і всіма навколо. А відтак і закриваємося від усього Світу і від самого Бога. І… Вмираємо…
Тому так непросто повернутися до себе. Бо ТИ це ніщо. ТИ, - це пусте місце. Розум відмовляється признати себе нічим і пустотою. Але нам відомо також, що Святе місце пустим не буває. Святе місце.
Як повернутися до себе? Як відмовитися від знаного та відомого розуміння себе як особистості?
Тоді, коли ти стаєш у точку, котрої насправді реально не існує. Тобто в цей момент ти сам перестаєш існувати для себе, бо зникає сама твоя потреба у твоєму існуванні для себе. Твоя щомиттєва, звична власна потреба у твоєму власному існуванні. МИ завжди все ускладнюємо.
А Бог, є простим і наївним. Без сталої форми, зі змістом, що увесь час тече… Увесь час тече. Але в течії цього часу, і в часовому протіканні змісту твого існування, найчастіше ти не завважуєш цього свого тривання у часі і у формі. Бо ти увесь час неприсутній у точці моменту, що його проживаєш…
Ти увесь час або позаду у стані мрійному, або попереду у стані спогадів. Так звично. А принцип простий, як двері. У моменті дійсного протікання, ти стоїш під духовним душем. Потужніми краплями якого є Любов. Сказано, що Любов омиває рани. Любов рятує і оздоровлює. Зрозуміло чому. Бо Любов і є Богом, котрий єдиний здатен очистити тебе від будь-якого бруду – як от наприклад від твого власного уявлення про себе, як про когось відособленого, відокремленого, самостійного і самодостатнього. Питання тільки за тобою, - ти відважуєшся стати під цей «брансбойт»? Ти готовий очистити себе? Тобто, - чи ти готовий відкритися?
Правда, питання з питань?.. Питання, з питань… Відкритися! Як всі цього прагнуть і хочуть?.. Але чомусь не можуть… Що заважає? – питаєш себе самого. І відповідь начебто сама приходить: - Страх розчаруватися у собі. Страх, що твоя молитва заслабка. Страх, що ти такий грішник, котрого Бог ніколи не схоче почути.
Все це каже нам наш розум. Про ці страхи відомо давно. В цих страхах ми живемо і їх же й плодимо надалі.
В молитві чоловік звикло просить і благає.
Просить одержати і отримати ласки божі, - це ясно всім, бо всі так моляться. Навіщо тоді молитися до Бога, коли тобі ні про що більше непотрібно просити? Коли тобі більше ні про що непотрібно благати?
Є одна відповідь: Не ПРОСИ І НЕ БЛАГАЙ, А ДЯКУЙ!!! ДЯКУЙ ЗА ТЕ, ЩО ВЖЕ Є!!!
У вдячності відкривається зміст подій, що їх проживаєш.
У вдячності здобуваєш силу нести свій хрест.
У вдячності стаєш вільним від спокус.
У вдячності ти щезаєш і народжуєшся в новій природі нерозривного єднання з Богом.
