Що я можу вам розказати про себе? Я ніхто і народився ніким. Я ніколи не міг зрозуміти життя в суспільстві, ніколи не міг призвичаїтись до нього, я був ізгоєм. А зараз я сиджу в не змозі думати про щось інше окрім смерті. Навіщо далі жити? За все моє коротке життя я був щасливим тільки місяць. Я ніщо. Я народився і помру не зробивши нічого в житті, а навіщо? Навіщо мучитись якщо і так вижити не зможеш? Ти живеш лиш один раз і його треба потратити задля свого задоволення, і це вже твої проблеми якщо ти не можеш знайти нічого що тобі його приносить. Тільки наркотики створюють ілюзію щастя щоб потім викинути тебе з неї побитим і знесиленим, і потім ти повинен вилізти з своєї схованки в пошуку чергової дози.
У кожного свій наркотик: кокаїн, героїн, метамфетамін, кохання. Що, ви побачили лишнє слово? Невже ви думаєте що кохання сильно відрізняється від них? Наївні, людина яка хоч раз кохала не може забути цього і тиняється по світу в пошуках чергової «дози». Знайшла? Тоді вона стає щасливою і повністю поринає в світ насолоди, в цю, таку солодку ілюзію життя, не задумуючись що скоро це закінчиться. А чи наркоман думає про ломку коли ловить кайф?
Ось і в мене почалась ця «ломка», бути коханим, кохати. Я вже втомився. А все почалось всього декілька місяців назад, якщо точніше то три, коли одного дня я зіштовхнувся в під’їзді з нею. Все б нічого, звичайна ситуація, вона випадково виринула з повороту а я не встиг ухилитись. І тут я, звичайний студент, закохався. Таких як я безліч, а ще більше таких як вона. Ми звичайні люди, немає в нас нічого особливого, звичайні люди з високими амбіціями і не великими можливостями, але закохався чомусь я тільки в неї. Кохання з першого погляду. Можливо це й міф, але ендорфіни у мене в голові точно розворушились.
Ви колись були в ситуації коли не здатні сказати й слова? Коли не можете поворухнутись і стоїте немов статуя з туповато відкритим ротом. Ось і в мене була, саме в той день, саме в ту хвилину коли я подивився на цей «бар’єр». Вона не була власницею неймовірної красоти, вона не виблискувала надзвичайним розумом, вона як і кожна людина ховалась під безліччю масок. Чому саме вона? Я не знаю, і напевне вже ніколи не дізнаюсь.
Я не вірив в Бога і в існування вищої сили, моєю релігією була тільки наука. Але знаєте, вона змусила мене задуматись, переосмислити своє бачення світу. Ні, ні, дискусії на такі теми ми не проводили, я просто не повірив що одна людина може викликати стільки щастя в моїй голові. Хоча ми тоді й розминулись, ніби нічого й не сталося, просто не в силах вимовити хоч одне слово, але в наступні дні я з надією виходив в під’їзд саме 17:30, в той час коли ми зіткнулись. Можливо це співпадіння, можливо ні, але вона завжди там стояла, ніби чекала на мене, ми зустрічались поглядами і стояли так годинами, поки її або мене хтось не кликне. Ви скажете чому я не наважувався зробити перший крок? З самого початку мого життя я був не рішучим, боявся втратити щось і довго розмірковував над своїми діями, а зараз я боявся що втрачу можливість дивитися на її очі, насолоджуватись її запахом.
Перший крок стався тільки через тиждень, я не витримав і заміть того що сказати хоч слово, я просто підійшов і взяв за руку, вона не була проти. Я закохався в неї, в дівчину про яку я тоді ще не знав нічого, ні її імені, ні її минулого ні її теперішнього. З того часу ми проводили вечори на лавочці взявшись за руки і ніжно обнявши один одного, але так і не сказали жодного слова. Кажуть, для кохання слова не потрібні, напевне це правда. Мене тоді не цікавило нічого, я не хотів нічого знати про неї, головне що вона була поряд.
Так проходили тиждень за тижнем. Перші слова які я від неї почув це: «Я люблю тебе». Вона сказала їх мені, людині про яку вона нічого не знає. Я, на той час, був знайомий з нею всього місяць, але, як це часто буває, здавалось що я знаю її все життя, мені здавалось що в її очах я бачу всесвіт, здавалось що її душа проникає в мою і вони зливаються в одному божевільному танці. Ми кохали один одного, кохали і без слів.
У нас не було часу на них, кожне слово забирало дорогоцінні секунди нашого щастя. Нам здавалось що слова зайві. Я тоді був щасливим… Перший, і як вияснилось останній раз в своєму житті. Але тоді я ще цього не знав.
Коли її кликнули, вона подивилась на мене і сказала що вона їде з сім’єю на курорт, дала свій номер телефону і заставила дати обіцянку щоб я їй дзвонив. Вона обіцяла повернутись, але не змогла. Тоді я ще не знав що цей погляд був останнім. Вона потрапила в аварію, померла миттєво. А я все як дурак не міг змиритись з цим, все приходив на ту лавочку саме в 17:30 і сидів на ній. Сидів, бо не був в силах повірити що її немає, а коли усвідомив що вона не прийде, що я більше не побачу її, то помер. Ні, моє фізичне тіло ще дихало, ходило, їло, посміхалось, але душа була мертвою.
Я сиджу на кріслі з включеним ноутбуком і повільно набираю текст. Поряд стоїть чашка гарячого чаю, вафлі і револьвер. Я не можу більше жити, не можу більше сидіти на цій лавочці, не можу чекати її…
Я завжди був нерішучим, і зараз, перед останнім своїм рішенням вагаюсь, а можливо вона прийде?
