Гірська ріка, як балакуча жіночка. То вона, теревенить своїм вертким руслом-язиком дрібно-дрібно по каменистому дну, то важко жаліється на долю, омиваючи великі валуни, протискуючись крізь стулені скелясті загати, а то й кричить голосінням, кидаючись із здибленого порогу з розтрісканих мов халва, бозна з яких, ще «неолітних» відкладень, у глибоченні синьо прозорі студні, вибиті у каменистому дні. Але стається й так, що раптом вона затихне, і розляжеться в тихому дрімотному завідді, скрутившись калачиком немов величезна гадина.
Сама поверхня води, немов суцільна кисільна маса, як густе рідке скло, що в нього влипли найрізноманітніші «пасажири»: Майже непомітно сунуть пухирці повітря. Кривокраї плями пилюки, своєю сухістю вперто тримаються на поверхні води, ледь прогнувши її дзеркальну мембрану. Корабликом, що втратив вітрила, сунеться скороблений сухий лист, як вісник наближення осені… Пливуть всілякі трісочки та галузки. Пропливають й цілі стовбури зламаних чи здертих течією з крутого берега смерек та ялин.
На плескатих берегах, порослих верболозом та ліщиною, встромилися у міжкамінь бур’яни. Тут багато лопухів, що своїм широколистям, як капелюхами, закривають від сонця мілкі калабані. Там панує жабуриння.
У певні години певної пори розкумкаються жаби в лопухах. Луна від їхнього галасу летить ген аж попід очерет, що своїми стеблами мов орган, відбиває «жєб’єчє» співання до протилежного стрімкого скелистого берега, а той і собі відстрілює до стрімких смерек та буків, ген аж до тих далеких верхів, що синіють у спекотній дрижачій млості літньої днини.
Ріка пражиться на сонці, віддзеркалюючи у своїй амальгамі блакить неба. Хмари у воді виглядають значно важчими і похмурішими. Миттю промайне стриж і стече хвилиною чапля чи бусьок. Крутить візерунки в повітрі комашня. Мацюпуцькі мошки, мов порошинки, тримаючись разом, якось вловивши свій ритм і такт, подригуються зависнувши у теплій вологості над самою водою. Стрімко прошмигне шершень чи то втікаючи, чи наздоганяючи нову здобич.
На вистріленому з води стеблі розсілися синьофіолетові щуплі бабки. Їх здійняті д’горі яскраві крильця вислуховують найменший подих вітерцю. Сидять вони цілими рядками, про щось собі там думають-мріють… Несподівано шелесне шувар-комиш і поверхня тихого дзеркала раптово звурдиться дрібними барханцями хвиль, вкриваючись величезними плямами широких дрижаків. Так Ріка струшує зі свого тіла непрошених залицяльників – водомірок, таких охочих покататися на її цнотливості.
З липкої поверхні раптом виставить свою зелену з червоною цяткою на щоках голову черепашка і на неї так само несподівано сяде одна з тих синьофіолетових бабок. Сяде на мить і зникне. Черепашка ще довго триматиметься головою над поверхнею води очікуючи на котрогось гостя, певне більш поважнішого. А мо вона просто дивиться в небо на того буська чи чаплю, мріючи про звільнення від свого набридлого панциру, що не дає і їй політати.
Жовтий метелик витанцює свої чудернацькі па немов по невидимих лініях накреслених великим хореографом Господом Богом. І той, хто побачить це, відчуває Його присутність у кожному помаху метеликових крильцят, що випромінюють любов до всього сущого.
Он, попри саму воду йдуть корови. Їх супроводжує цілий рій ґедзів та бомків. Пахне коров’яками і молоком. Розперті черева корів, мов дирижаблі на шнурках-ногах, колишуться переповнені власною важністю. Вим’я гойдаються, підгецуються ногами, від чого з дійок скрапує молоко залишаючи дрібні бризки на масній траві. Різноманітна міднозеленоперламутрова комашня гойдається над кожною такою краплиною наче приміряючись, як би то так упірнути в неї та й випити її всю за один раз.
А тут, якийсь безрідний песик зі зволоченим довгими скуйовдженими паклями хутром, примружуючись від гостролистої трави, продріботить куцими ногами і позбиває ці крапельки молока. Масна травиця знову чистою зеленкою блищить на сонечку. Та не довго. Важкий чобіт пастуха нагне її владним кроком. За зблиском мокрої, гладкої та вичовганої до дір по стежках і дорогах підошви «кірзака», впаде сивою мантією, мацне по траві блакитний цигарковий дим. Комашня зденервовано проштрикне у різнобіч просолений людським потом тремкий вихор річкового подиху. І стихне все.
В повітрі ще довго чути, як теревенять дзвоники на шиях корів, і час од часу басом затрубить котрась з телиць, а їй дуетом крикне пастух щось сварливо-брутальне. Ріка знову вкриється дрижаками, мов знервується несправедливістю людини і так само раптово вбереться у гладь мирного спокою.
Десь там, за скрутом, гуркоче трактор. Над вершками ліщини вириваються вгору сині струмені з його «файки». Там чутно як плещеться вода. То Ріка свариться за порушений спокій. Бо далі течія вже неспокійна. Стримить вузькими, але товстотілими зміями поміж розтрісканих та гладколисих голів зсутулених валунів, що відмолюють віками людські гріхи.
Серед дрібного зброду вода шумить і гомонить як майдан. Мелодійно так шумить, наче група музик тримає стало акорда, та все ж, гостре вухо може зауважити, що тут вже родиться музика. Дрібненька прозора мелодія перетвориться на коломийку і мідні струни цимбалів озвучать цю річкову «тиню-тиню», а пастух, заскрипить запорошеним «ялиновою смолою» кінським хвостом на смичку по жилавих струнах,натягнутих понад надтріснутою декою скрипки. І несподівано, надірваним голосом прогикає чоловік щось про кладку і дівку, котра на тій кладці клєкла…
А ріка… Вона тут як тут. Ріка сміятиметься з тої коломийки і крутитиме вирами витанцьовуючи свою вічну дівочість.
Небом скотиться сонце за верхи і зорі повиприщуються на старій синій шкірі небесного чола ночі. Все живе переміниться, а неживе раптом оживе. Лише Ріка триває, триває і триває у далекому шумовинні перекатів та немов у вдячності спекотному дню, своїм вогким подихом дарує довкола всім істотам солодкі мрії.
Промимрить стиха маля;
- Рі - Ка.
Мати промовить втомлено;
- ГА? Спи…
І буде молитися Богу й покладати на Нього не марнії надії.
