Худеньке тільце притискається до стіни під своєю мізерною масою. Його вкотре вичитують за незадовільний бал з ненависної алгебри. Воно не вірить у неї і не розуміє, навіщо ця алгебра взагалі потрібна. Вираховувати швидкість помаху крил метелика? Чи масу краплини дощу? Чи може алгеброю можна вирахувати тривалість кохання?
Це тільце про кохання ще й не думало. Зараз воно змушене вислуховувати догани від тих, хто його на цей світ привів.
Я жахливе. Я жахливе. Я жахливе - гуркотіло морською галькою у черепній коробці. Воно (тобто тільце) любило, коли подовгу йшов дощ, коли дорослі на роботі і море. Тому що на морі всі зайняті собою і ніхто його не чіпає.
Звісно, так було не завжди. Жодне тільце не починає любити самотність від самої своєї з'яви. Але згодом, коли присутність інших викликала у тільця лиш почуття вини за свою присутність, воно стало надавати перевагу самотності над вже згаданою присутністю.
Мене не люблять за те, ким я є. Мене люблять тільки за те, що я роблю. Ви мене не помічаєте - отже я вас ненавиджу. Вам до мене байдуже - я буду вас провокувати і дратувати, - казало тільце.
Тільце виростало скромним, невротичним, але при цьому симпатичним і веселим. Можливо, почуття гумору стало компенсацією, що кинуло життя тільцю за змарноване дитинство. Тільце виросло в доволі принадне тіло, яке більше за все любило, коли його хочуть. Бо це єдине стовідсоткове свідчення того, що його помічають. А значить, воно є.
Тіло любило повторювати, що більше всього цінує свободу - а це означало, що без чиєїсь уваги йому буде украй важко. Та навіть дорослим, тіло було впевнене, що його люблять тільки за те, що воно робить, а не за той кавалок невидимої матерії, що кружляє навколо нього і зветься душею.
Коли тіло переживало тяжку регулярну абстиненцію від відсутності чиєїсь любові, або, бодай, уваги, воно бралося за самотортури, щоби хоч так знайти виправдання свого існування.
Проте одного разу тіло зрозуміло, що займатись самотортурою без глядача - марна справа, тому вже не ловило такого кайфу від куріння цигарок, пиття кислотного кольору субстанцій, ходіння в місця, де збирались такі ж спраглі уваги і трахання тіла, слухання музики, від якої кров з вух і неспання. Тільце думало, що його любитимуть за розум - і воно набралось розуму. Тільце стало розуміти мотиви природу своїх бажань - і стало геть важко. Тому що від знання причин ці причини не зникають.
Щоб хоч якось відчутти свою вагу, тіло постійно щось лихоманково робило. Бути на самоті і не засумувати? Воно що, ненормальне? Що може бути занудніше, ніж задоволено самоспоглядатись? Було б що споглядати... Ту залякану плямку, душу? Навіщо вона йому, коли не потрібна нікому? Чи навпаки, навіщо вона комусь, коли не потрібна навіть йому?
Часто тіло грало з іншими у циніка і великого порадника, бувало - в затійника і жартівника. Грало в сексуальну сирену. Грало в нещасного поета. Грало в нещасливо закохану. Грало в порядну дівчину. Грало в інтелектуала. Грало в провокатора. Грало в месію. Грало в психолога. Так йому не доводилось сумувати. Поступово в тіла почав пропадати страх. Нічого втрачати - нічого боятись.
Іноді, в періоди наповненості, зазвичай тоді, коли воно відчувало, що його люблять, тіло клялося, що житиме нормальним життям, народить трьох дітей і буде найкращою в світі... мамою.
Коли воно не відчувало любові, і впевненість у своїй потрібності зникала, йому хотілось рвати все, що його пов'язує зі світом нормальності і з людьми, котрі винні у його неповноцінності. Хотілось, щоб усім тим жалюгідним людям боліло відчуття непотрібності так, як і йому. І тоді тільце їм допоможе, розрадить - саме ж бо таке. І сповнившись відчуття власної корисності, захворіє знов на альтруїзм.
І в миті залюблення собою, і у години спустошення тіло було певне, що нарешті знайшло свою правду, своє призначення. І ці симптоматичні прозріння були напрочуд регулярними.
