Вечір 12-го можна описати двома словами: неймовірно добре. Їй було неймовірно добре тулитися до нього за столом пабу, чути його руку на талії – несміливу спочатку і нахабно-розкуту ближче до опівночі. Ці дотики та алкоголь дарували їй еротичні марення і тепло.
Ранок. Твереза буденність облила її крижаним душем. Порожньо. Лиш запах його сигарет, який увібрала її сорочка, нагадував про вчора. Його поруч не було.
Вона знає, що наступного разу він з’явиться так само раптово і не скоро. Десь через рік. А може, вони вже не побачаться взагалі. Бо обидва знають, що не створені одне для одного. Їм просто добре разом.
Вона.
Не вірю. Це несправедливо, нечесно. Неможливо! Це боляче. Від суму і нудьги не знаходжу собі місця. А ти про мене, мабуть, не згадуєш. Ти не пишеш. Воно і правильно. Часті зустрічі вбивають кайф. За це я тебе і обожнюю. Ти все і сам розумієш. Без нарікань, я тебе приймаю і звільняю від дурних смс. Дозволь попросити тебе лиш про одне: не зникай з мого життя назавжди.
Він.
Сьогодні зранку зустрів кохану в аеропорту. Вона зраділа, як і я, тиждень не бачились все-таки!
А з малою вчора було добре. У мене з нею якась дивна спорідненість душ. Разом нам, звісно ж, не бути. Але чорт забирай, з нею добре. З нею неймовірно добре!
Запрошу її якось знову на пиво.
