| © Михайло Гафія Трайста, 28-10-2013
|
2.
Лука Ністоряну прокинувся перевтомленим, слабим і беззахисним. Ніч була тривожною.
Відчував, як його виснажили жахливі, тривожні сни, перемішані з уривками дійсності, в яких щойно задуманий ним персонаж майбутньої новели ревів диким божевільним голосом:
«Господь сотворив людину по Своєму образу і подобі, а ти чому не сотворив мене по твоєму образу і подобі?.. Га, чому?.. Чому ти не сотворив мене зі своїми слабкостями і вадами, з тією крихіткою краси, яка називається без порадністю?.. Чому ти не наділив мене почуттями любові, ненависті, провини?.. Тоді, можливо, я любив би тебе, як любить син свого батька, шанував би тебе, як свого творця... або ненавидів би, як раб господаря. Але ти сотворив мене досконалим, без жодної слабкості, без пристрастей, без бажання... Ти сотворив мене ідеальним. Красивим і потужним, саме таким, яким би хотів стати сам...»
«Ти нереальний персонаж, яке тобі діло до того, яким сотворив я тебе?», – пробував заспокоїти його Лука. «Ні, я такий, яким хочеш бути ти сам! Жінки у захваті від мене, чоловіки бояться і поважають мене. Я чарівний і сильний, бо не можу кохати і
не можу ненавидіти, я холодний і невмирущий, не знаю, що таке радість, сум і біль, я не страждаю, бо в мене немає душі».
«Все це брехня! В твоїх словах немає й крихітки правди, кожен персонаж любить, ненавидить, страждає, закохується...»
«Я теж закохаюсь. Саме в ту жінку, в яку закохався ти вчора вечором. Вона стане моєю, моєю коханкою, розумієш?! Я заберу її від тебе, ти будеш шукати її, та не знайдеш, ти збожеволієш від бажання знайти її, душевне страждання і біль вб’ють тебе!»
«Ха-ха-ха! – розсміявся Лука, хоч в його сміху бриніли ноти страху. – Ти тільки видумана мною дійова особа, я покінчу з тобою, коли захочу, порву рукопис на шматки, або кину його у вогонь – і все!»
«Не смійся, мій творцю!.. Ти можеш порвати рукопис на тисячі шматків, можеш спалити його в тисячах вогнів, я існую не в твоїм задряпанім рукописі, а в твоїй голові. Ось це – твоя велика проблема!»
Опісля прибула незнайомка у фіалковій сукні, гарна і сумна. Роздягнувшись, подарувала себе видуманому ним персонажеві.
Він, кохав її брутально, дико і солодко, як тільки справжні мужі вміють кохати.
Вона, прижмуривши очі, приємно стогнала.
Лука безпорадно стежив за їхніми рухами, слухав їхні стогони, дивився як дрожать їх тіла в оргазмі... З ревності і люті хотів накинутись на них і задушити обох, але не зміг навіть ворухнутися, його наче паралізувало.
* * *
Хоча це був тільки сон, але він прокинувся занеспокоєний через міру. Спочатку хотів порвати рукопис на шматки і спалити його, вбити головного персонажа ще ненаписаної новели, позбутися його назавжди.
«Не смійся, мій Творцю!.. Ти можеш порвати рукопис на тисячі шматків, можеш спалити його в тисячах вогнів, я існую не в твоїм задряпанім рукописі, а в твоїй голові. Ось це – твоя велика проблема!» – пригадав його слова.
«Я тільки перевтомлений, тільки пере втомлений, – подумав Лука, наливаючи собі албанського коняку. – До дідька! Я ж не можу ревнувати незнайому жінку, яка кохалася у моєму сні з нереальним, вигаданим мною персонажем».
Така думка розвеселила його, але, все ж таки, відчував душевну гіркоту – крихітку тієї болі і скорботи, яку відчув Господь Бог, коли перша людина – вінець його сотворіння – повстала проти нього.
«Я тільки перевтомлений, не дивно, що мені такі дурниці приснилися», – повторив у думці Лука, сідаючи в біле розкішне шкіряне крісло.
Після кількох ковтків коняку відчув, як приємне тепло огорнуло не тільки шлунок, але і все його тіло і душу. Страх і неспокій відразу зникли, посміхнувся своїм химерним фантазіям: він ревнував незнайому жінку…
«Закохатися в незнойомку – це те саме, що закохатися в привид, – пригадав слова вічно закоханого поета Пабла Ронішоряну. – Пабло знає всіх жінок, пов’язаних з літературномистецьким життям нашого містечка. Подзвоню, мабуть, він знає її...»
* * *
На жаль, Пабло не пригадував собі, щоб вчора вечором бачив молоду жінку у фіолетовій сукні, яка сиділа між Євгенією Чімпоєру та Віктором Зурбаджіу, але, мабуть, він не помітив її через те, що не спускав очей з чарівної Корнелії, дружини хірурга Антона Папоротяну.
«Подобається мені ця жінка, і все! Мушу признатись їй, іншого виходу немає, – промовив невинуватим голосом Пабло. Здається, цьо го разу я закохався на завжди...»
Лука посміхнувся, скільки разів чув він цю фразу…
Між Лукою і Паблом зав’язалась справжня дружба, навіть секретів поміж ними не існувало, не то щоб якась заздрість. Це, мабуть, через те, що вони обрали різні жанри
і не мали чого заздрити один одному, як це часто трапляється між побратими по перу.
Кожен з них мав свого видавця, своїх читачів і своїх шанувальників, вони не мали що ділити, зате кожен з них щиро радів успіхам іншого.
Пабло Ронішоряну закохувався досить часто і кожного разу зізнавався жінкам в коханні, бо «іншого виходу» не мав. Кожного разу йому здавалося, що це «назавжди», але «жодне диво не триває більше трьох днів», – зітхав Пабло, коли минали ті «три дні» після кожного «назавжди». Кохав, горячи-палаючи незгасимим полум’ям, а найщасливіші жінки, яких він покохав, були ті, яким він не встигав за ці «три дні» зізнатися, і вони навіть не відали, що були кохані справжнім коханням, що своєю красою, тілом чи просто одним словечком або поведінкою запалили вогонь кохання в серці поета, і що завдяки їм народились найкращі поеми вічнозакоханого Пабла Ронішоряну.
Та не всі жінки, в яких він закохувався, були чарівними. Деяких навіть гарними назвати було б забагато, а це через те, що Пабло бачив жінку оком поета, він бачив в ній те, чого не зможе побачити пересічний чоловік, він розумів її душу... Він читав її душу, чарівну-пречарівну, бо в жінок душі гарніші від душ ангелів, херувимів і се рафимів, тому що жінки народжують дітей, дарують життя... тому що жінка – це МАТИ, і красивішою від жінки може бути тільки жінка.
Спочатку Лука не повірив, що Пабло не запримітив жін ку в фіолетовій сукні. На
мить перелякався, що той закохався в неї, і тоді – «на то бі, небоже, що мені негоже...»,
треба було б чекати, поки Пабло розкохається, за кохав шись в іншу. Але це не тривало б надто довго, бо він закохувався навіть і по два-три рази в день. Та всі сумніви розвіялись, коли Пабло обіцяв, що попросить від фотографа Драгоша Йонеску фотографії, які той зробив вчора вечором на презентації. Драгош працю вав у газеті, головним редактором якої був Віктор Зурбаджіу, і певна річ, що сфотографував свого
шефа, і тим паче Євгенію Чімпоєру, яка просто божеволіла від щастя кожного разу, коли ба чила свою фотографію на сторінках газети.
– Якщо твоя красуня у фіолетовій сукні сиділа між мадам Чімпоєру і Віктором Зурбаджіу, вона мусіла попасти в кадр. Таким чином, справа вирішена, – запевнив його
Пабло, пообіцявши, що подзвонить, як тільки побачить фотографії.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
