Минуло три дні – перших три дні добровільного рабства. Оксана звикала до чужини, до неволі.
В четвер новоспечена камер’єра дивилася за Муфалдінкою, яка вже робила свої перші кроки. Потрібно було страхувати дитя, аби, не дай Боже, не впало.
Заходить до кімнати Лучія. Розкладає дошку для прасування, потім приносить гору білизни і каже:
– Прасуй!
Оксана розігнула спину, вже готова виконувати наказане, але, зрозумівши намір господині залишити кімнату, поспішно запитала:
– А дитина?
– А ти одночасно прасуй і за дитиною дивись, ― пояснила їй синьйора.
– Але ж дитина може впасти. Ні, або я прасую, або дивлюсь за маленькою, бо ж ви з мене спитаєте, якщо Муфалдіна заб’ється. Був би манеж...
Лучія на те нічого не сказала, тільки фиркнула незадоволено і сама взялася прасувати...
За тиждень Оксана встигла звикнути і до роботи, і до ритму життя цієї італійської сім’ї. Вона прибрала в усіх куточках будинку, навіть повимивала довгі балкони, де собачка господарів, залишаючись цілими днями одна, справляла свою нужду. І подвір’я тепер сяяло чистотою. «Чи то в польки руки не доходили навести блиск в усьому домі, чи, може, минуло багато часу, відколи господарі залишилися без камер’єри.., та, в усякому разі, на наступному тижні легше працюватиметься,– розмірковувала Оксана, – бо підтримувати чистоту не так важко».
В суботу ввечері Зойкин Томазо приїхав за Оксаною. Попереду цілий вихідний день – неділя! Оксані хотілось чимшвидше з кимось поділитися враженнями від прожитого тижня, розповісти комусь, в тому числі і Зойці, про те, як вона старалась, як перемагала саму себе і вистояла, зараз почувається майже щасливою і готова здійснювати ці маленькі подвиги до наступної осені. Ні, ще на початку серпня вона вже з’явиться вдома, адже потрібно буде підготуватися до нового навчального року.
Оксана сиділа на задньому сидінні, обличчя її сяяло від радості: ще б пак! Вона за тиждень заробила сто доларів! Правда, виплатять їх, за домовленістю, по закінченні місяця роботи, але ж ці гроші вже є, зароблені.
« Слава Богу! – тішилася Оксана, – минув тиждень, так і місяць мине, і рік. А зараз скоріше до Зойки, до своїх. Вона має вільну цілу добу! Аж завтра увечері чи в понеділок вранці Томазо знову повезе її до праці.
Оксана захоплено розповідала землячкам, як ведеться їй у синьйорів. Розповідала з гумором, бо мала таку вдачу: навіть в трагічних ситуаціях уміла бачити щось комедійне і вправно вплітала це смішне в свої розповіді. Землячки слухали її з іскринками заздрості. Як же! Вона має роботу! І не доглядає діда чи бабу, міняючи їм памперси, а живе в сім’ї, бавиться з дитиною. Престиж!
...У неділю ввечері, Томазо Оксану на роботу не завіз. Зойка сказала, що завезе завтра вранці.
О шостій ранку в понеділок українка-камер’єра була вже на ногах, чекаючи Томазо...
Минула сьома година, восьма, але Томазо не приїжджав, і Зойка не висовувала носа зі своїх апартаментів. Тоді Оксана набралась сміливості і підійшла до Зойкиних дверей, постукала.
– А, це ти? – знехотя, по-панськи запитала Зойка. ― А ти вже там не працюєш. Синьйора зателефонувала, що не підходиш їй.
Оксану ніби обухом по голові вдарили.
– Чому? Лучія мені нічого такого не сказала. Мої ж речі залишились там... Навпаки, синьйора наголосила на тому, щоб зоставити їх. Якщо я їй не сподобалась... Я щось не розумію...
– А розуміти тут нічого, ― занервувала Джулія. ― Не сподобалась. Занадто делікатна, і вона соромиться тебе, професорку, примушувати прибирати какашки за псом і за кішкою.
– Але ж я прибирала.., – почала було виправдовуватись Оксана, та Зойка різко її обірвала:
– Не знаю! Сьогодні Томазо привезе твої речі, шукатимемо іншу роботу.
Розчаруванню Оксани не було меж. Ще вчора вона почувалася щасливою, бо в неї є робота, і процес адаптації до нових умов життя розпочався, нарешті, від того, що догодила своєю працею господарям, працюючи на совість.
Засмучена Оксана міряла кроками невелике подвір’я, намагалася проаналізувати, чому все-таки її «звільнили».
Можливо, Лучїї треба була прибиральниця, яка за тиждень наведе скрізь порядки, ще й поняньчить дитину. Послуги няні в Італії коштують дуже дорого. Отже, весь будинок за тиждень вимито, тепер тиждень-другий Лучія може знову обходитись без камер’єри. Потім Зойка їй новеньку підкине на кілька днів. Така собі економія сімейного бюджету.
А може…
Раптом у пам’яті Оксани зринув вечір.
Якось по закінченні трудового дня, після двадцять другої години, вона сиділа у вітальні за столом і працювала над граматикою італійської мови. Лучія вкладала дитину спати, а синьйор, зайшовши до вітальні, взявся пояснювати камер’єрі відмінювання дієслів. Минуло, мабуть, з півгодини, проте господар не квапився у ліжко до своєї молодої дружини. Оксані стало ніяково, і вона поспішила в свою кімнату. Очевидно, Лучія те запримітила, і як ревнива дружина одразу позбулася потенційної, на її погляд, суперниці. Де ж їй, італійській молодій синьйорі, зрозуміти проблеми іноземки, українки, яка приїхала на заробітки, а не зваблювати неаполітанців.
Як би там не було, але Оксана залишилася без роботи. Зойкина насмішкувата зверхність знову занепокоїла…
Аби не впадати у відчай і, щоб чимсь зайнятися, Оксана повернулася до кімнати, взяла свою торбинку з усім необхідним для рукоділля і вмостилася на краю ліжка. Яка ж вона розумниця: взяла з дому чимало муліне, і набір картинок для вишивання. Вибрала забавний дитячий малюнок – хлопчик в штанцях з підтяжками веде у вальсі свою партнерку – маленьку принцесу. Довга малинова сукенка явно заважає їй вільно рухатись, але дівчинка на те не зважає, бо серйозний вираз обличчя кавалера зобов’язує її тримати осанку і, головне, не збитися з ритму. В якійсь мірі малюнок мав комічний характер, тому одразу викликав посмішку.
Перші хрестики лягли на полотно. Голка слухняно підкорювалася вправним рукам, і незабаром на канві вже вималювалися черевички танцюриста. Оксана вишивала з властивою їй наполегливістю, клала хрестик за хрестиком, немов за ними хотіла сховати своє розчарування, свою тривогу.
Засмоктало під ложечкою – захотілось їсти. Про зароблені гроші Зойка не обмовилася. Оксана знайшла в своїх пожитках ще баночку кільки в томаті, сусідка по ліжку дала шматочок хліба – так був утамований перший цілоденний голод.
Наступного дня Оксана вирішила доправитися частини зароблених грошей.
– Які гроші? – здивовано звела брови Зойка.
– Я ж працювала тиждень, заробила сто доларів, дай мені половину, – домагалася Оксана.
– Ніяких тобі грошей нема, то синьйора зробила мені regalo.
Значення цього слова Оксана вже знала.
– Як це? – не могла второпати. – Я працювала з раннього ранку до пізнього вечора, а тобі синьйора подарунок зробила? Мої гроші – тобі в подарунок?
– А от так!– злорадно посміхнулася «роботодавиця», мовляв, що ти можеш зробити, ти безправна, ти ніхто, бо ти дуже мало часу нелегально знаходишся в чужій країні, а вона, Джулія, тут уже три роки, у неї є «криша», тобто, – Томазо, і господиня тут вона, а ви – раби.
– Зою, так не можна поступати з людьми, – намагалася усовістити її Оксана, – побійся Бога. Ці гроші не підуть тобі на користь.
– Нехай тебе за те голова не болить. Іди і моли Господа, щоб швидше тобі знайшлася інша робота.
Оксана повернулася до Зойкиного притулку, в скронях лупала кров, несамовито билося серце, розпука від безсилля хотіла вирватися криком чи риданням. Але, пропрацювавши біля трьох десятків років педагогом, Оксана навчилася гамувати свої емоції. Вона лягла на ліжко і намагалася оцінити ситуацію, як кажуть, впорядкувати думки. Ніхто з жінок в душу не ліз, бо всі розуміли, що потрапили в одну пастку, і видряпуватися з неї кожен має сам.
«Якби не борги, – міркувала Оксана, – можна було б не гарячкувати, а спокійно чекати наступної роботи. Зойка хоче отримати своїх триста доларів за роботодавство. Сто вона вже забрала. Дасть Бог, вона-таки знайде мені нормальну роботу, і нехай забере ще двісті, а я собі буду спокійно працювати. Потрібно тільки набратися терпіння, не сперечатися із Зойкою. Всі жінки он лежать і мовчки чекають теж уже не першої роботи. Мабуть, і вони тримають образу на Зойку, але бояться висловити своє незадоволення, навпаки, люб’язно зазирають їй в очі, виляють хвостами перед нею в надії отримати кращу роботу. Бо саме вона, Джулія, оцінює їх, хто до якої праці здатен. Отож, роби, Оксаночко, як люди роблять, як вчила завжди тебе мама.
Ой мамо, мамо, якби ти була живою, то не допустила б, щоб твоя донечка-мізинець, якій радянська влада обіцяла комуністичний рай, та поневірялася по чужих країнах. Своєю мудрою порадою мати знайшла б розумний вихід із безвиході, бо, як вона казала, «безвихідних ситуацій не буває».
На цій заспокійливій оптимістичній думці Оксана звелася, взяла своє вишивання і знову поринула в світ чарівних хрестиків.
...Цілий день ішов дощ, наганяв ще більше смутку. Увечері засмоктало в шлунку. Що-що, а голодною засинати Оксана ніколи не могла. Та ніяких запасів їжі уже не було. Просити ж у когось, бачачи, що той затискає в кулаці шматочок хліба?.. Ні. Сорок діб людина може не їсти, а минула тільки доба...
Ранок нічого втішного не приніс. Дощ і не думав вщухати, це його пора – осінь, принаймні так є на Україні. Оксана ще не знайома з особливостями італійських пір року. Буквально через кілька місяців вона зрозуміє, що дощі володіють тут і зимою, густі теплі дощі, немов тумани, що переходять з дня в ніч, з ночі – в день.
В дощову погоду вишивалося важко, адже лампочки в кімнаті – маловатки. Тому нічого не залишалось, як лежати і чекати на зміни.
За цілий день ніхто не промовив ні слова, час від часу лише чулося жіноче зітхання.
Оксана ніби пірнула в якесь забуття.
Отямилася від галасу, що зчинився в кімнаті, посеред якої стояли двоє молодих українських хлопців, промоклих від дощу. Жінки жваво в них про щось запитували, і Оксана зрозуміла, що цих юнаків тут знають, бо звертаються до них по імені. Хлопці ж були не з говірких, а, може, дощ їх допік чи цілоденна втома. Вони мовчали у відповідь на низку запитань «полонянок», розгублено кліпали очима. Через хвилю, опанувавши собою, обидва, як по команді, стали викладати з мокрого целофанового пакета брудні пластмасові склянки з йогуртом. Жіночі обличчя засяяли радістю.
– Дякуємо, Романочку, дякуємо, Геночко, рятівники ви наші.
Романові було років двадцять два, він приїхав з Вінниці. Невисокого росту, проте кремезний, обличчя бліде. Геннадій, навпаки, високий, худорлявий, вочевидь, старший за Романа, його земляк. Чи розуміли хлопці, яку велику справу вони робили? Напевне, ні. Мабуть, просто вирішили завітати до своїх і, як заведено на Україні, з гостинцями. Хоча, можливо, здогадувались, що землячки голодують, адже тут перебували всі непрацюючі.
Оксана дивилась на забруднені болотом склянки. Очевидно, хтось із хлопців впав, і з пакета на дорогу випав увесь йогурт, адже, як виявилося, вони приїхали велосипедами. І скільки ж це вони заплатили за два повних целофанових пакети йогуртів?.. Але Оксана з цими хлопцями не знайома, і тому йогуртна вечеря їй не світить.
– Так, дівчата! – раптом пролунав командний голос однієї з жінок. – Всі йогурти ділимо порівну!
Ніна зістрибнула з ліжка і вправно почала роздавати всім по одній склянці йогурту, потім по другій, третій, четвертій. Оксана від несподіванки, що її не обминули, не знала, куди покласти цей скарб, аби не переплутати з чиїмсь.
Надворі вже стемніло, тому хлопці поспішили до своїх помешкань.
Тільки-но за рятівниками зачинилися двері, жінки жадібно накинулися на свої йогурти. Їли, обережно зачерпуючи ложкою цей несподіваний нектар життя, присмаковували, облизуючись, мов малі зголоднілі діти. Вся кімната наповнилася ванільним ароматом. Очі жінок світилися радістю.
Коли з вечірньою порцією йогуртів покінчили, Ніна з сумом промовила:
– Ніколи в житті не думала, що доведеться їсти із смітника...
– Як із смітника? – не зрозуміла Оксана.
– Отак, із смітника. А ти думала з супермаркета? Хіба не бачиш, що всі склянки йогурту в болоті? Подивись, там термін придатності вже закінчився, ось товар і викинули.
Оксана ніби заніміла з відкритим ротом. Їй стало якось не по собі…
