Природну тишу маленького селища вкотре за добу порушило дрижання рейок. Поїзд зупинився на станції. Соломія швидко схопила рюкзак з полиці і поквапилась до виходу. Як же приємно було вдихнути чисте повітря після довгої дороги до цього місця! Було близько шостої вечора і холодне жовтневе сонце вже прощалося з днем. Тьмяне біле світло застелило поле і узгір'я, приглушивши всі відтінки багряного кольору. Йдучи стежкою, дівчина помітила клубки диму над першими хатами. Будівлі були досить старими, але досі мали гарний вигляд. Їх оточували доглянуті садки. Соломія намагалась знайти ці зорові образи у своїй пам'яті, але надто багато часу віддаляло її від цих дитячих спогадів. Очі невпинно шукали чогось знайомого та дорогого, такого, що могло оселитись у свідомості на все життя, але не знаходили. Хтось наче перекроїв усі стежки, по яких вона бігала босоніж багато років тому і тепер все мало зовсім інший вигляд. На околицях селища було безлюдно. Не було у кого спитати дорогу. Дівчина уповільнила ходу. Зненацька вона почула кроки позаду і озирнулась. Чоловік приблизно її віку зміряв її поглядом і спитав:
– Ви щось шукаєте?
Соломію зовсім не збентежило ввічливе питання незнайомця. Проте, перш ніж відповісти, вона уважно поглянула на нього. Коротке кучеряве волосся робило гострі риси обличчя м'якшими. Сірі очі контрастували з смаглявим кольором шкіри. Десь вона вже бачила цю людину. Зрозумівши з ким відбулася зустріч, дівчина усміхнулась і спитала:
– Ви ж мабуть пам'ятаєте, де живе баба Ганя?
Після згадки про це ім'я уста зустрічного розтягнулися в привітну усмішку. Перед очима пролинули лагідне обличчя цієї жінки, смачні печені яблука і прогулянки з маленькою сусідською дівчинкою серед поля. Він здивовано звів брови і скрикнув:
– Солю, ти це, чи не ти?.. Скільки часу минуло! Як ти тут опинилась?
– Я, Ромо, я. Вирішила приїхати до бабусі, соромно що роблю це тільки зараз...
– Я досі живу з нею по сусідству, батьки залишили нам з дружиною хату, а самі переїхали. Тому проведу тебе. Розкажи тим часом: як життя склалось?
Соломія почала розповідати і навіть не відчула плину часу. Згодом вони вже стояли навпроти дерев'яної хвіртки. Друг дитинства помітив сумнів та невпевненість у Соломіїному погляді, коли вона зупинилась перед високим парканом. Постукати чи зайти? Дівчина обережно відчинила хвіртку, яка відгукнулась на її дотик різким скрипом. Залишивши позаду Романа, вона опинилась на просторому подвір'ї. Було вже пізно, і світло горіло лише у двох вікнах. Соломія почула, як відчинились двері будинку і побачила невисоку постать на порозі. Хвилину постоявши, дві тіні поспішили назустріч одна одній і зімкнули руки у міцних обіймах.
– Доню, я вже і не думала, що тебе тут зобачу! Чула від людей про те, що матері твоєї вже нема... Не знала, чи зважишся приїхати.
– Бабусю, вибач мене, я мала зробити це значно раніше. Хоч і мама не дуже цього хотіла. Як там тато, його сім'я?
– Заходь усередину, напою тебе чаєм і все розкажу, – відповіла бабця Ганна.
Вже коли вони сиділи за столом і вдивлялись у темряву за вікном, бабця Ганна обережно спитала онуку:
– То ти хочеш зустрітись з татом?
– Я вже не впевнена у цьому. Роки зробили між нами прірву. За цей час багато чого змінилось.
Старенька задумливо подивилась у нічну глибину подвір'я і сказала:
– Бачиш те схилене дерево надворі? Це та сама яблуня, у тіні якої ти ховалась сімнадцять років тому. Минуло вже стільки часу, а вона досі дає плоди. Візьми один з них.
Соломія відкусила налите сонцем яблуко і впізнала той кисло-солодкий смак. З ностальгією поглянула вона на гілки старого дерева, які тихо колихав вечірній вітер.
