Взагалі мені важко про це говорити. Може справа у легкому присмаці божевілля, що раптом накочується звідкись з-за раціональних декорацій, які з кожним днем все раціональнішають?
Зараз, пишучи ці слова, я уявляю собі когось іншого в якості їх автора, якогось ліричного героя. Я вже навіть подумки складаю його легенду, його по-літературному красиву історію, аж поки зусиллям волі не змушую себе вирвати з коренем ці паростки, в гущавині яких збирався заховатись. Тому що ця історія про мене. Це звучить як зізнання – ну, це не мало б звучати так драматично. Швидше звичайна фраза, як будь-яка інша.
Почну з того, що в мене бувають сни, які мене дещо лякають. Правда, це не такий переляк, який триває і триває, заважаючи жити; це не стрес. Це миттєве відчуття: ось прямо зараз тобі страшно, а так більшість часу тебе майже ніщо не тривожить. Ну, але ці сни, вони дійсно як лабіринти! Навіть вже не зовсім і сни. Не знаю… Після того, як прокидаєшся, остаточне розуміння все одно не приходить.
Наприклад, вчора вночі я прокинувся від відчуття розгубленості, від відчуття обману, незрозумілого пожвавлення, яке намагаються видати за звичайну нічну тишу. В мене все крутилося перед очима, чорний і синій кольори, викривлена геометрія меблів у квартирі. Рухи вимагали від мене значних фізичних зусиль і концентрації. Я хотів включити світло у кімнаті, але світло не включалося. Я пішов у коридор, дійшов аж до вхідних дверей (там вимикач), але це нічого не дало. Пізніше я питав Ліну, чи дійсно вночі не було світла? Вона казала: не було. (Хоча в принципі звідки їй це відомо?)
Словом, я повернувся в ліжко до своєї коханої жінки. (Принаймні тоді мені так здавалось) Вона теж не спала. Нічого дивного, я мабуть шуму наробив.
Раптом вона сіла в ліжку і обхопила руками свої оголені плечі – тривожна жіноча поза.
-Нам треба з тобою поговорити, - сказала вона, - Досить вже. Це більше не може так продовжуватись, - все було сказано спокійно. Не з відчаєм, не сонно, не втомлено. Спокійно, звичайним тоном.
-Вибач, якщо я… я не хотів… - я розгубився.
Вона зітхнула, встала, одягла халат, що висів на спинці стільця. Коли вона зайшла у ванну, там включилося світло. Чому в мене не виходило? – здивувався я.
Вона пішла до кухні, і світло там теж спалахнуло. Судячи зі звуків, які почулися звідти, вона ставила чайник на плиту.
Потім повернулася, відкрила шафу. Я мовчав. Вона взяла джинси і якусь кофточку. Я лежав у ліжку, спостерігаючи, як вона переодягається. В неї красива фігура, як на її вік. Її волосся світилося золотавим, ніби намальованим пастеллю німбом навколо темного силуету голови. Вона одяглась і подивилась на мене:
-Ти не встаєш?
-А ми кудись збираємось? Я не розумію…
-Поїдемо в одне кафе, поговоримо, - вона вимовляла слова м’яко. Її душевний стан залишався для мене таємницею.
-А тут поговорити не можна? – спитав я.
У відповідь вона мовчки кивнула на двері сусідньої кімнати. Там спали Ліна з чоловіком.
-Пішли на кухню, - запропонував я, - Я не буду скандалити. Чи може ти збираєшся?
-Ні, я не збираюсь, - звичайно, вона не збирається, вона не з тих жінок. Я помітив її усмішку - це добра прикмета, - Але все одно буде краще, якщо ми поїдемо. Це ненадовго, - і вона вийшла в коридор.
Я встав, швидко одягнувся, ліжко не застеляв. Взяв телефон зі столу – було двадцять по одинадцятій. Останні кілька днів ми лягали рано, робота забирала багато сил.
Я зайшов до кухні:
-Що ти робиш? - вона виключила чайник, з його носика підіймалася пара, - Ми ж ніби у кафе їдемо. Може, там шось і замовимо?
-Я теж про це подумала і виключила, - вона знов усміхнулась. Але її поза була все та ж, захисна, руки обхоплюють плечі. Її стегна у голубих джинсах торкалися заокругленого краю кухонної робочої поверхні.
-Пішли, - сказала вона.
-Таксі викликати?
-Викликай.
Я взяв гроші з кишені куртки. Вечір був теплий, куртка не потрібна.
Через кілька хвилин таксі стояло і світилось посеред темного двору. Таксі завжди швидко сюди приїжджають, тут поряд їхня стоянка. Вона назвала водієві місце: кафе «Акваріум» - він мовчки кивнув, даючи зрозуміти, що знає, де це. Я не знав.
Їхати було недалеко, я заплатив двадцятку. В майже суцільній темряві вулиці, посеред якогось невеликого скверику світився яскравий скляний куб. Всередині по периметру стояли червоні шкіряні диванчики на американський манер. Де-не-де по одному, по двоє сиділи кілька тихих відвідувачів. Прямо перед входом був бар, бармен як у фільмах витирав якісь склянки. Побачивши нас, він мовчи підсунув меню до краю стійки.
Ми пішли наліво, в кінець залу і сіли за крайній столик. Вітринне скло доходило до самої підлоги, так, що світло зсередини освітлювало тротуар на метр-два навколо. Я відкинувся на спинку дивану, обличчям до залу. Вона сиділа напроти, пробігала поглядом меню.
В голові в мене промайнули події дня. Ранок, дорога на роботу, робота – нічого особливого, дорога додому, ніде не затримувався. Повернувся додому перший, вона трохи пізніше, хвилин на двадцять. Чи підозріло це? Мабуть ні, так майже завжди буває. Її робота далі від дому, ніж моя.
Може я щось не так сказав? Щось таке, чого сам не помітив. Або не сказав? З жінками так буває. Але з іншого боку в нас завжди все було нормально. Я навіть став забувати, як це, коли є якась напруга у стосунках.
Нарешті вона переглянула все меню і відклала його. Її очі дивились на мене своїм звичним ніжним поглядом. Проте чим довше я вдивлявся у них, тим помітніше проступала якась відстороненість, якийсь механічний спокій. Підійшла офіціантка.
-Щось будете? – спитала вона.
-Мені чай зелений.
(пауза)
-Ти будеш щось?
-Те саме, - сказав я.
Офіціантка забрала меню та пішла виконувати замовлення.
-Ти пам’ятаєш, скільки часу ми вже разом?
-До чого ти це?.. – крізь мене всього пробігло швидке хвилювання. Невже все так серйозно?.. Я зібрався з духом, - Може давай без цих підготовчих запитань? Давай прямо. Добре?
-Добре, - зітхнула вона,
(пауза)
-Ти не справжній, - і на мить, на якусь найкоротшу у світі мить мені здалось: так! Це все пояснює!
Але я відразу опам’ятався.
-Що?!
-Не думай, я тебе не осуджую! – швидко заговорила вона, - Я теж не справжня.
-Що ти маєш на увазі? – я промовив це по складах.
-Я маю на увазі, - вона опустила очі, її руки лежали на столі, пальці переплелись, не знаючи, де себе подіти, -Я маю на увазі, що ми є частиною сценарію.
-Сценарію! – я полегшено видихнув, - Ну, так. Доля і так далі - я все розумію! Але давай поговоримо як дорослі люди! Можна ж усе вирішити, прийти до консенсусу…
-Ні-ні, ти неправильно мене зрозумів, - заперечила вона, - Доля тут ні до чого. Справа в тому, що ми – вигадані персонажі сценарію. Літературного твору, умовно кажучи.
-Не розумію… - мої брови самі собою насупились. Розмова набувало дивних відтінків.
-Розумієш, існує певний твір, - почала вона впевненіше, - Твір, створений певним автором. Ми – плід його фантазії. Більше того: я, ти, все, що ти бачиш навколо, все, що відбувається – воно існує лише у текстовому вигляді! Насправді ти і бачити не можеш. Насправді ти нічого не можеш, тебе по суті немає… Як і мене.
(пауза)
-От, наприклад, зараз. Прямо зараз. Ця моя репліка, яку я прямо зараз вимовляю – насправді це рядок тексту, не більше. Набір символів, розумієш? Мене нема.
До такого я не був готовим. Як на таке реагувати?
-Скажи мені, просто скажи відверто: в тебе ніколи не було такого відчуття?
-Якого відчуття?..
-Такого, про яке я говорю, ніби ти живеш не насправді? Тобто, що ти насправді не живеш.
-Знаєш, це взагалі виходить за всілякі рамки! – розізлився я, - Це чорт зна шо! Я думав, ти хочеш мені сказати щось… - і раптом я замовк. Це відчуття повернулося, відчуття декорацій! Я повільно озирнувся навколо: набір якихось фігур, щось рухається, щось міняється, перетікає…
-Що з тобою? Ти шось відчув, правда?
Я мовчав. Занадто дивне відчуття.
-Ти відчув, я бачу!
Я частково прийшов до тями:
-Не знаю, якось мені стало…
-Ти зрозумів щойно, це теж частина сценарію!
-Чекай, чекай… - мені треба було зібратися з думками після того… після того видіння, - Чекай, ну, припустимо, те, що ти говориш - це правда. Як ти тоді взагалі можеш так спокійно про це говорити? Ти ж усвідомлюєш, що виходить так, ніби тебе не існує. Не існує, розумієш?
-Так, я все розумію, - серйозно промовила вона, - Але очевидно така моя спокійна реакція прописана у сценарії. Як і твоя бурхлива.
Дійсно, я трохи розхвилювався… Це ж просто так, гра якась…
Принесли наш чай. Я кинув собі цукру, розмішав, при цьому активно все обдумуючи, комбінуючи. Скільки тут різних питань виростає, скільки варіантів!
-Ну, а якшо відхилитись від сценарію? Зробити щось інше, не те, що там написано?
Вона усміхнулась:
-Як ти собі це уявляєш? Будь-яке відхилення від сценарію є частиною сценарію.
Дійсно! Блін, це було очевидно.
Це цікаво, це цікава логічна задача. Якшо звичайно… Якшо звичайно це дійсно не виявиться правдою.
-Котра година? – спитала вона.
Я глянув на телефон:
-П’ять по дванадцятій.
-Я в туалет схожу, - вона встала, пройшла повз бар і звернула у коридорчик за ним.
Мої пальці забарабанили по столу. Думка, кожна думка, яку я думаю, попередньо визначена, відредактована, подана так, щоб було цікаво читачу. Все моє життя, моя зовнішність… І тут я з жахом зрозумів, що не знаю, як виглядаю! Можливо… можливо про мою зовнішність у цьому тексті нічого не сказано? Але я ж дивився крізь вітрину, коли прийшов сюди! Я мусив бачити своє відображення! І я різко повернув голову в бік скла, але… але в цю мить світло згасло.
Знову, знову! Чорний і синій, чорний і синій… Я встав, мої руки тремтіли. Випадково зачепив телефон, що лежав на краю столу. Він упав та закотився невідомо куди. Я навпомацки рушив до бару.
-Бармен! – крикнув я, - Бармен! – але ніхто не озвався.
Наткнувшись на край барної стійки, я швидко пройшов вздовж неї туди, де мав би починатись коридорчик з виходом до туалетів. Я подумав, що десь тут мали б бути вимикачі. Мої руки почали нервово гладити стіну. І дійсно, через півтора-два метри зліва я натрапив на два двоклавішні вимикачі – але все марно, темрява!
Я перестав ними клацати і зперся спиною на стіну. Все втрачено… Голова знову крутилася, як тоді. Слабкість накотилася на мене, я сів на підлогу. Темрява була глухою, суцільною. Як фон для титрів. І я відчував, як з темряви цієї насувається ніщо. Вже зовсім поруч, вже готове поглинути мене. Очевидно це кінець тексту, єдиного місця, де я будь-коли міг існувати. Набір символів, ось що насправді… Чорт з ним! Нехай так, нехай хоча б так… І раптом спалахнуло світло.
-Сюрприз! – закричали люди навколо.
Вистрелило шампанське, забризкали іскрами кілька бенгальських вогнів, конфеті полетіло в повітря.
-З днем народження!
Вона підбігла, схилилась наді мною. Усміхалась, обнімала мене, цілувала. Я не мав сили підвестись. У мене ж день народження. День народження! Як я міг забути?
Всі шуміли і сміялися, з кухні виносили торт.
