Легке запаморочення. Дзвін в голові. Падіння. Холодна вода і запах тини.
– Японський городовий!
Перелякано вигукнув Слава, відчувши як вода потягнула його вниз. Він замахав руками, кожух не встиг намокнути і утримав його, не давши зануритись з головою в темний холод води. Борсаючись на воді, Слава затамував подих і борючись зі страхом, вдивлявся в темряву, шукав хоч щось схоже на берег. Скрізь повисла сіра пелена. Серце ледь не вистрибувало з грудей. „Спокійно! Спокійно...!” – шепотів Слава і вгледівши нарешті темнувату смугу, спробував плисти до неї. Через деякий час кожух набряк, черевики важким ланцюгом повисли на ногах, мокрі шерстяні штани сковували рух. Слава втомився. „Треба зняти кожух, черевики...Доки сили є.” Знайшов лівою рукою ґудзики і почав відривати їх, задравши голову вверх та підтримуючи себе на поверхні правою рукою і різкими рухами ніг. Доки відірвав всі ґудзики, встиг кілька раз зануритись. „Добре, хоч вода не солона, – подумав Слава, випльовуючи воду, – значить не в морі. Тепер залишилось тільки стягнути кожух.” Глибоко вдихнувши, пірнув, намагаючись під водою вилізти з кожуха. Виходило не дуже гарно, кожух був великий і важкий, Слава занурився ще глибше і зачепився ногою за дно. Вставши на ноги, він вилаявся – вода була по плечі. Заспокоївшись і віддихавшись, хлопець потихеньку пішов до темної смужки. На диво вода була не така вже і холодна, як йому здалося в першу мить і вийшовши, хвилин через п’ять, на пологий берег, він не дуже змерз але від легкого вітерцю його почало трусити. Очі вже призвичаїлись до темряви і Слава розгледів дерева, які темною масою підступали до самої води. Цокаючи від холоду зубами Слава скинув кожух і почав роздягатися, треба було швидко викрутити одежу. Розстібуючи ремінь він намацав приторочений чохол з кинджалом, взяв за рукоять і витягнув його. Лезо кинджала тьмяно блиснуло в пітьмі. „Чорт забирай! Це ж із-за нього я тут опинився!”, – зрозумів Слава.
***
Дартаз прокинувся, сонячні промені тільки ледь торкнулися верхівок дерев, хоча пташки вже давно весело щебетали, неспішно виліз з під ведмежої шкури, поправив сорочку, зав’язав пояс на полотняних штанях і підійшовши до столу з насолодою припав до глечика з медовим квасом. Задоволено крякнув, витер рот рукою і присів на стілець, потягнувся рукою до пічки та взяв чоботи, котрі за ніч висохли і одягнув їх на босі ноги. Хатка була невелика, всього одна кімната, кроків десять в ширину і довжину. Посередині стояв стіл і три стільця, в закутку невелика піч і присунутий до неї лежак, з боку від дверей здоровенний сундук з мідними кутами, на ньому величезна сокира і залізний шолом, а біля єдиного вікна, затягнутим бичем пузирем, шкап з різьбленими дверцями. На стінах висіли лук і тула з десятком стріл, пучки трав, сушених грибів, а на полицях стояли глиняні горшки і макітри.
Відкривши двері, Дартаз по кільком дерев’яним сходам спустився на подвір’я, невеличку поляну з сараєм і підійшов до чана з водою вмитись. Це був невисокий кремезний чолов’яга, можна навіть сказати дуже малого росту але з такими широкими плечами та міцними руками, що не зважаючи на свої короткі ноги викликав до себе повагу. Голова з кудлатими чорними волосами здавалось була приліплена прямо до плеч, настільки його товста шия була коротка. Обличчя, наполовину закрите бородою, з мохнатими бровами і маленькими очами, за те з великим м’ясистим носом, виглядало дуже розбійницьким. Знявши домоткану сорочку, Дартаз почав вмиватися, плескаючи водою на волосаті груди і спину.
Раптом, радісно гавкаючи, із-за сараю вискочив здоровенний чорний пес, більше схожий на вовка чим на собаку, і пригнув на чоловіка, намагаючись лизнути його в обличчя, ледь не зваливши його в чан з водою.
– Барт! Чортяка! Стій! – крикнув той, відіпхнув пса і набравши в долоні води бризнув на нього. Собака відскочив і припавши на передні лапи, замахав хвостом, націлюючись знову пригнути, чорні бусинки його очей весело іскрились.
– Сидіти! Не балуй! А то зараз прив’яжу тебе до колоди на весь день.
Дартаз підійшов до пса, погладив по голові, почухав за вухом.
– Молодий дурень, – ласкаво сказав він, – зараз поснідаємо і підемо полювати. Вчора бачив сліди кабанчиків, може добудемо свіжатини.
Закинувши сорочку на плечі лісовий мешканець попрямував до хатини, а пес побіг за ним, пострибуючи і виляючи чорним хвостом.
***
Вже третій день Слава блукав лісом, він був виснажений і дуже голодний. Добре що тут весна, було доволі тепло і тільки в останній день пройшов невеликий дощ. Вночі, завдяки запальнички, яку хлопець дбайливо висушив, палив багаття і, кутаючись в кожух, дрімав, прокидаючись від кожного шереху та прислухаючись до звуків нічного лісу. За допомоги кинджалу Слава виготовив спис, гострий кінець якого опалив над вогнем, та кілька разів пробував поцілити в птахів але в нього нічого не вийшло. І як би другого дня не знайшов в дуплі трухлявого дерева трохи горіхів лісової ліщини, схованку якогось звіра, було б дуже скрутно.
Світало, небо поголубіло, день обіцяв бути ясним і теплим. Слава загасив багаття і затоптав жевріючі жаринки, сьогодні він вирішив йти, орієнтуючись сонцем, весь час на південь, доки вистачить сил. Користуючись списом, як клюкою, йшов кілька годин, поки не вийшов до маленької галявини, де і вирішив трохи перепочити, присівши під молодим дубом.
Весь цей час юнак думав, як же так трапилось, що взявши в руку зеленуватий камінець, його раптом перенесло в ліс та ще й повесні. Це було щось незбагнене і можливо пов’язано з таємницею його діда. Слава згадував, як дід Сергій, вже дуже хворий, розповів йому про те що він з іншого світу і просив сховати надійно сундук, взявши в ньому тільки записи, з яких він все зрозуміє, а все інше ні в якому разі не чіпати. Онук, пообіцявши діду все так і зробити, отримав від нього невеликий ключ. А потім діда не стало, приїхала мати, пройшли похорони. Мати прохала Славу відразу виїхати з нею до Одеси але він не захотів, була дуже тяжка розмова і вона, розсердившись, поїхала сама. Слава на другий день дістав з під дідового ліжка сундук і відкрив його. Зверху лежали аркуші паперу, згорнуті щільною трубочкою і перев’язані шнурком, а далі кинджал, кольчуга, змащена якимось маслом, і маленька скринька із світлого дерева. Кинджал був в шкіряному чохлі, юнак взяв його чорну пластмасову рукоять з красним камінцем у вигляді зірки на торці і витягнув, голубувате лезо заіскрилось. „О це так краса!”, – захоплено подумав Слава і закортіло йому похвастатись перед своїми друзями. Він прикріпив чохол з кинджалом до свого ременя, підійшов до дзеркала. Перед ним повстав високий і стрункий, напрочуд загорілий, як для зими, чорноволосий хлопець з широкими плечима і, як йому здавалось, мужнім обличчям. Ставши в фехтувальну стійку, витяг кинджал і зробив вигляд що атакує ворога. „Здорово!”, – вирішив юнак та почав швидко одягатись, щоб піти до свого товариша Миколи, взимку у того частенько збирались хлопці. Вже виходячи із хати Слава згадав про сундук, треба було його закрити і засунути під ліжко. Він так і не зрозумів, чому знову поліз в нього і дістав маленьку скриньку та відкрив її. Там лежали два невеликих звичайнісіньких зелених камінця. Взявши один, Слава подумав, що цей камінець можливо з іншого світу, про який розповідав йому дідусь і так йому стало сумно за дідом, що він із силою зжав кулак з каменем. А ж тут раптом все затягнулось зеленим туманом, а потім падіння в холодну воду... І тепер весняний ліс, якому здавалось немає кінця.
***
Дартаз вже був не радий, взявши пса на полювання, той несамовито бігав навкруги, винюхуючи дичину, а потім з гавканням кидався на неї. Скільки не вчив його, а все рівно пес ріс веселий і неслухняний, здавалось йому подобалось дражнити лісовика. „Не треба було називати – Бартом, на честь дядька”, – думав Дартаз, дивлячись як собака припав к землі і націлився напасти на їжака. Дядько Бартаз був веселий, життєрадісний і дуже полюбляв хмільного медовару, а напившись горланити пісні і частенько вночі лякав перехожих, вертаючись з шинка до дому. В містечку Боброве він був найкращим ковалем, до нього за зброєю приїздили купці навіть із самого Кийграда. І ця чудова бойова сокира, що в нього за плечима, зроблена дядьком Бартазом. Лісовий мешканець зітхнув, дядько так безглуздо загинув – в лісі під Новоградом натрапив на гулів. А вчора, біля кабанячих слідів, він зненацька побачив сліди гуля, схоже це був одинак, а все одно, гулі володіли первісною магією, якщо людина стрічалась з ним поглядом, то не могла поворухнутись і гуль легко її вбивав. Тому Дартаз і взяв з собою пса, який, незважаючи на свою молодість, міг розправитись з вовком.
Раптом чорний пес насторожився і ринувся вперед, а потім почувся розлючений рев ведмедя.
– Барт! Стій! До мене!
Але собака вже щез за деревами і лісовик, схопивши сокиру та бормочучи прокляття, побіг за ним. Через хвилину він вискочив на невелику галявину і побачив, як його пес вчепився у величезного ведмедя, котрий навалився на якогось чоловіка. Перехопивши зручніше бойову сокиру, Дартаз підскочив до ведмедя і рубанув зі всією силою його по голові. Удар був такий сильний, що череп розколовся і кров з мозком бризнула в різні боки.
Падаючи, ведмідь завалився на свого супротивника, приваливши його своїм тілом. Переконавшись, що звір вже мертвий, Дартаз кинув сокиру і відтягнув ведмедя вбік. На землі перед ним лежав скривавлений молодий хлопець з кинджалом в руках, нахилившись до нього, лісовий мешканець помітив, що той живий, хоча ледь дихає.
1
Герцог Вольмир Венедійський, молодий світловолосий чоловік, зранку був в не дуже гарному настрої, коли разом з управителем свого замку Маркусем перевіряв підготовку до дня святого рицаря Іларіона. Гримав на челядь, розпік кухарів, на конюшні визвірився на головного конюха, йому здалося, що коні не такі охайні і стайні погано вичищені. Потім перевірив в палаці кімнати для гостей та залишаючись невдоволеним, піднявся до свого кабінету. Ставши перед дверима з чорного дерева він дістав невеличкий ключ і вставив в проріз. Двері тихенько скрипнули, трішки відчинившись. Герцог повернувся до управителя, що весь час слідував за ним.
– До вечора кімнати для гостей повинні бути готові! Завтра приїдуть перші гості. І не забудь про співаків і музикантів. Хто ще прибуде до замку?
– Будуть аравські танцюристки і можливо учень самого гусляра Баюна – Цимба, – сказав управитель, худющий чоловік з великою лисою головою, котрий в’юном протиснувшись вперед, запопадливо розкрив двері перед герцогом.
– Це той що б’є молотками по струнам? – запитав герцог, зупинившись на порозі.
– Так, ваша величність.
– Ну добре, – кивнув головою Вольмир Венедійський, – запроси графа Федеріка зайти до мене, а потім знайди і пришли Боровика.
Управитель схилив лисину, невдоволено скрививши тонкі губи, цього шута Боровика, дебелого і шумного він терпіти не міг. Те же мені довірений слуга герцога!
– Слухаюсь.
І не втримавшись додав.
– Треба буде оббігати всі таверни у місті, щоб знайти вашого слугу.
Але герцог вже переступив поріг і зачинив двері.
В кабінеті стояв письмовий стіл, на якому лежали кипи паперів, письмове знаряддя і кришталева куля на срібляній підставці, поруч стояли два крісла. Одну із стін повністю займали шафи з книгами, заповненими наряду із сучасними творами і древніми манускриптами. Було трохи прохолодно та Вольмир не став запалювати камін, де вже лежали наготовлені дрова. Він підійшов до вікна. Відкрився чудовий краєвид на ріку Данай, яка прорізала собі дорогу серед зеленіючих пагорбів, а в далині здіймалися схили Венедійських гір. На стінах навколо палацу не спішно ходили вартові, поглядаючи вниз на величну столицю герцогства – місто Венеда, розкинуте на правому березі Данаї. За двадцять років мирного життя місто виросло майже вдвічі, було збудовано ще кілька храмів Єдиному богу, найбільшим із них був храм П’ятнадцяти Пророків, гостроверхі купола якого здіймались в небо на двадцять п’ять сажнів, а дзвін святкової служби чути було на багато верст навкруги.
Тихо скрипнули двері.
– Доброго ранку, ваша величність, – пролунав хрипкий голос графа Гансбургського.
Герцог обернувся від вікна. Граф, вже зранку був одягнутий в святковий червоно-зелений камзол вишитий срібними нитками, підперезаний коротким мечем, з рукояттю оздобленою коштовним камінням. Графу Федеріку Гансбургському було майже шістьдесять років але не зважаючи на сиве волосся, виглядав він ще доволі міцним, з гарною статурою, а обличчя з тонкими рисами аристократа, було практично без зморшок. Молодим він прославився галантним кавалером і великим ловеласом, на його зелені очі западало немало шляхетних дам та й прекрасні селянки охоче дарували йому своє кохання. Подейкують, що графа і зараз жінки не обминають своєю увагою. Почав граф Федерік служити ще діду герцога Вольмира, тоді ще королю Венедії, той цінував його за гострий проникний розум та веселу вдачу, потім він був радником батька Вольмира, а тепер став першим міністром.
– Доброго ранку, графе. Проходь, сідай, треба поговорити.
Герцог підійшов до столу і торкнувся рукою кришталевої кулі. Куля ледь затуманилася і заіскрилася. Магічна куля, подарунок мага Мальфара, не давала підслухати їх розмову в цій кімнаті. Граф, розправивши плащ, сів у дубове крісло.
– Вночі прибув гонець від Верховного магістра ордена Зірки Константана, – почав герцог, стоячи біля столу, – він написав, що прибуде на третій день свята Іларіона, як раз до рицарських змагань. Пише, що хоче особисто поздоровити переможця і можливо зробити турнір імперським. Не дуже мені в це віриться. Що скажеш?
Федерік посміхнувся у вуси, він вже знав про гінця.
– Я теж не думаю, що в цьому причина, на скільки мені відомо, Великий магістр Константан останні роки рідко залишав столицю імперії. Ходять чутки, що він тяжко хворіє, бережи Єдиний його здоров’я, і його приїзд повинен бути викликаний тільки дуже важливою справою.
– Можливо це пов’язано з моїм шлюбом із донькою Святослава, – замислено промовив Вольмир і присів в крісло.
– Хто знає, – потиснув плечима граф, – та я так не думаю. Про цей шлюб в Цареграді знали давно, ваш батько герцог Мирослав цього не приховував, коли вони років п’ятнадцять тому домовилися з конунгом Святославом породичатись. Хоча тоді був живий ваш старший брат Розмир і він наслідував герцогство, а тепер можливо все змінилось. Правда в нашого імператора є теж доньки, а одна з них на вас поглядала дуже прихильно...
Молодий герцог трішки знітився, два роки тому після трагічної загибелі батька і брата, він приїздив до Цареграда на зустріч з імператором Цезарії Василем II давати васальну клятву і пробув там більше місяця. Анна – приваблива донька імператора була з ним дуже привітна і мила, вона дуже сподобалась Вольмиру, дівчинка з такими великими карими очима і солодкими вустами. Вони часто вели бесіди. Анна була не тільки надзвичайно красива, а і вельми розумна співбесідниця. Їм навіть вдалось зустрітись наодинці в імператорському саду, ніжні слова і поцілунок на прощання він до сих пір не може забути. І як би не батькове слово...
– Герцог Мирослав, мій батько, дав слово князю Святославу і я не можу порушити його. Тим більше це вигідний для Венедії союз. В герцогстві одна третина славенських племен, а германських більше половини і ще огри, даки. На півночі германський вождь Генріх давно вже ласо поглядає на наші землі. А як поведуть себе германські барони невідомо.
Граф Федерік зітхнув.
– Генріх – варвар, а наші германські барони вірять в Єдиного бога, вони перші від нього постраждають і тому будуть битися з ним на смерть. Та й імперія цього не допустить.
– Після битви під Буданом багато чого змінилось, королівство стало герцогством, імператор приєднав до нас частину германських і огрських земель, своєрідна плата моєму батькові за входження в імперію. Зараз в столиці не часто зустрінеш венеда чи якогось іншого славена, все більш германці і даки, та ще еллінські купці. А якщо Генріх прийме віру в Єдиного, тоді імперія не дуже допоможе, надія тільки на славенській Кийград. Святослава бояться, держава в нього велика і сильна, від Карпат до ріки Ра і від Варязького моря до Скіфського, а про хоробрість його війська і його рицарів розказують легенди.
Герцог постукав кулаком по столу і гірко сказав.
– Мій дід – король Вольмир, мріяв про сильну державу, вільну від імперського ярма. Та не судилося, хоча він і прийняв віру в Єдиного. А після страшної поразки, де загинуло майже все венедійське рицарство, батько став герцогом імперії...
Федерік насупився, не подобалось йому ця розмова.
– Ваша величність, ми вже розмовляли про це, імперії народжуються і вмирають, можливо ваші правнуки збудують нову імперію. Ваш батько, слава святому Іларіону, зробив все що міг – зберіг Венедію, свій народ. Так він став герцогом але приніс мир і зараз герцогство набагато сильніше, з’явились нові міста, фортеці, виросло нове рицарство. А що до германських баронів, моя мати дочка германського барона і багато хто породичався з інших знатних сімей та вони завжди будуть вам вірні васали. З нової знаті виросте нова держава, потрібен тільки час.
І трохи помовчавши, граф додав.
– Шлюб з дочкою Святослава не такий вже і вигідний. Конунг старий, а сини можуть не оправдати ваші сподівання, вони весь час сваряться і лише Святослав тримає їх в кулаку. Анна була б кращою політичною партією, тим більше дівчина красива, розумна. Та і ви їй подобаєтесь, стали б родичем самого імператора.
Герцог підвівся з крісла. Анна йому теж подобалась але батькового слова він не хотів порушити, хоча подумки і мріяв про звабливу струнку дівчину.
– Ні, облишимо про це! Влітку дочці Святослава сповниться шістнадцять років, хочу щоб ти відразу після свята поїхав до Кийграда. Подивишся що там відбувається, якщо Великий князь не передумав, привезеш її до Венеди.
– Добре, – погодився граф і перевів розмову, – А що до Великого магістра, почекаємо коли він прибуде на турнір. Можливо мова йтиме про дакського графа Дракала, священики його вже давно звинувачують в чаклунстві.
– Я знаю, тобі він не подобається, але Дракала не чаклун, а лікар і алхімік, – махнув рукою Вольмир.
– Ходять чутки, що він викопує з кладовищ покійників, вирізає в них серця, печінки, а в своєму замку вирощує немовлят в скляних колбах.
– Це байки. В графа дуже хвора дружина, він просто шукає ліки для неї.
– Краще б він молився в храмі, замолюючи свої гріхи і гріхи своєї відьми дружини.
– З якого часу ти став таким поборником віри.
– Роки не проходять марно, дещо переглядаєш в своїх поглядах.
Герцог зітхнув. Найближчими людьми, після загибелі батька і старшого брата, для нього разом з матір’ю стали граф Федерік і Боровик, його вірний слуга. Боровик в битві при Буданах був тяжко скалічений і до тепер ліва нога в нього погано згиналась. Після народження Вольмира, названого так на честь його славетного діда – короля Вольмира, коли йому сповнилось п’ять років, батько приставив Боровика до нього і той навчав юного герцога всім премудростям військової справи, оберігав від неприємностей. І хоч потім були інші вчителя але тільки ще до графа Федеріка прив’язався Вольмир. Був в нього товариш дитинства – Тобіас, учень мага Мальфара, маленький вертлявий латинянин, з яким вони багато пустували, але сім років тому Мальфар з Тобіасом поїхали до Кийграда і герцог нічого про них більше не чув. Хоча герцог Вольмир зовнішнє був схожий на свого славетного діда, але характером досить спокійний і розважливий, полюбляв розмірковувати і багато читав, не те що його брат Розмир, який з дитинства був великим шибеником і охочим до військової справи, весь час мріяв про воїнську славу.
Федерік подивився на молодого герцога, після смерті батька той дуже змінився, вже не так прислухався до порад графа, останнім часом зблизився з Болеславом, рицарем полонським, який підбурював його проти імперії, весь час прославляючи хоробрість і доблесть діда герцога, короля Вольмира. Діда Болеслава граф добре пам’ятав, років тридцять тому той пристав на службу до короля Венедії, втікши від неприємностей при дворі короля Полонії Леха III. З ним прибула дружина з двома синами підлітками і з десятком слуг, вони купили невеличкий маєток поблизу містечка Будани. Янек Зухвалий, так звали діда Болеслава, був відчайдушним, хоробрим рицарем але непоступливим і гордим, служив королю Вольмиру вірою і правдою, а одного разу навіть врятував життя королю, закривши собою від списа бунтівного германського барона.
Його роздуми перервав герцог, який знов присів в крісло і сказав.
– Є ще одне питання...
Граф запитливо поглянув на Вольмира. А той дивлячись на магічну кулю продовжував.
– Місяць тому помер Янек Зухвалий, дід Болеслава. Перед смертю він дещо розповів своєму внуку... Графе ви пам’ятаєте чи маг Мальфар був на битві при Буданах?
– Він запізнився, – промовив Федерік, – прибув під кінець битви, король вже загинув. Але Мальфар встиг начаклувати густий туман, який накрив обидва війська і битва затихла, бо не видно було кінчика меча, такий щільний був туман. Армії розійшлись, ми тоді зберегли третину військ. Хто залишився з командирів в живих, зібралися в наметі короля під керівництвом вашого батька, був там і Мальфар.
– А чому він запізнився?
– Не знаю. Виконував доручення короля.
– А Янек Зухвалий?
Граф замислився.
– Ні, його там не було. Здається, він ще тоді не одужав від рани. А чого цікавишся?
– Я народився вже після смерті діда і часто думав, де був маг Мальфар, чому не врятував життя своєму другу королю Вольмиру. Запитував в нього, та він не охоче сказав, що так трапилось, були важливі справи і він не зміг прибути до військ вчасно. Але зараз я знаю де він був.
Герцог замовкнув і взяв з теки аркуш папера.
– І де ж маг знаходився?
– Тут записана легенда про Кинджал Пророків. За допомогою цього кинджала, розказують, була можливість творити чудеса, подорожувати до інших світів... Янек Зухвалий розповів своєму внукові, що кинджал якимось чином потрапив до мого діда та той не знав як ним користуватись. Мальфар теж не зміг до кінця розібратись але згадав про волхва Олега який жив в лісах під Кийградом, про нього говорили що йому вже під тисячу років, він пам’ятає прихід П’ятнадцяти Пророків і навіть зустрічався з ними. Перед самою битвою, десь за місяць, Мальфар і Янек Зухвалий з десятком відбірних воїнів поїхали в Кийград розшукати волхва. Там вони дізналися, що волхв Олег можливо живе в північних лісах неподалік від Новограда. Але прийшла звістка про початок війни. Мальфар віддав кинджал Янеку і наказав йому їхати до Новограда і спробувати розшукати волхва, а сам з двома воїнами помчав до мого діда. По дорозі до Новограда на Зухвалого напали розбійники, так звані татарви, і вбили чотирьох, бачачи таке скрутне становище, той передав кинджал воїну, на прізвисько Сірий, найкращому слідопиту і велів тому сховатись в лісі, а потім пробиратись до Новограда і там чекати на нього, а якщо вони через місяць не з’являться, вернутись до Венеди. Дід Болеслава з рештою воїнів відволікли на себе розбійників і блукали в лісах більше тижня, доки зуміли відірватись від них. Добравшись до Новограда Янек не знайшов Сірого, почекав десять днів і повернувся з трьома воїнами до Венедії. Розповів про все Мальфару та той велів мовчати, сказавши, що зараз не до цього. А вже перед смертю Янек Зухвалий розказав цю історію Болеславу, а той мені...
– Цікава історія. Я чув про Кинджал Пророків та, наскільки мені відомо, ця реліквія церкви Єдиного знаходиться в ордені Зірки, а то міг бути інший кинджал, – промовив граф Федерік. – Та й що нам до цього, минуло вже багато років.
Герцог задумливо покрутив золоту печатку, а потів сказав.
– Все одно мені хотілось би більше дізнатись про цю історію, тому з тобою до Кийграда поїдуть Болеслав і Боровик. Вони спробують зустрітись з Мальфаром і розпитати його.
– Якщо це так важливо, я міг би сам поговорити з Мальфаром, – запропонував граф.
– Спасибі. Та в тебе будуть більш не відкладні справи, – відповів Вольмир.
Федерік кивнув головою, подумавши, що герцог не все розповів.
Ще деякий час обговорювали підготовку до свята, вирішували нагальні питання, а потім граф встав і, відкланявшись, вийшов з кімнати. Герцог провів його замисленим поглядом. Болеслав просив не розповідати про Кинджал Пророків графу Федеріку та все ж Вольмир вирішив дещо розповісти своєму міністру, правда не все.
2
Дорогою, уподовж лісу, яскравою змією неспішно просувався невеликий військовий підрозділ. Попереду двадцять кінних рицарів в білих з червоною зіркою плащах, за ними сотня списоносців, далі обоз із трьох карет і п’яти фургонів, а замикали колону півтори сотні мечників та лучників. Між каретами і фургонами гарцювали на конях ще три десятка рицарів, які голосно перемовлялись і весело сміялись, кидаючи погляди на синю із золотими прикрасами карету. Інколи завіска на тій кареті відхилялась маленькою ручкою і на мить показувалось гарне личко білявки.
Карету Великого магістра в котрий раз трусонуло на вибоїні, зуби магістра Романа клацнули і він перервав своє оповідання.
– Дороги в імперії все таки кращі ніж в герцогстві, – посміхнувся Великий магістр Константан.
– Тут теж імперія, – промовив Роман, високий горбоносий юнак, вмощуючись зручніше на сидінні.
– Противників імперії тут більше, чим прихильників. Ще небагато минуло часу, від тоді коли вони були незалежним королівством.
– Ну, наскільки мені відомо, молодий герцог Вольмир книжник, а не воїн. Та і граф Федерік розсудливий політик, а германські барони вірні імперії.
– Іноді розумники небезпечніше, чим десяток воїнів, їх поведінку важче передбачити, – похитав головою Великий магістр. – Краще б старший син Мирослава став герцогом... Та що трапилось, то трапилось.
І трохи помовчавши, запитав.
– Хранитель реліквій Феофан впевнений, що Кинджал Пророків знаходиться на берегах ріки Слави?
Роман, самий наймолодший із магістрів Ордена Зірки, племінник Великого магістра, кивнув головою.
– Так, неподалік від Кийграда, в північних лісах.
– І як давно?
– Не більше двох місяців. Феофан помітив сяючу зірку на піхвах Кинджала пророків з місяць тому, а потім довго робив розрахунки, доки визначив місцезнаходження кинджала. Магістр Феофан твердо впевнений, що не помилився.
– В цьому році дочці Святослава, конунга русинів, виповнюється шістнадцять і Вольмир можливо їхатиме до Кийграда, за нареченою. Хоча ні, скоріше направить посольство на чолі з графом Федеріком. Я волів би, щоб ти з кількома людьми пристав до них, можливо вдасться вивідати дещо про кинджал в Кийграді.
Константан відкинувся на м’яку спинку сидіння і втомлено заплющив очі. Йому майже сімдесят років та ще й хвороба, яка вже п’ять років не дає спокою, відбирає всі сили, а потрібних ліків немає. Лікарі тільки розводять руками, пухлина під серцем продовжує рости, і вони дають йому ще рік чи два роки життя. Навіть славетний лікар Цезарії – Епікрат, на жаль, нічим не зміг йому допомогти. А місяць тому до нього прийшов старий приятель – магістр Феофан і розповів, що Кинджал Пророків знову з’явився в їхньому світі, а це означає, що хтось до них прибув з інших світів. Він сказав Константану, що можна спробувати пошукати ліки від його хвороби в тих світах. Феофан твердо запевняв, що майже знайшов рішення, як подорожувати світами але йому потрібен для цього Кинджал Пророків. Та не все так просто...
Роман тихенько кашлянув, перервавши роздуми Константана.
– Ти хочеш щось сказати?
– Ваша високість, для чого допомагати герцогу з одруженням на дочці Святослава, якщо ви хочете оженити його на Анні? Може краще не відправляти посольство до Кийграда, а завадити цьому?
Великий магістр зітхнув.
– Мені потрібно, щоб герцог Вольмир сам домагався руки Анни і пішов на все, за ради неї. Знаєш скільки сил я приклав, для їх зустрічі на одинці, – похитав головою Константан, – за те побачив, що вони подобаються один одному. Є надія, якщо граф все вірно зробить, не буде весілля з дочкою конунга, а буде весілля з донькою імператора. Зрозумій, імператриця Зорина не допустить вихід заміж принцеси Анни за сильного і високородного герцога, це повинно відбутись швидко і неочіковано, досить з мене загибелі батька і брата Вольмира.
– Ви думаєте, що це імператриця!?
Очі молодого магістра здивовано розширились.
– Можливо. З герцогом Мирославом була розмова про шлюб Анни з його старшим сином, про це могла дізнатись імператриця і стати на заваді.
– Хто ж міг донести?
– Не знаю. Міг сказати і сам імператор, він теж піклувався долею своєї доньки.
– Так... Тепер зрозуміло чому він погодився на її подорож з нами, а імператриця спокійна – в герцога Вольмира є наречена.
– Все рівно ми повинні бути насторожі, Зорина скрізь має очі і вуха, не кажучи вже про її дядька канцлера Ахмантина. Не хочеться мені відправляти тебе до Кийграда, ти потрібен мені тут але і Кинджал Пророків річ дуже важлива, а я довіряю тобі як самому собі.
Роман подивися в очі свого рідного дядька, який замінив йому батька і сказав:
– Я вас ніколи не підведу, ваше преосвященство.
***
За каретою Великого магістра їхала карета принцеси Анни, в ній знаходилась сама принцеса, її служниця Терена і баронеса Феодосія, двадцятитрьохрічна гарненька білявка із зеленими очима. Терена, літня жінка, вбрана як черниця, незважаючи на тряску, вишивала бісером шовкову хустину. Анна читала книгу, новий твір Ролдежа, про піратів Серединного моря. Феодосія, в котрий раз визирнувши з вікна, промовила:
– Молодий віконт Редо дуже привабливий, особливо коли сміється, він не схожий на своїх носатих братів, ті точно в татуся – пихаті і тупі. А в ньому більш славенської крові від матері, русе волосся і сині очі. Красунчик.
– Ходили чутки, що мати Редо в свій час привітно ставилась до свого портретиста, з такими ж синіми очима, – сказала Анна, відклавши книгу.
– Аякже, – посміхнулась Феодосія, – а то чого б їй вже п’ятнадцять років сидіти в монастирі.
– А що в тебе з Андре?
– Та, – надула губки білявка, – це вже у минулому.
Анна всміхнулась, їй не хотілось показувати ліпшій подрузі, як вона хвилюється перед зустрічей з герцогом Вольмиром. В неї було відчуття, що незабаром вирішиться її доля і вона дуже надіялась на Великого магістра. Після того, як її мати народила четверту дівчину, імператор Василь II невдовзі відправив свою дружину в монастир, а сам оженився вдруге на аравській принцесі Зорині. Через півтора року та народила йому сина, названого на честь великого предка – Олександром, імператор був щасливий і виконував всі забаганки своєї нової дружини. Тому із трьох сестер Анни дві потрапили в монастир, а третю видали заміж за аравського рицаря, родича імператриці Зорини. Така доля очікує і принцесу Анну, хоча імператор завжди ставиться до неї прихильно, бо вона дуже схожа на свою матір, така ж мініатюрна з блискучим чорним волоссям, маленьким носиком і повними губками, правда характером в батька – вперта і насмішлива. Виховуючись в імператорському палаці, серед підлабузників імператриці, Анна навчилась ховати свої думки і схиляти голову перед ненависною Зориною, хоч частенько їй доводилось плакати по ночам. Близькою людиною була тільки Терена, котра приїхала разом з її матір’ю до Цареграда і піклувалась про неї з дитинства, розповідала про її матір – графиню Наполітанську. І якось так трапилось, що Анна несподівано для себе заприятелювала з Константаном – Великим магістром ордена рицарів Зірки, який сам недолюблював імператрицю Зорину, вважаючи що та пхає носа в імперські справи, а можливо за те, що стала на заваді його дружби з імператором. А потім Константан познайомив Анну з Феодосією, дочкою його старого друга барона Таліка, і в неї з’явилась справжня подруга.
Феодосія з нетерпінням чекала прибуття до Венеди, де вона сподівалась на ближче знайомство з Редо, таким привабливим юнаком. Провівши практично все життя в замку свого батька на краю імперії, вона спочатку розгубилась потрапивши в столицю та потім призвичаїлась до веселого життя шляхетної молоді, а переїхавши до імператорського палацу і поселившись в кімнаті поряд з принцесою відчула себе справжньою світською левицею. Але в неї до цього часу не було такого чоловіка, котрий сподобався б їй по-справжньому, а рицар Редо, запав в її серце з першого дня подорожі і тепер мандрівка до Венедії стала більш приємною.
Редо запримітив, що баронеса поглядає на нього з прихильністю та він не наважувався заговорити з нею. Третій син віконта Рошана не був обласканий батьківською увагою і до п’ятнадцяти років жив в глухому лісовому селі передгір’я Альбін виховуючись в сім’ї священика. І тільки щасливий випадок, в обличчі магістра Феофана, привів його до столиці імперії, де він і став рицарем ордена Зірки. Досвіду залицяння до шляхетних дам в нього майже не було, тому Редо боявся насмішок своїх нових товаришів. Хоча, якщо відверто признатись, Феодосія сподобалась йому з першого погляду і він подумки мріяв поговорити з нею наодинці та поки не міг ніяк наважитись. Тому, щоб менше ніяковіти перед баронесою, частіше проводив час попереду. Ось і зараз Редо пришпорив коня, обігнав карети і списоносців та порівнявся з рицарями авангарду.
– О, Редо, рвешся в бій, – посміхаючись, сказав граф Андре, чорноволосий сорокалітній чоловік, командир їх підрозділу і кивнув на кількох кіннотників, котрі скакали назустріч.
Віконт придивився, схоже це були рицарі, один з них тримав прапор. Коли вони під’їхали ближче Редо розгледів зображеного на полотнищі тура, дикого бика, символ Венедії.
– Герцог вислав ескорт? – запитав у графа.
– Зараз дізнаємося, – відповів той і дав команду бути насторожі.
3
Імператриця Зорина в блакитній сукні з тонкого шовку, яка підкреслювала привабливість її форм, сиділа в зручному кріслі і тонкими пальчиками перебирала виноград в золотій вазі, час від часу відправляючи до маленького ротика темно-червоні ягоди. Перед нею стояв гладко поголений чоловік років шестидесяти в чорній сутані із масивним золотим ланцюгом на шиї з прикріпленою рубіновою п’ятикутною зіркою. Це був один з магістрів ордена Зірки, Хранитель Реліквій Феофан. В ордені прозвали його Кабаном за величезний живіт і маленькі поросячі очі.
„Красива все-таки жінка, можливо тільки горбинка на носі трішки не до лиця їй, а так все гаразд – ніжна ледь смаглява шкіра, східний розріз очей і хтиві губки та й за пазухою є дещо...”, – роздумав Феофан, стоячи перед імператрицею.
– Досить мене розглядати, – промовила Зорина, – сідай і розповідай, що нового чути та чого тобі треба.
– Не часто доводиться милуватись вами, – сказав Феофан, обережно сівши на твердий стілець, – останнім часом рідко бачимося. Ваша величність весь час заклопотана, все справи і справи, канцлер Ахмантин не відходить від вас.
Зорина зморщила носик.
– Я інколи думаю, чого це бог дав мені так багато родичів серед яких і розумних не знайдеш, одна радість – дядько Ахмантин. Та все ж чого ти хотів?
– Мене турбує поїздка Великого магістра до Венедії.
– А що таке? Ми ж про все домовились, доки Константан шукатиме Кинджал Пророків, ти підготуєш зібрання магістрів, а я переговорю з імператором, можливо і ще щось підвернеться. Що хвилює тебе?
– Константан взяв з собою найбільш відданих йому людей, ледь не особисто перевіряв кожного, мені здається він щось замислив, здається, він знає більше про Кинджал Пророків чим розповів мені. Та ще і принцеса Анна... Навіщо вона йому? І дивна згода імператора відпустити з ним свою дочку.
– Це я упросила Василя дозволити поїхати Анні, хай трохи прогуляється перед монастирем.
– Імператор дав згоду відправити її до монастиря? – зацікавився Феофан.
– Ще ні. Він хоче Анну видати заміж але боюсь нічого з цього не вийде.
Імператриця посміхнулась і поклавши до рота виноградинку розкусила гострими зубками, кривавий сік оросив її ротик. Феофан перевів погляд на узорчатий вітраж вікна.
– Я все ж хотів би підстрахуватись, – промовив Хранитель Реліквій.
– Кажи прямо, що ти хочеш?
– В ескорті Константана є людина де чим зобов’язана мені, не дуже надійна але я розраховую на неї та за для спокою хочу послати до Венедії Прокла. І було б непогано, якщо він міг зв’язатись з вашими людьми в герцогстві, щоб проникнути до замку.
– Прокл, – замислилась Зорина, – це не той крадій на прізвисько Проклятий Крадій, що обікрав храм вогнепоклонників в Персидії? Йому потім дарували за той подвиг титул графа.
– Так. Маю надію, що він пригледить за Великим Магістром...
– І якщо тому вдасться дістати Кинджал Пророків, то спробує викрасти його для тебе, – продовжила далі імператриця, а потім насмішкувато додала.
– Цікаво, що ти так довіряєш йому і не боїшся, що він залишить кинджал собі...
– На все воля Єдиного, – схилив голову Феофан.
Зорина повільно підвелася з крісла і підійшла до туалетного столика. Відкрила шухляду, дістала медальйон із зображенням зеленого півмісяця. Та, закрутивши на витончені пальчики срібний ланцюжок, сказала:
– Є в мене один чоловік у Венеді... А яка, до речі, у тебе людина в ескорті Великого магістра?
Хранитель реліквій, ледь зітхнувши, сказав:
– Рицар Редо, молодший син віконта Рошана.
– А чому він тобі допомагатиме?
– Ну, це я його витягнув з провінції і допоміг стати рицарем ордена, так що він мені зобов’язаний.
Імператриця нічого не сказала і знову присіла в крісло, вона чекала на продовження. Мовчання дещо затягувалось. Феофан спробував зручніше вмоститись та стілець тільки жалібно скрипнув. Зорина почала їсти виноград, мовчки спостерігаючи за магістром. Той врешті не витримав.
– Редо – мій онук. Хоч він ще досить молодий і романтичний та думаю допоможе, якщо його переконати, що діятиме для блага ордена.
– І хто ж його батько?
– Це не віконт Рошан, а мій син художник. Він, на жаль, пропав вже давно.
– Я дещо чула про цю історію... Якщо не помиляюсь матір Редо в монастирі?
– Так. Вже п’ятнадцять років.
Імператриця на мить замислилась та все ж простягнула руку з медальйоном.
– Візьми медальйон і нехай Прокл покаже його купцеві Ісмаїлу, який зараз перебуває у Венеді. Він допоможе йому потрапити до замку.
Магістр важкувато підвівся, підійшов до неї і товстими пальцями взяв срібний ланцюжок з вузької долоні.
– Спасибі, ваша величність, – сказав Феофан, ховаючи медальйон в складках сутани.
– Я хочу знати все, що відбуватиметься в герцогстві, скажи Проклу хай доповідає кожен день Ісмаїлу. Сподіваюсь він не перешкоджатиме нашим планам. А тепер вибач мені але в мене ще багато справ.
Хранитель Реліквій незграбно вклонився і вийшов з кімнати.
Зорина знову потягнулася за виноградом, коли відкрилась таємні дверцята в стіні і з’явився канцлер Ахмантин, високий худорлявий чоловік з приємним обличчям жителя пустель, обрамленим акуратною чорною, ледь торкнутою сивиною, борідкою.
– Я б не став так довіряти Феофану, – похитав головою він, підходячи до імператриці, – він розумний політик і можливо веде свою гру. Я досі не можу зрозуміти, навіщо йому цей кинджал.
– Не дуже цим переймайся, ми ж знаємо хто син Феофана, а значить і батько Редо... Ось про кого треба подбати. А кинджал, скоріше за все, просто його забаганка. Та нам потрібен свій Великий магістр на чолі ордена, якщо хочемо переконати Патріарха Єдиної церкви оголосити війну невірним.
– Досить ризикова гра, –задумливо промовив канцлер.
– Так. Але життя мого сина, майбутнього імператора, під загрозою і я повинна зробити все щоб позбутись наших ворогів.
– А що імператор?
– Останнім часом він віддаляється від мене, – скрипнула зубками Зорина, – це все триклятий Константан і його інтриги з Патріархом. Імператор навіть сина відправив подалі від мене, навчатись у військовій Академії міста Джаневи, сказав, що йому там буде краще і безпечніше. Але їм не вдасться так легко розлучити мене з моїм сином...
Ахмантин по-своєму любив свою племінницю та її спалахи злоби турбували його, хоча можливо це було викликано лише острахом матері за свого сина. Останнім часом імператриця все менше прислуховувалась до Ахмантина. Ось і зараз розповіла про купця Ісмаїла, хоч він і просив відказати Феофану, ще й віддала таємний знак братства. Іноді Ахмантин жалкував, що посвятив свою племінницю у справи братства Місяця. „Треба не забути повідомити Ісмаїла, щоб, після завершення всіх справ, відразу покинув Венеду, він дуже корисний і багато чого знає”, – подумав канцлер.
Не всі імперські вельможі добре ставляться до значного посилення імператриці і її аравійських родичів. Рік тому карету Зорини понесли коні і тільки дивом імператриця з сином залишились живі. Винуватих швидко стратили але Зорина думала що спланував це Великий магістр Константан і жадала помсти. Ахмантин же хотів організувати похід проти невірних і розширити володіння аравських князів, а для цього треба заручитись підтримкою імператора і благословенням Патріарха.
– Послухай, Зорино, я тобі вже казав, що твоєму сину нічого не загрожує, а з каретою – нещасний випадок. До речі, і маркіз Торіллі в цьому впевнений.
– Нещасний випадок!? Одразу після загибелі герцога Мирослава з сином, думаєш ніхто нас не запідозрив!?
– Тихіше. Бога ради, не треба гарячкувати, пару років почекаємо доки твій син підросте.
– Дочекаємося, засадить мене Василь в монастир і все, а тебе відішле до кафрів – проповідувати їм істинну віру. Я розумію твою обережність але не забувай, з часом мій вплив на сина поменшиться, а особливо після військової Академії, де свого часу навчався і наш імператор.
Імператриця підвелась з крісла.
– Ми посилаємо Мустина до Венедії, то нехай він трохи поспостерігає за Проклятим Крадієм, а потім ними обома займеться Ісмаїл.
– Добре. Зробимо, як ти скажеш, – неохоче погодився її дядько.
Зорина ледь посміхнулась і схвально кивнула головою.
***
Феофан зайшов до свого невеликого будинку на окраїні Цареграда. Старий слуга мовчки подав йому духмяний вологий рушник – витерти обличчя і руки від пилюки великого міста.
– Де Прокл? – запитав він слугу, віддаючи рушник.
– В бібліотеці.
– Добре. Через годину подавай обід, – сказав магістр і пішов до бібліотеки.
Прокл сидів в шкіряному кріслі, листаючи книгу з гравюрами Кіріяно про життя святих Пророків. Це була кремезний чоловік середньої статури з коротким русим волоссям років сорока п’яти, одягнутий в темно-коричневий камзол, прикрашений зеленою бахромою. Він навіть не підвів голову, коли ввійшов Феофан. Той трішки постояв, потім підійшов до Прокла і поклав медальйон з півмісяцем на відкриту книгу.
– Купець Ісмаїл. Він допоможе тобі пробратись до замку.
– Так-так... І чим за це ти заплатив? – розглядаючи медальйон, запитав Прокл.
– Довелось сказати, що Редо мій внук, – зітхаючи відповів магістр і присів напроти нього.
Прокл підвів голову, очі блиснули синім льодом але він промовчав.
– Я добре тебе розумію та лише так можна було завоювати її довіру.
– Так, за все приходиться платити, – пролунав голос Прокла, – ось і Редо потрапив в западню свого діда. Але ж ти знаєш, що цій пустельній змії довіряти не можна, я вже мав нагоду в цьому переконатись.
– Згоден з тобою. Та якщо ти зробиш все правильно ніхто не постраждає, а я ставши Великим магістром зможу допомогти і тобі, і Редо.
– Ну, мені ти навряд чи допоможеш, – гірко промовив крадій, – хіба що тільки заради Редо...
– Добудеш Кинджал Пророків і все буде гаразд.
– Колись я вже чув ці слова, років двадцять тому.
– Я не знав тоді, що кинджал підмінили, тепер нам потрібен лише цей кинджал, все інше вже знайдено і наготові. Дуже сподіваюсь на тебе і на мого онука. Тобі необхідно поїхати до Кийграда за племінником Константана – Романом, краще до нього приєднатись, а не слідкувати за ним здалеку. Можливо цей купець зможе допомогти або сам щось придумаєш. Пригадую, ти бувши в Кийграді завів там товаришів, так що дій по обставинам. Тільки прошу тебе поменше потрапляй на очі Великому магістру, він досить вмілий маг і зможе викрити тебе.
– Добре, все одно ні куди не дінешся, – сказав Прокл, одягаючи медальйон на шию, – зараз вирушаю до Венедії, там у мене, до речі, теж є товариші.
– Почекай, пообідаємо разом, – запропонував Феофан.
– Спасибі. Не буду гаяти часу, перекушу в дорозі, – відповів Прокл, поклавши книгу на стіл і, навіть не попрощавшись, вийшов з кімнати.
***
Прокл на високому аравському скакуні виїхав надвечір з Цареграда, приєднавшись до торгового каравану знайомого кийградського купця Нестора. Прохолодний морський вітерець приязно підганяв в спину і Прокл подумав, що вже в котрий раз він вирушає за наказом Феофана та раніше було набагато легше, а тепер чомусь так неспокійно на серці.
4
Дарина, наймолодша донька Великого князя Святослава, весело бігла по квітучому весняному полю, поруч підстрибували і грались два великих пса – Хорт і Лис. Нарешті їй вдалося вирватись з під опіки маминих родичів і зараз вона направлялась до лісового озера, яке було неподалік від села. Донька Святослава, висока чорноволоса дівчина, одягнута була лише в довгу вишиту сорочку та підперезана срібним ремінцем з аравським кинджалом, а її ноги були взуті в легкі аравські сандалі. Навесні, скільки себе пам’ятала Дарина, вона завжди приїжджала до діда Добрині – воєводи невеликого селища Проліски, спочатку з матір’ю, а після її смерті з нянькою Роксаною.
Цього року весна була теплою, якщо не сказати жаркою. Навіть старі люди не пам’ятали такої засушливої весни, без жодної хмаринки на небі. Та Дарині було байдуже, це було останнє літо яке вона проведе в Пролісках з товаришами дитинства, бо чекає на неї шлюб з герцогом Вольмиром. Кажуть, що він молодий і гарний, а ще балакають, що його віра дозволяє йому мати тільки одну дружину і на все життя. Це ж скільки буде в неї роботи по дому? Страшно подумати! Хоча їй до цього не звикати, ще змалечку Дарина допомагала в роботі чи в Кийградських хоромах, чи в господарстві діда. Правда більше їй подобалось в Пролісках, тут її любили і балували, а дід навчав онучку славенській боротьбі і стріляти з лука та іноді навіть брав із собою на полювання.
Дівчина підійшла до березового гаю і заглибилась в лісову прохолоду. Співали пташки і шурхотіли маленькі звірята, собаки принюхувались і намагались їх впіймати. Дарина прикрикнула на них і пологим схилом спустилася до озера. Без дощів воно зменшилось вдвічі та вода була чистою, маленькі лісові джерельця підживлювали озерце. Швидко роздягнувшись, Дарина пірнула в жагучу прохолоду, чорний Хорт не відстав від неї і теж пригнув у воду, тільки Лис присів на трав’янистім березі і незворушно спостерігав, як вони борсались у воді.
– Лис! Не бійся, іди до нас, вода не така холодна, – сміялась Дарина і плеснула водою на собаку але рудий пес тільки відскочив подалі.
Накупавшись і все таки трішки змерзнув, дівчина вийшла з озера. Стрункі ноги легко ступали по траві, повні груди принадно колихались на ще не засмаглому тілі, а вітерець здавався їй таким теплим і ніжним. Ставши під сонцем, Дарина відчула, як сонячні промені ласкаво зігрівали її. Вона заплющила очі, так було хороше.
***
Воєвода Добриня, широкоплечий чоловік з густим чорним волоссям, деінде припорошеним сивиною, в білій сорочці і синіх штанах та взутий в легкі чоботи, стояв на крильці свого терему і дивився як запилений вершник в’їхав на подвір’я. Схоже це був княжий гонець. Вершник спішився і підійшов до воєводи.
– Здоров був, воєвода Добриня, – привітався він, поклонившись, – Я гонець від князя Ярополка – Овсій.
– Здоров був, Овсій. Які справи привели тебе до нас?
Гонець дістав княжу печатку і передав воєводі, сказавши.
– Князь Ярополк шле тобі уклін і велів сказати: Великий князь Святослав тяжко хворий і просить щоб його дочка Дарина приїхала до Кийграда якнайшвидше.
Воєвода, поглянувши на печатку, повернув її княжому гінцю.
– Добре, завтра я повезу Дарину до Кийграда. А поки перепочинь і підкріпись обідом.
– Дякую. Та я хочу за світло добратись до Черніва.
– Скажи, щоб тобі їжу зібрали в дорогу... І щасливої дороги.
Гонець вклонився і пішов до свого коня. Через деякий час, прихопивши торбину з харчами, він виїхав з подвір’я. Добриня цього вже не бачив, він наказав знайти Дарину і почав готуватися до від’їзду в стольний град. Та з’ясувалось, що онуки в селі немає. Хтось бачив як вона із собаками побігла до лісу, тому послали за нею сина коваля. Воєвода тільки похитав головою і зітхнув, закінчилось безтурботне життя його онучки.
***
Пилип, світловолосий худорлявий парубок, легкою ходою біг до лісового озера, вчора Дарина сказала йому, що хоче зранку збігати до озера. Йому подобалася Дарина, та тільки вона дочка князя, а він син простого коваля, от якби батько дозволив йому стати дружинником, тоді він міг би стати великим воїном, а то і воєводою. Та де там! В нього дві сестри і батько хоче залишити на нього кузню, заставляє допомагати йому зранку до вечора, хоча Пилипу зовсім не до вподоби ковальська справа. Перейшовши на крок, хлопець зайшов до гаю, прислухався, здалеку долинав собачій лай, тихенько почав підкрадатися. Через декілька хвилин він побачив лісове озеро і дівчину, яка плавала в ньому, а собаки гралися на берегу. Тихенько хруснула гілка, собаки насторожились і з гавканням кинулись до нього, Пилип вийшов до берега, ті його впізнали і почали ластитись. Він присів до них, гладив їх мокрі спини, а сам поглядав на Дарину. Вона, побачивши його, замахала руками і крикнула:
– Іди купатись! Вода вже не холодна!
– Дарино, мене послав за тобою воєвода, він просить вернутись додому!
– Щось трапилось, – запитала дівчина, виходячи з води і зовсім не соромлячись свого оголеного тіла.
Пилип не міг відірвати очей від гарної стрункої фігури, стоячих дівочих грудей і зміг тільки промовити стислим голосом:
– Приїхав гонець від твого батька...
– Невже скоро моє весілля? – розгубилась Дарина.
Хлопець відвернув погляд.
– Та ні. Великий князь, твій батько, дуже хворий. Наказує вернутись до Кийграда.
– Ой, лишенько, – сказала дівчина і почала одягатись.
Через хвилину вони швидко йшли до села, а собаки побігли вперед. Пилип розповів все що знав і Дарина з сумом зрозуміла, можливо сюди вона вже більше не повернеться.
– Я скучатиму за тобою, – тихо промовив парубок, – не забувай мене.
Дівчина подивилась на Пилипа, такого незграбного та принишклого, якого вона так звикла рахувати братом і який тепер закохано дивиться на неї. Як швидко сплинув час, її карі очі зволожились, вона розуміла – починається нове життя.
На краю села вони розійшлись. Пилип пішов до кузні, а Дарина поспішила до дому. Діда вона побачила біля конюшні зі старшим конюхом Трохимом, а підійшовши ближче, почула сердитий голос воєводи.
– Я сказав приготуй десять найкращих коней, сім для вершників і три для поклажі, добре підкувати і вичистити...
– Діду, а що робити мені? – запитала його.
– Іди-но сюди, Даринко, – сказав Добриня і простерши руки обійняв молоду дівчину. – Будемо молитись богам, щоб твій батько переміг хворобу. Завтра вранці поскочимо до Кийграда через Сухий Діл, лісовим трактом буде швидше, вигадаємо день, а може і більше. В Бобровому сядемо на човен і попливемо вниз по течії, треба скоріше дістатись до столиці. Ти, внученько, тримайся, починається доросле життя. Збери в поклажу тільки самі необхідні речі, їхати будемо якнайшвидше.
Дарина до вечора перебирала свої речі, хотілось взяти багато чого але дід наполягав тільки на одній торбині, говорячи, що інше надішле пізніше. Торбина вийшла тугою і доволі важкуватою, воєвода не схвально похитав головою але залишив все як є. Після вечері, яка пройшла тихо, без гучних розмов, Дарина вже збиралась іти спати, коли дід покликав її з собою і привів до кімнати зі зброєю.
– Зараз виберемо тобі легку кольчугу, шолом і зброю, – сказав він і відчинив великим ключем двері, оббиті залізом.
– Діду, для чого це мені? – здивувалась онука.
– Дорога далека, ми поїдемо лісом, а там все може бути... Хоча це лише пересторога, я думаю все буде гаразд, про розбійників не чути декілька років та все ж три ночі проведемо в лісі, – сказав старий воєвода і затягнувши її до кімнати, показав на приготовлену зброю і броню.
– Це залишилось від твоєї покійної бабки Славки. Примір, будь ласка.
Через кілька хвилин, одягнувшись за допомогою діда, Дарина стояла в сріблястій кольчузі, шкіряних штанях, підперезана широким поясом з залізними бляшками і в чорних чоботях. Воєвода прикріпив до пояса піхви з легким аравським мечем, а потім обережно надів на онуку шолом з пір’ям на верхівці і захисною пластиною на переніссі.
– Отак, – проговорив Добриня, відійшовши від Дарини на кілька кроків, – ти так схожа на мою Славку, така гарна...
Зітхнувши, додав.
– Кинджал сховаєш в чоботи, а лук приторочиш до сідла.
– Ми так збираємося, начебто на війну, – сказала дівчина, пробуючи походити в латах.
– Треба бути готовим до всього, а тепер іди відпочивати, зранку одягнеш все це.
Дарина вже йшла, коли дід зупинив її і, знявши зі стіни невеликий круглий хазарський щит, вручив їй.
– Візьми і його, він не такий важкий.
– Добре, – терпляче погодилась дівчина і вийшла.
Добриня відкрив оббитий міддю невеликий сундук і дістав маленький позолочений ріг на срібнім ланцюжку, одів його на шию і сховав під сорочку. Потім неспішно зачинив двері і пішов до стайні, ще раз перевірити коней.
Воєвода розумів, що після смерті Великого князя Святослава настануть смутні часи боротьби його синів за владу. Сам Добриня завжди підтримував князя Володимира, з яким довелось часто ходити в походи та по старшинству головним був його брат Ярополк, а потім – Ізяслав. Князь Ярополк примічав і заступався за прочан Єдиного бога, ходили чутки, що він таємно прийняв їх віру, а князь Ізяслав був ярим поборником батьківської старої віри, тільки Володимир, молодший син Святослава, не ліз в релігійні справи і стояв осторонь від цих чвар. Ярополк був тихий і спокійний, навіть казали, що трохи боязливий, його ж брат Ізяслав навпаки – буйний і гнівний, дуже схожий на свого батька в молодості. Володимир же славився своєю розсудливістю та розумом, багато читав але це не перешкоджало йому хоробро воювати. Навіть Святослав відмічав його воєводський дар. Всі брати були від різних його дружин. У Великого князя було чимало дітей але княжої крові тільки п’ять синів і три дочки, із них і Дарина, її мати – княжна міста Черніва, була дочкою сестри Добрині і князя Мстислава. У самого воєводи дітей не залишилось, два його сина загинули разом із матір’ю двадцять років тому, під час карального походу Святослава на Чернівського князя Мстислава, сам же Добриня, був тяжко поранений і ледве тоді вижив. Тепер в Черніві княжив Ізяслав.
***
Рано вранці сім вершників виїхали з Пролісок і, проїхавши декілька верст широким трактом, звернули на лісову дорогу до Боброва.
5
Вже більше місяця Слава жив у хатині Дартаза, після того, як той врятував його від розлюченого ведмедя і переніс до свого лісового житла. На щастя Слава не дуже постраждав, ведмідь тільки боки нам’яв та не дуже глибоко поранив спину, до того як Дартаз зніс звіру голову. Лісовик пояснив, що хлопця виручив кожух і те що Ярослав, так він звав його, сказавши що такому мужньому парубку не личить жіноче ім’я, не розгубився і всадив кинджал, на диво, прямісінько ведмедю в серце. „Рахуй ти і сам би з ним впорався, в серці була така величезна діра, – говорив Дартаз, розводячи руками, – звір через хвилину помер би сам.” Слава не дуже добре пам’ятав цей поєдинок – прокинувшись від реву ведмедя, він вихопив кинджал і з переляку сам накинувся на звіра, встромивши кинджал по самісіньку рукоять.
– Гарний в тебе кинджал Ярославе, – вкотре казав лісний житель, роздивляючись його, – кажу тобі це як коваль, хоч і не дуже вправний, такого заліза я не бачив, тільки рукоять якась дивна... Чим вона покрита? Кажеш – пластмаса. Хм... Перший раз чую, може щось магічне з інших країн.
Коли Слава трохи оговтався від ран і звик до пекучого болю від цілющої мазі, яку Дартаз не жаліючи мазав на його рани, він захотів порозумітися і дізнатись куди потрапив. Але дивна вийшла розмова, в якій чудернацька мова Дартаза, схожа на україно-російську та ще, можливо, з польським говором не дуже допомагала порозумінню. Єдине що з’ясував Слава так це про столицю держави – місто Кийград, може це був Київ та ще Дартаз не славен, чи русин, а хном і прийшов цей народ на землі русинів років п’ятдесят тому. Дійсно, Дартаз не зважаючи на міцну чоловічу статуру був малого росту, трохи вище пояса Слави, із зарослим чорним волоссям обличчям, тільки тирчав великий ніс і маленькі очі визирали із під мохнатих брів. Годував його цей лісовик, а точніше хном чи можливо гном, як про себе став звати Дартаза Слава, дуже непогано але одноманітно – ведмеже м’ясо чи суп з ведмежатини приправлений різними травами та коріннями, іноді з грибами. Єдина незручність, ходити до туалету значило просто відійти подалі і сісти в кущах, тому вечором хлопець, ще не відійшовши від переляку, сидів в хатині і чекав ранку. На другий тиждень Ярослав, він вже почав звикати до цього імені, почав підозрювати, що невідомо як його занесло на тисячу років назад, коли вкотре слухав розповіді Дартаза, зраділого що з’явився співрозмовник, про князів, про лихих гулів і родичів, котрі загнали хнома чи гнома до глухого лісу. Та коли юнак поцікавився, чого це його вигнали, той лише щось не зрозуміле пробуркотів і замовк.
Одного теплого вечора вони засиділись перед невеликим багаттям на подвір’ї. Чорний пес лащився до хлопця, признавши його за свого, радів, що було з ким побігати і погратися. Дартаз, вкотре гостривши сокиру, будував плани і розповідав про можливе полювання на гуля, який чогось забрів до цієї місцевості.
– Ти, Ярославе, здоровий парубок, та гуль на дві голови вище за тебе, схожий на людину та весь покритий довгим хутром, живуть здебільше на півночі або в горах, дуже чутливі і підкрастись тихо до нього неможливо, володіють звіриною магією, подивишся йому в очі і заціпенієш, а він тут тобі і голову відірве. Полюють на нього з собаками, ті його не люблять і відразу кидаються на гуля – в цей час руби його сокирою чи мечем.
Перевівши подих, гном покрутив сокирою в повітрі, з гордістю сказав.
– Ось цією сокирою я зарубав вже двох гулів і можливо вполюємо з тобою ще одного.
Ця перспектива не дуже вабила Ярослава але він промовчав, йому було так хороше, рани майже загоїлись, ребра вже не так боліли і тільки десь далеко крутилась думка про якесь зміщення часу і нереальність подій та було відчуття, що ось-ось він прокинеться.
– Правда деякі шляхетні пани збирають люд з собаками і ті гонять гуля на лучників, а ті вже розстрілюють його, – продовжував Дартаз, – але хоробрі воїни так не роблять.
Слухаючи гнома, Ярослав спостерігав як над верхівками дерев підіймався повний місяць. Раптом він помітив невелику зірочку яка рухалась біля місяця. „Супутник”, – подумав хлопець. Та зірка швидко виростала в розмірах і стала сяяти наче маленька планета, а потім, потрохи зменшуючись, заховалась за луною. Ярослав, вже не дуже прислухаючись до Дартаза, почав спостерігати за небом і не побачив жодного знайомого сузір’я. А через деякий час знову з’явилась рухома зірка, схоже вона швидко оберталась навколо місяця.
– Що це? – перебив Ярослав, розповідь гнома про велику цінність хутра гуля.
– Де? – не зрозумів той та побачивши куди вказує рука хлопця, повів плечима і відповів.
– Це Прана. До речі, її не часто побачиш так добре.
– У мене дома такої Прани немає, – з тривогою в голосі сказав Ярослав.
– А в нас є. Правда з’явилась вона зовсім не давно, за часів Великого потопу і Великої зими, десь сорок тисяч років тому. Страшний був час, стільки людей загинуло, тоді і гулі з’явились, декотрі говорять, що вони нащадки первісних людей, тому м’ясо їх не можна їсти.
Ярослав з жахом почав усвідомлювати, що він зовсім на іншій Землі і потрапив чи до паралельного світу, чи до іншого куточка Всесвіту. Хоч йому доводилось читати фантастику, науково-популярні книги, дивитись по телевізору різні програми про невідоме і загадкове але щоб самому опинитись в такій ситуації... І рухнула перепона в його мозку, він зрозумів сталося незбагнене, його занесло в зовсім інший світ. Про це він і раніше здогадувався та боявся визнати, гнавши тривожні думки. А причиною всьому схоже був кинджал, який може бути ключем до інших світів і вимірів. Усвідомивши це йому стало легше та і молодість брала своє, треба лише призвичаїтись до нового життя. „Перше що треба зробити, – подумав хлопець, – розпитати про цей світ гнома Дартаза і тоді можливо знайдеться шлях до дому”.
Вночі Ярослав довго не міг заснути, він думав і про роздвоєння особистості, що десь ходить другий такий хлопець, якого звати Слава і той можливо в Одесі з матір’ю, чи спить вдома в селі Великі Сливи. А може там вже шукають його? Відправили скрізь його фото і навіть показують на телебаченні. Ярослав, він вже подумки себе так називав, неспокійно крутився на скрипучому ліжку, слухав похропування Дартаза на величезному сундуку і думав, що вранці треба добре роздивитись кинджал, можливо знайдеться відгадка переміщення його в цей світ, кляв себе, що не послухав діда – треба було спочатку прочитати його листи.
Вранці, після сніданку холодною ведмежатиною з брусничним чаєм, Ярослав почав розказувати свою історію Дартазу. Спочатку трохи затинаючись, підшуковуючи потрібні слова, а потім все впевненіше він розповів про свою пригоду. Дартаз спокійно, не перебиваючи, вислухав його і після короткої паузи, пригладивши кудлату бороду, сказав, що насправді він очікував на щось подібне.
– Розумієш, Ярославе, мені відразу здалось дивним твоя поява тут. Це невеликий острівець лісу серед боліт і озер, я знаю тільки один шлях, щоб потрапити сюди і проходить він повз мою хатину, так що я тебе відразу помітив би. Може взимку, коли замерзають болота, можна через них потрапити сюди, та і то невпевнений. А твої речі дивні, як запальничка, чи твоя одежа, інший говір... Так що я тобі вірю. Чого тільки не буває на білому світі, тим більше ти не перший хто так потрапив в наш світ.
– Як не перший? А хто ще? Невже я зможу вернутись назад? – здивовано але з надією запитав Ярослав.
– Ну... Дорогу назад не знаю, я ж не маг. Та наскільки я чув і друїди, і волхви, і жреці вогнепоклонників, щось подібне витворяють. Так що якщо хочеш повернутись додому, треба знайти сильного мага, можливо він допоможе.
Трохи поскубши бороду, Дартаз додав.
– Та я б не сильно на це сподівався, це легенди яким тисячі років, таких магів вже напевно немає.
– Що жодного?
– Через свого дядьку знав я одного, він приходив до кузні замовляти різні причандали до своїх магічних опитів чи чаклунства. Якщо не помиляюсь жив той маг в Кийграді, а звали його... Зараз спробую згадати... Так, так... Здається звати його – Мальфар, такий високий, худий і горбоносий з пронизливими очима та довгою сивою бородою. Я його і бачив лише кілька раз, дядька мене одразу виганяв з кузні, а розповідав він про нього не багато, тільки те що буцімто маг приїхав з Венедії.
Ярослав вскочив і-за столу, ледь не перекинувши стільця, і нервово заходив по тісній хатинці.
– Тихіше, ти мені все тут перевернеш. Чого підірвався? Сядь і заспокойся, може мага вже немає в Кийграді, це ж було років п’ять тому.
– Та все ж, ти зміг би мене відвести до Кийграда? – підійшов до Дартаза хлопець і навис над ним.
Гном трохи відсторонився і посміхнувся в бороду.
– Аякже, чому б і не прогулятись, все одно мені потрібно туди в справах. Але тобі спочатку треба багато чому навчитись і одежу підібрати іншу. До речі, на коні зумієш втриматись?
– Зумію, я ж з дитинства пас худобу.
– Ну і добре. А сьогодні підемо пошукаємо те озеро, куди ти звалився, за одно почну потрохи вчити тебе, життя в нас тут не подарунок. Будь напоготові, можливо навіть і гуля стрітимо.
– Згоден, – сказав Ярослав і протягнув гному правицю.
Вони потиснули один одному руку.
