Праве ведмеже вухо було ледь не вдвічі більше за ліве. На диво, помітний брак трохи рятував ситуацію, надаючи дратуюче-дурнуватій мордочці звіра виразу кумедного здивування.
А так… Короткувате, якесь нерівне хутро похмурого кольору опалого листя, що перезимувало під снігом. Незграбно розчепірені лапи. Ні натяку хоч на крихітний хвостик.
Ні, звісно, Ірина ладна була першою визнати, що хвіст – ніяк не предмет першої необхідності для іграшкового ведмедика. Більшість м’яких клишоногих пухнастиків цілком обходяться без такої розкоші. Однак це – ще один доказ на користь того, що Олександра буквально виконала прохання захворілої сусідки по кімнаті, купивши найдешевшу цяцьку в магазинчику, що торгував усім потроху, аби користувалося хоч якимось попитом у мешканців студентського гуртожитку.
Що подумала майбутня психологиня, прочитавши у кінці короткого списку потрібних ліків і продуктів пункт: «іграшковий ведмідь (кишеньковий, дешевий) – обов’язково», - залишилося загадкою.
Інші першокурсники співчували Ірині, уявляючи, як то воно – щодня жити немов під мікроскопом, коли кожен твій крок можуть витлумачити відразу з точки зору півдесятка відомих психологічних теорій. «Найпродвинутіші», надивившись серіалів про психоаналітиків, навіть уявляли той жах, коли кожна залишена на столі невимита тарілка може стати приводом навіть не для сварки, а для цілої лекції про те, що небажання мити посуд - то наслідок дитячої психологічної травми чи ще якоїсь гидоти.
Ірина не спростовувала цей міф: ніколи не любила, коли їй заздрять. А тут – майже неможливе везіння: першокурсників рідко підселяють у кімнату усього на дві особи – туди втрапити і серед старшокурсників бажаючих – хоч у чергу шикуй. І, бонусом, підкреслено м’яке ставлення сусідів по блоку, хоч їм і пощастило менше.
Цілком можливо, що з висоти третього року навчання Олександра таки сканувала подумки сусідку на предмет усяких комплексів, а може, навіть, спостерігаючи за Ірою робила потай якісь нотатки для майбутньої наукової роботи. Поки вголос психолог розмовляла з молодшою сусідкою виключно на побутові теми, зрідка цікавлячись думкою філолога-початківця, як краще перекласти якийсь термін українською, останню цілком влаштовувало таке життя.
Торохтіти ж про навчання, нечисленних знайомих хлопців із гуртожитку, бо на філологічний факультет цього року викладачі не змогли затягти жоднісінького представника чоловічої статі – то ж і навчалася Ірина в справжнісінькій Амазонії і не могла скаржитися на недбальство хлоп’яг-однокурсників, чи, скажімо, хоч про музику - Ірка й сама не вбачала жодної потреби.
Так було легше – більше мовчати, більше забивати голову лекціями чи музикою в навушниках, менше згадувати і ніколи не розповідати про перше своє доросле літо.
Щоб не бути зовсім невдячною, вона час від часу запевняла знайомих, що Олеся – гарна сусідка. Це було правдою: погана сусіда не стала б, докоряючи за легковажність, доглядати за вчорашньою школяркою, яка побігавши без рукавичок і шапки, вчепила десь на свою, не надто передбачливу, голову «нетиповий вірус».
***
Зараз майбутній психолог, суплячись, розкалатувала для сусідки у теплій водичці диво-кип’яченій порошок, що мав одним рипом позбавити хвору всіх неприємних симптомів. Це, звісно, якщо вірити рекламі. Але ж хоч інколи і в реклама можуть правду казати, хіба ні?
Час від часу ложку особливо голосно дзенькала об бік чашки, прикрашеної лапатими рожевими квіточками, здатними збити з пантелику навіть відмінника-біолога. Тоді Олеся кидала швидкий, майже винуватий погляд у бік ліжка хворої.
Сама вона, ледь стовпчик термометру перевалював за сакраментальні 37 градусів за Цельсієм, ставала геть тонкосльозою і ладною комизитися з найменшого приводу. Добре, що поки щастило вберегти таку «страшну» таємницю від інших мешканців гуртожитку: надто вдалий привід був би для насмішок. І ще краще, що Ірина, схоже, була з когорти тих, що вміють хворіти мовчки. Он, лежить непорушно із заплющеними очима, обережно притискаючи до себе оте ведмежувате страшко.
В Олесі знову ворухнулася совість: варто було б таки спробувати напитати хоч щось пристойніше. Звісно, Ірка сама винна: під час однієї із нечисленних сварок не вартувало їй було відгукуватися про Олександрину колекцію пухнастих іграшок, як про «дуже симпатичні пилозбірнички». А потім раптом вимагати, щоб їй приперли такий самий «мішок для пилу», та ще й дешевий. Та все ж, воно якось вийшло… не дуже.
- Пий уже. І до дна, хай і ковтати боляче. Бо скільки можна хворіти? «Енок» нахапаєш - стипендії не отримаєш у наступному семестрі, - нащось вдалася до улюбленої страшилки всіх кураторів Олександра.
Губи Ірки ледь смикнулися у натяці на насмішкувату усмішку – значить, жити буде. Примостивши кухлик на дерев’яному стільчику, що мав вдавати із себе імпровізований журнальний столик, Олеся мимохіть зачепила суху гарячу руку сусідки. Ледь стрималася, щоб не відсмикнути долоню надто помітно. Треба зараз же піти і вимити руки із милом, а то ну його… хто відразу за двома хворими у гуртожитку догляне?
- Я не заразна… - Ірка не образилася. Всілася зручніше, примостивши нову іграшку на коліна. Зробила, морщачись перший ковток.
- А до мене зараза й не липне. Пий ліки, нещастя. Я на хвильку до сусідки – цукру позичити. Стане гірше – мобільний он під рукою, набереш.
«На хвилинку? А передзвониш десь за годинку, аби дізнатися, чи не слід швидку викликати?» - Ірка могла бути уредною, але добре розуміла, що зараз - не час.
Хай Олеська спокійно йде до тої сусідки: ніхто не заважатиме заплющити очі й лежати непорушно, відчуваючи, як міцно притиснута іграшка поступово просякає сухим хворобливим теплом.
***
Правда була в тому, що ліки Ірина ковтала, аби лиш Олександра не зчиняла бучу, що дурепа-сусідка не хоче лікуватися. Можна було б потай вихлюпнути оцю гидотну в раковину, однак це треба було вставати, пройти пів кімнати, відчинити замкнені двері, потім коридором до умивальнику… А там ще хтось трапиться із дурнуватим співчуттям: «Що, ще не видужала? Ти там той, тримайся…». Легше було просто випити розчин якоїсь там, ніби корисної, хімії.
Хвороба не дуже докучала – ні тобі кашлю, ні нежитю. А висока температура, то нестрашно: можна нікуди не потикатися, на законних підставах, не боячись, що назвуть боягузкою, не поїхати додому на вихідні, хай там і збирався весь їх клас, уперше після того, як закінчили школу.
Не поїхати, не чути розмов про перші враження від «дорослого» навчання, не бачити насмішкуватих чи, ще гірше, співчутливих очей тих, хто знав правду: Ірка перед самим випускним примудрилася закохатися - ні, не в покидька, як в якомусь жіночому романі, а у звичайного хлопця, чомусь вирішивши, що він – кращий за інших…
Та в Ірини, попри оте невдале перше кохання-зітхання, вистачало розуму, аби збагнути, що не вийде отак довго тягти, запевняючи увесь світ, що вона – хвора, тож хай її залишать у спокої, а ще краще – пожаліють. Тож треба видужувати. І в неї був свій, куди як надійніший метод, ніж оті звичайні ліки.
Вона ледь ворухнула довгими, гидко склеєними хворобою віями і спробувала всміхнутися небораці-ведмедю. На цей раз цілком щиро.
***
Коли Іра запевняла, що й у дитинстві не гралася м’якими іграшками – вона не брехала. Немовляті давати такі цяцьки мати вважала негігієнічним, а ледь навчившись ходити, Ірка відразу з більшою охотою почала бавитися солдатиками й конструкторами старшого брата.
Перше плюшеве ведмежа – біленьке, з рожевим бантиком на шиї – Іринка отримала у дарунок у лікарні, коли видужувала там від скарлатини. Тітка вирішила винагородити малу племінницю, що так мужньо вилежувала сама у невеличкому темнуватому боксі. Ведмедиця кілька днів була безіменною: Ірка і справді не любила таких іграшок. Та коли поруч хоч якась подружка, час плентається не так повільно, навіть для тих, хто видужує.
На той день, коли Ірку – схудлу, із клокастим волоссям замість розкішних рудувато-каштанових пасом – віддали рідним, ведмедицю вже звали Венді і вона вислухала немало казок, складених самою Ірою.
Дівчинка любила вигадувати про красунь-принцес, які не чекали на хоробрих лицарів у високих баштах, а самі мандрували світом і мужньо перемагали всіх-всіх драконів, і про тих самих драконів, які не хотіли полонити ніяких принцес, а бажали купити собі літак, щоб крила не так втомлювалися при польоті, але їм шкода було віддавати за отой літак великі блискучі камінці зі свого скарбу…
Та це була таємниця. Ірка соромилася комусь розповісти про свої вигадки, тож про них дізналася лише Венді, та й то тому, що не могла комусь розказати…
Мати потім сильно сердилася на тітку: невже не зрозуміло, що через її непередбачливість не обберешся дитячого рюмсання, коли ведмедика доведеться спалити?! Мати добре пам’ятала, що саме так зробили з нечисленними дитячими речами колись давно, коли вона у дитинстві вичуняла від клятої ж скарлатини, і не збиралася порушувати розумну, як на її думку, традицію. Ірці довго пояснювали, що це – необхідно, бо якщо хтось інший випадково візьме потримати оту іграшку - може захворіти. А хвороба небезпечна, ти ще й так швидко видужала…
«Хай не бере!» - супилася дівчинка, однак не ревла. Іра була ще в тому віці, коли надто складно серйозно протистояти дорослим. До того ж, мама виявилася досить мудрою, аби не пропонувати купити навзамін такого ж чи ще кращого ведмедика: вона придбала дівчинці новеньку блискучу спідничку – саме таку, про яку мріяли всі Ірчині ровесниці.
Дивитися на «аутодафе», як назвав оту «профілактику» старший брат, що раптово доброю волею приніс молодшенькій сестриці чупа-чупс, дівчинка не стала. Плакати у той день – теж.
І вже ніколи не вигадувала казки про неправильних принцес та про таких самих неправильних драконів. Та про це ніхто, крім неї самої, не знав…
***
Дивно, але наступного ведмедика їй купив сам брат. Ірка тоді вирішила спробувати кататися на поручнях у школі, зламала руку так, що сиділа вдома і страшно нудилася. Тож братчик і «порадував», приніс цяцьку: як ведеш себе, мов мала рева, то от на, тримай!
Спершу та дешева підробка під ведмедика Тедді полетіла через усю кімнату, вписався у стіну так, що аж тріск чи то ниток, чи й справді стіни у кімнаті стало чутно. Не те, щоб Ірці стало соромно, але все ж підібрала «подарунок», примостила у найдальшому кутку кімнати. За кілька днів перетягнула праву лапу шматком бинта – що їй, одній у гіпсі красуватися? Потім, потай від домашніх, призналася отому «другові», що аж скучила за школою на самоті, «тільки ти ж нікому, гаразд?».
Гіпс зняли, лікар похвалив Ірку, що так гарно кістка зрослася, але наказав, аби як слід виконувала всі вправи і розвивала руку. На радощах вона хотіла бинта зняти і з «майже Тедді», але не встигла: сусід-підліток зазирнув в гості до Іллі – Ірчиного брата. Притягнув із собою Альму – «майже зовсім дорослу і майже породисту вівчарку», як стверджував сам власник.
Ірка ніколи не дізналася, що там трапилося насправді. Усе ж не хотілося думати, що Ілько віддав власний же подарунок, хай і жартівливий, на поталу собаці приятеля доброю волею. Але й повірити, що Альма на своїх опецькуватих коротких лапах (оте – «майже доросла і дуже породиста» – то більше мрії її власника) змогла доскочити до високої полиці…
Хлопці навіть намагалися приховати сліди «злочину», сяк-так почистивши килим пилососом, ледь не забивши його при цьому, і викинувши подраного ведмедика до сміттєвого відра.
Цікаво, Ілько щиро вважав, що Ірка не викидає туди сміття чи що вона не здатна помітити залишки іграшки? І що хотів сказати дорослій сестриці-п’ятикласниці, якби вона «не побачила»? Що ведмедик відправився у гості до знайомих і повернеться колись згодом?..
На Ілька вона тоді сердилась довго, а на Альму – зовсім трохи, бо що те щеня розуміє? А потім не сердилася, а щиро співчувала дурній собаці: та примудрилася зламати лапу, коли її вчили брати бар’єр на тренуванні. Ірка, як побачила, що на собачій лапі біліє гіпс, злякалась навіть: вона вже добре знала, що хворих тварин присипляють назавжди. Та власник Альми раптом виявив себе з найкращого боку, навіть таскав своє чотирилапе нещастя на руках по сходах, витягаючи на прогулянку. Певно, тоді й порадів, що песик не настільки дорослий, наскільки він усіх запевняв, бо з п’ятого поверху сходами кілька разів на день… Отак і м’язи накачуються без спортзалу.
Альма так потім і ледь шкутильгала на ту лапу, навіть коли стала справді дорослою собакою.
А Ірка видужала швидко, навіть знову змогла гарно писати й малювати правою рукою.
Тільки до школи їй більше зовсім не хотілося ходити. Навіть після канікул чи після якоїсь хвороби – ні трішечки. Усі казали, що то у неї перехідний вік починається, а потім Ірка зрозуміла, що як брехати: кивати головою і казати: «Так», - на запитання дорослих, чи не встигла вона за літо засумувати за школою й однокласниками? – то всім буде набагато простіше.
Іра підозрювала, що дорослі в курсі тої брехні, але грають за своїми правилами і поводяться «як належить». Тож і себе відчувала зовсім дорослою…
***
Насправді, ведмедиків у Ірчиному житті було більше. Що поробиш, якщо вважається, що дівчатка і м’які іграшки – то дуже вдале поєднання? От і отримувала подарунки - то на день Валентина, то на Новий рік від не надто близьких знайомих. Й не Ірина вина в тому, що з більшістю таких цяцьок щось та траплялось. Не вона ж їх ламала!
Хоча дивний алгоритм, як краще позбутися якихось неприємностей, вона вирахувала ще у школі: так, іграшка, так, бажання швидше видужати чи дочекатися, поки повернеться з довгої поїздки подруга чи палкі мрії, аби отого хулігана Вітька, що проходу не дає і битися лізе, перевели як не до іншої школи, то до іншого класу… Так, бажання збуваються, крім задоволення приносячи ще якісь дрібні неприємності чи втрати. Та то – законна плата, яка не надто засмучувала Ірину.
Так, з іграшкою щось трапляється і, зазвичай, неприємне. Та коли і де з іграшками, навіть із найулюбленішими, трапляється щось приємне?
Та й «загубити» плюшеве створіння, залишивши його на лавці біля дитячого майданчику в парку – то нічого страшного, правда? У кишені – лист від подруги, яку батьки відвезли до іншого міста. Назавтра Ірка уже «по-справжньому» загубить гаманець чи його просто вкрадуть, і дівчинка змушена буде йти від школи додому вісім зупинок пішки. Але й це її не дуже засмутить. А що в якоїсь малючки, яка колишню Ірчину іграшку «знайде», подруга теж може поїхати далеко-далеко чи вони просто посваряться «назавжди» - то дурна думка, що майнула в Ірки лише на мить і майже відразу зникла. І зрозуміло: таке буває лише у фантастичних романах.
Ірка фантастикою не надто захоплювалася, однак і з нечисленних книжок, що прочитала, встигла зрозуміти: це, можливо, й не дивний збіг обставин, а такий собі дар – усе буває. Але тоді особливо варто думати саме головою і не зловживати їм.
А потім усі ці дитячі дурні вигадки забулися, якось не до них стало. Але ж і дорослі, навіть якщо вони уже навчаються аж на першому курсі універу, мають право час від часу чинити нерозважливо, правда? Особливо, коли їм погано.
От і зараз Ірка крутиться у ліжку: ковдра видається то надто тонкою, то аж затеплою і дуже незручною, - і притискає до себе ведмедика на якого без сліз і не глянеш – треба ж, аби її остання в її житті іграшка виглядала такою нечепурою! І час від часу бурмоче: «я дуже хочу видужати, швидше б видужати»!
Вона впевнена, що от-от відчує себе краще. А плата за це… Ну, що ж, дехто каже, що перше кохання, хай і нещасливе – то дуже-дуже гарно, спогади на все життя. Тож хай тоді у неї і візьмуть оте «гарне кохання», із спогадами на додачу…
А Ірка краще буде здоровою: так і «енок» через пропуски пар не накопичиться, й Олесі із нею буде менше клопотів, і взагалі…
Ірка видається самій собі дуже-дуже дорослою, майже старою. Чи то через хворобу чи то через те, що от тільки-но збагнула, що, аби легше було, можна брехати не лише тих, хто поруч, але й собі. Головне, аби самій вірити у свої ж вигадки…
***
Ірина ніколи не запам’ятовувала свої сни. Певно, не такі вони, ті сни, були цікаві, аби витрати на них пам'ять.
Хоч інколи дівчина і прокидалася із відчуттям, що от-от має трапитися щось приємне. Інколи ж Ірка розплющувала очі ще до дзеленчання будильнику і кілька секунд тривожно вглядалася у стелю, намагаючись зрозуміти, коли встигла зіпсувати собі настрій? Одним словом, велося їй не краще, але й не гірше за тих, хто ладен був чіплятися до оточуючих із запитанням, а до чого сниться те-то?
А от сьогодні, поки висока температура по краплині залишала змучене тіло, Іра перебувала у якомусь дивному стані: добре розуміла, що дрімає у своєму ліжку й водночас відчувала подих осінньої свіжості на розрум’яненій щоці та чула шурхіт листя під чобітками…
Їй снився парк біля університету. Що й казати, «оригінально», але ж, певно, могло бути і гірше? Там, у сні, Ірина була зовсім здорова і не сказати, щоб весела, але в на диво рівному настрої.
Вона уважно роздивлялась навколо, потай дивуючись, чому листя виблискує, мов дбайливо відмите від звичайного міського бруду і чому навколо немає й натяку на недопалки та іншу звичну гидоту, що змушує бридливо кривитися і вибирати, куди поставити ногу? Навіть не так. Швидше, Іра щиро дивувалась, чому отакий, святково прибраний, варіант парку видається їй не декорацією, а чимось зовсім правильним?
Та, врешті, цікавили її не краєвиди, а вдале виконання «місії»: лише одна лавка, біля самого виходу з парку, була порожньою. У сумочці із пресованої шкіри, десь між червонястим гаманцем і мобільним, прикрашеним блискотливою підвіскою-жучком, свого часу терпляче чекав негарний іграшковий ведмедик. Здавалося б, чого простіше: примостити Мишка-страшка на потерте дерев’яне сидіння – і піти собі у власних справах. Як хто і побачить, то не стане гукати їй у спину – надто дрібна втрата…
Піти, відчуваючи дивну легкість, від якої холоне десь у самісінькій середині, зумисне спробувати пригадати, який відтінок очей був у її… кохання? Колишнього. Таки сірі, ні світло-блакитні. Чи, може, невиразної суміші цих кольорів? Так інколи намагаєшся знічев’я згадати якісь прикмети випадкового знайомого, а як набридне – без досади «забиваєш» на цю справу.
Вона так і чинить. Нащось старанно перевіряючи, чи не вогке сидіння клятої лави, немов той іграшковий страшко може розтанути. Потім і геть по-дурному прикриваючи скалічене вухо іграшки яскраво-жовтим листком, майструючи своєрідний капелюшок «із підручного матеріалу». Листок наїжджає на одне око, від того іграшка дивиться на неї здивовано-розгубленим поглядом.
Ірка розвертається і йде з парку. Навіть трохи пришвидшує кроки. Їй зовсім не цікаво, що зробить із Мишком нова власниця – та, що візьме вже «не її» іграшку хоч на мить. Може кинути до найближчого сміттєвого баку чи виявити милосердя і забрати забуту кимсь іграшку додому – все одно, Ірчина застуда, як і невдале кохання, залишаться у минулому. А незнайома дівчина трохи покашляє, дивуючись, де встигла прихворіти, чи трохи посвариться зі своїм хлопцем… А як і не трохи, то треба тепліше вбиратися, бо осінь –вона така, підступна, і вміти не надто перейматися, почувши одного разу стандартне: «вибач, ти – класна, але…».
Іра навіть там, у сні, відчуває себе гадиною, але не збирається зупинятися. У справу втручається не надприродна сила, а калюжа – чи не єдина у цьому на диво чистісінькому парку, але ж і велика! Якраз біля пішохідного переходу, тож доводиться її оминати. При цьому дівчина майже мимоволі озирається назад, на кляту лавку.
Сидіння вже не порожнє. Спершу Ірці здається, що там сидить Олександра. От знайшла місце для прогулянки! Ще впізнає свою ж покупку і припхне її назад до кімнати!
Доводиться повертатися назад. Іра мимоволі пришвидшує кроки, хоч уже добре розгледіла: дівчина, що так невдало вирішила перепочити, їй не знайома. Так, чимось схожа на Олеську, але молодша. Та що там, те дівчисько молодше навіть за саму Ірку! Сидить собі, поруч із нею – букет з осіннього листя. Іра соромилась старшокласницею збирати отак непотріб, а цій – нічого, ніби так треба. Сидить і посміхається… іграшковому знайді. Потім обережно із свого оберемка листяного вибирає один листок – певно, той, що вважає найгарнішим, і пробує, а чи не буде так ведмедю ще краще?
Колись Олеська кинула, що дурні приклади – річ заразна і чим дурніші вчинки, тим в оточуючих імунітет слабший. Зразу видно: психолог – і банальність, і таки її правда! Бо от і зараз Ірка зробила ще крок до лавки і… простягла руку до ведмедя. Нащось вибачливо посміхнулася дівчиську, мовляв, не відбираю, а загубила улюблену іграшку – тепер відшукала, якось так…
- Спасибі, - буркнула нащось. За що подякувала – не знала й сама. За новенький, більш яскравий листок для ведмедя?
Не чекаючи на відповідь, затисла іграшку в руці, пішла собі до входу з парку.
«А таки сірі в нього очі були… є… сірі з більш темною облямівкою, гарного кольору… що ж тепер…», - майнула думка, але не відізвалася злістю. Спекатися спогадів не пощастило. Можливо, десь, на денці душі, навіть кохання ще не зникло цілком, але вже не завдавало болю.
Може, хоч застуда не вернеться? Чи вона отримає повний комплект, аби мало не видавалося?.. Невже й маленького бонусу не буде?..
***
- Це ж треба так спати, щоб ковдра на підлозі була! Ніби ж і не літо! Ледь температуру збили – і от… – Олеся трохи застаранно вкрила її ковдрою. Певно, затрималася у сусідки і тепер відчувала дрібку ніяковості. – Дивись, щоб знову застуда не вчепилася!
- Олесь, - тіло було слабким і водночас на диво легким, таке подвійне відчуття буває лише тоді, коли видужання зовсім поруч, але ще ліньки зізнаватися, що хвороба встигла вшитися кудись подалі. – Олесь, у тебе є молодша сестра, що любить гуляти осінню в парках і збирати кольорове листя?.. – «і робити з них кольорові капелюшки для ведмедиків, яких хтось забув на лаві», - подумки додала Ірка, відчуваючи, що краще аж таке психологу, хай і майбутньому, не озвучувати вголос.
Чомусь Ірці хотілося, аби Олександра підтвердила, що так, є сестриця-школярка, але та лише головою хитнула:
- Нема у мене сестри - ні молодшої, ні старшої, і братів нема, якщо що. А цікаві ж тобі сни сняться… - по паузі додала вона. – Там, у сні, хто ще був?
- Ведмідь, оцей…
- Ну, буває… коли видужуєш, то й кошмари інколи ввижаються.
Ірка раптом збагнула, що то вони вперше отак розмовляють з сусідкою «ні про що» і так балачка, на диво, досить приємна штука.
- Нічого не кошмари… нормальний ведмідь! Він у мене тепер улюбленою іграшкою буде, от! – на правах майже хворої вирішила трохи покапризувати.
Олеся стиха зітхнула, розстеляючи своє ліжко:
- Спи вже, лихо. У тебе день народження коли, до речі?
- За місяць… - Ірка раптом збагнула, до чого те запитання і, хай і було ліньки, таки підвела голову з подушки, струснувши коротко підстриженим темним волоссям: - Не треба, справді не треба. Хоч спасибі велике! Але нащо мені у дарунок ще один пило збірник, хай і красивіший за цей мій?..
Олеся пробурмотіла щось непсихологічне, а може, і непедагогічне про те, що у кімнаті вистачає і тих, хто напрошується на гарненького ляпанця, але, звісно, не стала вставати і влаштовувати прочуханку. Перевернулася на бік, влаштовуючись зручніше, і тихенько засопіла.
Ірка ще трішки полежала, вслухаючись у приглушені нічні звуки, на які так щедрі міські багатоповерхівки, потім і сама заплющила очі. Спати їй не дуже хотілося - виспалася за хворобу, але як інакше спробувати ще раз побачити сон про гарний, яскравий парк? «Улюблену іграшку» дівчина завбачливо не стала відсувати далеко від подушки. Так, про всяк випадок. Мишка-страшка вона позбуватися чи губити більше не збиралася.
«А додому я поїду н наступні вихідні, хай і не всіх однокласників побачу, але з деким можна і зустрітися… » - додумати мудру думку Ірка не встигла - заснула-таки: думати, воно інколи і здоровим втомливо…
Трохи прим’ятий ведмедик витріщався на стелю блискучими ґудзиками очей. Якби у кімнаті були малі діти, вони б запевнили, що Мишко сторожує, ладний відігнати від господарки хвороби і погані сни. Чи що він вслухається трохи стривожено у ледь хрипке дихання Ірки. Чи уважно дослухається до самого себе: чи змінилось щось у ньому після того, як йому дали ім’я і запевнили, що нікуди не дінуть?
Та мешканки кімнати були надто дорослими, аби приписувати, принаймні усерйоз, диво-здібності "пилозбірнику", чи то пак, улюбленій іграшці.
