Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2574
Творів: 46738
Рецензій: 91122

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза комічно/фантастична сага

1

© Василь Тибель, 23-10-2013
Частина 5. Лушпенки

Розділ 1. Солодке  викрадення

Сьогодні робота у Сена не клеїлася. Хлоп сидів на пеньку  й майстрував клітку для лапохвостів*.  Один і Два натрапили на нору, розгребли її й приволокли цілу дюжину цих пухнатих звірків. Великих, вгодованих, зразу ж підсмажили й з’їли, а молодняк висипали до ями. Сен вирішив, виконувати свою передвиборчу програму й залишити звірків на відгодівлю. Проте ніхто не знав, як це робити, тому колишній пілот міжзоряних буксирів вирішив сам зайнятися цією справою. Він пригадав, що колись, на Тріані бачив клітки на рішкунцевих фермах. От і заповзявся  змайструвати щось подібне із підручних, так би мовити, матеріалів. Наламав сухих гілок, наздирав із дерева кори й став мудрувати. Та хіба ж то була робота, для колишнього пілота міжзоряного буксиру. Він намагався щось скрутити, сплести,  зв’язати смужками  лика, але нехитра конструкція щоразу розлазилася й розсипалася на запчастини. Сен сердився й, від того, тільки збивав собі пальці. Воно, може, справа й налагодилася б, якби не молоді тубілянки, що зривали неподалік із кущів запашні листки для виготовлення жуйок. Загорілі, граційні, та головне - майже голі. Дівчата хтиво позирали в його сторону, сміялися й кидали бісиків, від того Сен аж млів, втрачаючи концентрацію в роботі. Хлоп ловив себе на тому, що його погляд кожен раз прилипав до молодих пружних персів котроїсь із сміюн*, або ж до того  місця, що трохи нижче пупка.
- Та хай, йому грець! – Сен, спересердя,  плюнув на пальця, під який загнав скалку. - Хіба можна працювати в таких умовах. Взавтра скажу Один і Два, хай поставлять тут високий паркан!
  Проте, в цей час, одна із загорілих дівчат, досить вродлива, (та хіба ж молоді можуть бути не вродливими), так звабливо нахилилася над кущем, що Сен побачив всі її принади. Вона посміхнулася, підморгнувши до хлопа, кивнула головою й зникла між  кущами. Всякому терпінню, як ви знаєте, є межа,  і воно може лопнути, луснути, репнутись чи щось там таке…  Певно, в Сена саме це й сталося. Він відкинув у сторону свою недосконалу конструкцію й пішов глянути туди, куди зникла дівчина. Зирнувши поверх кущів, Сен побачив, що молодичка, сміючись, побігла до лісу. Він теж не встояв і, як молодий лоб*, побіг навздогін. Правда то був і не біг, а щось на те схоже, бо його швидкому пересуванню заважала розбухла чоловіча сила. Він тепер пожалів, що не надів свої еластичні спідні. Грішне тіло хлопа ледь прикривала пов’язка із сухих листків і його гойдало, ніби антену на щоглі буксиру під час космічного шторму.
- « Як бігають тубільці за здобиччю в цьому вбранні? Ця ж штука плутається в ногах?..» - не встиг Сен ще й осягнути свою думку, як дівчина звернула в бік і зникла між деревами. Проте розпашілий чоловік не відставав і скоро він, знову, побачив попереду таку принадну фігуру. – «Цієї привабливої тубілки я раніше не помічав у своєму племені. Звідки взялася така краля і чого це я не звертав на неї раніше уваги? Все та клята передвиборна програма. Стільки клопотів…» - на ходу роздумував Сен. А дівчина, забігши до густого  лісу, вже не втікала, а зупинилася й чекала його біля похиленого дерева.  Така принадна, пахуча, розпашіла, ніби стигла ягідка, вона стояла під деревом і манливо посміхалася до Сена. Засапаний хлоп, не став витрачати час на розмови й залицяння, а зразу ж пригорнув красулю. Та не встиг він як слід, насолодитися теплим, розігрітим тілом кралі, як – гоп…
В очах Сена, раптово, спалахнули яскраві вогні. На голову, колишнього пілота міжзоряного буксиру, опустився замашний дрюк.
- Та що ж це таке? Дежавю* якесь… -  пробелькотів Сен, перше чим гепнутись лантухом на траву. Його підхопили чиїсь дужі руки й поволокли в густину лісу.
Опритомнів Сен від того, що йому в лице хлюпнули холодною водою. Розплющивши очі, Сен знову зажмурився. Навколо нього стояв чималий гурт голих, озброєних загостреними кілками, жінок. Так, саме жінок і жодного воїна-чоловіка поблизу.
- Ой, Леле! Та скільки ж вас тут? – Жінки стояли довкола Сена, як би то сказати… різнопланові, проте більшість міцні, мускулисті й досить сексуальні. Це Сен відмітив зразу, бо мав на те набите око.  Вони якось дивно розглядали його наготу. Бувалому  хлопу стало трохи незручно.  Складалося враження, що жінки вперше бачать голого чоловіка.
- Дівчатка, не зважайте, я такий же як і ви, якщо не рахувати кількох незначних відмінностей! – Сен спробував закрити те, що так зацікавило войовниче жіноцтво. Та міцна дівка, що стояла найближче, відіпхнула Сенову руку загостреною зброєю.
- Якщо це вас так цікавить, я не перечитиму. Дивіться на здоров’я! – Сен вдав, що розглядає довкілля. А місцина й справді була незнайомою: довкола височіли обривисті скелі, порослі мохом і в’юнкими рослинами. Місце, недалік від якого лежав Сен, нагадувало каньйони на його рідному Тріані, тільки бракувало потічка із сірчаною кислотою.  Від споглядання краєвидів його відволікла сварка між дівками. Молода пишногруда білявка, щось голосно викрикнувши, розштовхала колежанок і підійшла до Сена, який розлігся на вкритому сухою травою кам’яному лежаку. Дівка була, як то кажуть,  в соку: міцна, збита, може трохи не в Сеновому смаку, але не він тут вибирав. Налиті перси ледь прикривало намисто із висушених шкіряних виробів. Сенові вони щось нагадали, проте хлоп не звернув на то уваги, не час був любуватися коралями. Вона суворо глянула на Сена, потім на те місце, яке він хотів раніше прикрити й подала йому чашку із мутною рідиною.
- Ні, кицю, я недавно снідав, - люб’язно, посміхаючись, Сен відхилив рукою частування. Дівка теж вишкірилася, вдаючи посмішку, погладила Сена по голові, що ще й досі гуділа, як дзвін на Горі Втіхи, що на Маврілії, й знову подала напій.
- Дякую, дорогенька, чомусь геть не хочеться пити, - Сен вже раз спробував частування із залізного казана, тому йому не хотілося додати до болю в потилиці, ще й тих відчуттів. Він рішуче відіпхнув у сторону дерев’яну чашку й спробував піднятися. Та, враз, кілька загострених кілків болісно вперлися йому в живіт.
- Добре, добре! Бачу на цій планеті всі такі гостинні… - Сен взяв посудину в руку, іншою затулив носа й вихилив напій одним махом.
Всю середину колишнього пілота міжзоряного буксиру обдало терпким пекучим жаром. Очі полізли на лоб. І тут почалося. З ним діялося щось неймовірне; то все тіло його налилося якоюсь металічною пружністю, то жили наповнилися вогненною силою, то йому, водночас, захотілося покохати зразу всіх цих милих жінок. Сенове розбурхане чоловіче єство збубнявіло й прагнуло близькості, а розум розчинився в тумані, в якому пропливало безліч звабливих жіночих тіл. І серед того моря солодких дів, він вгледів видовжене лице Костяніста, якому білявка одягала на груди чергову гірлянду із кісток. Проте то була лише мить, якась нереальна, певне, вигадка хворобливої уяви Сена, бо далі пішла хвиля суцільної насолоди.
Такого Сен ще не відчував, відтоді, як був у домі солодких ляр на Маврілії.
Спочатку, була білявка, а далі лиця дівок змінювалися як в калейдоскопі. Сен, навіть, не встигав запам’ятати їхні зголоднілі тіла. Так було, здається, вічність. Проте будь-яка насолода, будь-який позитив, що надміру, шкодить організму, навіть такому загартованому як у колишнього пілота міжзоряних буксирів. Тому, за деякий час, Сен геть обм’як, вкрився липким потом  і став нагадувати фрукт із дерева гуті*, з якого витиснули  сік. Його чоловіча сила мала вигляд відірваного шлейфа із панелі управління рятівної капсули. Жінки ще намагалися щось із нього витиснути, та марно. Сен тільки винувато давив либу*.
І тоді, повненька, якій не хватило Сенової сили  дістала ніж, з блискучим лезом, (так саме з блискучим, металічним лезом, Сен це добре бачив) відтягла рукою той дротик і замахнулася, щоб відтяти хлопу, вже не працюючий орган.
- Ні! - заверещав Сен. Де й взялася сила, він ногою відіпхнув пухку дівку й вивернувся від другого удару. Але молодиця була розгнівана, тому вирішила завершити розпочату справу. Колишній пілот міжзоряного буксиру зірвався на ноги й спробував вирватися, та його покотили войовничі подруги пушки. Саме тоді з’явилася білявка. Сен прийняв її за рятівницю, бо жінка зупинила лінчування. Вона владно підняла руку, всі розступилися пропускаючи жінку. Пишногруда білявка підійшла до Сена. І тут хлоп розгледів на її грудях нитку із висушених жил, на якій теліпалися зморщені, висушені чоловічі органи, ну ви, певне, здогадалися про які саме я кажу.
Сен мало не зомлів, від його впевненості в порятунку, не лишилося й сліду.  

Пояснення іншомовних слів:

лапохвости* - те, що з лапами й хвістом, але в множині
сміюни* - веселі дівчата, теж множина
молодий лоб* - лоб молодий, однина, що мріє про множину
Дежавю* - кнопка на маніторі тріанця, однина
фрукт із дерева гуті*, - порхавка, однина, яка вже не мріє про множину
давити либу* - це щось із тубільскої множини

Розділ 2. Навіть, насолода має гіркоту

Жінки взяли Сена під руки й повели до високого кам’яного стовпа. Паль  мав форму висолопленого язика, посеред кам’яної пащі, розкритої просто неба. Рот і губи, цього природного  творіння, складали стрімкі, вертикальні, скелясті стіни. Лише з одного боку кам’яного мішка був невеликий прохід. Саме сюди, в цей скам’янілий природний рот, войовниче жіноцтво впихнуло Сена й завало вхід круглою каменюкою. Самі ж жінки піднялися на високий карниз, що звисав над урвищем. Хлопу було видно, як колишні його коханки, озброєні списами й кам’яними сокирами, розсідалися й зручно влаштовувалися, щоб добре було видно його, Сена. Такий, собі, маврільський стальбільйон*, для боїв з свинокостами.
Сен обійшов всі закутки кам’яної пастки,  очунявши трохи від непосильного кохання. Він підняв руки, привітавши глядачів, потім помахав їм і спробував піднятися на верх, та під дружний регіт жінок, зісковзнув із слизької стіни. Кожний його невдалий рух, кожне невміле бажання піднятися  на верх, супроводжувалися голосними вигуками жіночої публіки.
І раптом всі затихли.
- Агу, агу*! - прокотився луною притишений вигук. Разом з цим звуком, якась незрозуміла тривога затремтіла, в повітрі навколо Сена. Він саме видертися на дурнуватий стовп, що звідси скоріше нагадував той Сенів орган, на який зазіхала товста дівка.  Стоячи зверху на кам’яному палі, хлоп спробував дотягнутися до ліан, що звисали із вертикальної стіни, та коли наступила тиша, Сен оглянувся на притихлих глядачів. Ті дивилися на нього із цікавістю і, разом із тим, непереборний жах читався в їх очах. Білявка, так та, навіть, затулила лице рукою.
Сен вирішив глянути, що їх так стривожило, та втратив рівновагу й вкотре зісковзнув вниз.  Його босі ноги натрапили на щось слизьке й холодне.
- Понакидали тут всякого слизу. Скільки жінок, а прибрати нікому. - Хлоп хотів відіпхнути ногою те гидоття, що валялося під ногами. Та воно було велике, тяжке й живе. Те, на що наступив Сен, сунулося по землі й було схоже на великий, товстезний, послинений  канат, кінця і краю якому не було видно.  Жахливе створіння виповзало із тісної розщелини, заповнюючи собою увесь кам’яний мішок. Гидотна істота так швидко збільшувалася, що скоро Сену не було куди, навіть, ступити ногою. Залишилося тільки й місця на кам’яному стовпі. Сен подерся на нього й видряпався на самісінький вершечок.  І ось, кінець цього, здавалося б безкінечного слизького шнура, виліз із нори й, просвистівши батогом у повітрі, збив Сена вниз.  Інша частина гидотного тіла, підхопила колишнього пілота міжзоряного буксиру, й пришнурувала до стовпа.  Хлоп відчув своїм тілом холод льодяних обіймів. Крижані слизькі лещата стиснули чоловіка, ніби обценьки шкаралупку рішкунця. З кожною миттю ті потиски ставали все сильнішими. Сен ще хотів щось вигукнути тим безжалісним глядачкам, які затамувавши подих чекали розвязки,  хай би вже відрізали його гордість, аніж скормити цій холодній вірьовці, проте духу в грудях забракло й Сен тільки прохрипів.
Проте чудовисько, вирішило погратися із Сеном і трохи послабило потиск. Можливо, воно не було вже таке й голодне, чи то в нього була така звичка, погратися із безпомічною жертвою? Бо Сен, що вже задихався, синів і непритомнів, зміг вдихнути на повні груди. Та коли хлоп побачив голову монстра, що застигла в повітрі ніби підв’язана на грубезному канаті - волосся, на всіх частинах його тіла стало дибки. Велетенська, огидна, потворна, баньката довбешка дивилася на Сена своїми випнутими жовтими очима.
Погляд був настільки колючий, що пронизував холодом, гіпнотизував хлопову душу. Та він найшов у собі силу й відірвав погляд від тих вилуплених жовтих баньок. Сен глянув угору на застигле в очікуванні жіноцтво й голосно вилаявся.
- Стонадцять тріснутих рішкунців вам в дупу!* Це тре так познущатися із космічного пілота, після того як він зробив вам стільки добра? Щоб цей повзучий хвіст подавився цим каменем, разом із вами! Щоб йому Сен став поперек горла, щоб він … - смикаючись в тісних обіймах монстра Сен, викрикував погрози на адресу жіночого воїнства і гидкого монстра. Та баньката голова, видно, не розуміла тріамської, тому наблизилася до Сена ще ближче й облизала його велетенським роздвоєним язиком. Потім розкрила свою здоровенну пащеку, виставивши вперед два загострені як леза зуби. Хлопа пересмикнуло. Гіркота образи, підступила йому під горло. Він, Сен - колишній пілот міжзоряних буксирів, що налітав стільки парсеків, яких хватило б на цілий тріамський торговий флот, змушений закінчити своє життя в обіймах цього гидкого, холодного, слизького шнурка. І така гіркота, безсила лють, разом із вчорашнім перегаром і смородом, нечищених ще з часу польоту на шхуні, зубів, наповнила в’язкою слиною його рот.  Він відхаркнув і плюнув просто в роззявлену пащу монстра. Голова, що була вже готова заковтнути таку принадну страву, клацнула щелепами перед самісіньким Сеновим носом й проковтнула той плювок відчаю. І, враз, очі потвори, що до того жодного разу не моргнули, почергово закліпали. Чудовисько вхопив правець. Воно випросталося в струну й викинуло свою рахітну голову десь під хмари. Потім враз обм’якло й з висоти гепнулося кострубатою макітрою об землю, мало не приваливши Сена. А шнуркоподібне тіло, стало звиватися, зав’язуючи себе в різні химерні вузли. Холодне сіро-зелене тіло монстра, раптово порожевіло й стало парувати, чи то диміти, ніби його смажили на пательні* . Сен уже давно був вільний, проте ховався за стовпа, аби його не розчавила агонуюча потвора. За хвилю він, з ляку, знову видерся на верх стовпа, який перед тим був йому за плаху.
Дівулі, що мовчки спостерігали дійство, після того як страховисько кілька разів підстрибнувши випустило дух, схожий на викид із згасаючого двигуна космічного буксира, йокнули.
Сен був надзвичайно здивований і вражений дією своєї слинявої залози. Але здивуванню колишнього пілота міжзоряних буксирів не було меж, коли до нього, наче янгол із Маврільських графомультів*, спустилася на міцній ліані, його Лала.

Пояснення іншомовних слів:

стальбільйон* - місце здибанок маврільців,
агу* - імя
дупу – вже коментувалося,
пательні* - невідомий прилад, щось із тубільської кулінарії
графомультів* - мильні серіали

Розділ 3. Несвіжий подих – зброя, в імілому роті

Сен ледь впізнав свою кохану. Жінка оперезана обладунками із міцної шкіри довгорога*, з кремнієвим ножем в руці й дерев’яним щитом за спиною, нагадувала скоріше лісову німфу, чим його звичну Лалу. Жінка, обвивши ліану ногами й, тримаючись за канат однією рукою, спустилася із високої скелястої стіни, просто, на голову хлопу.  Сен подумав, що то ще продовжуються його видіння. Він із розкритим ротом дивився на свою скалелазку. Лала спустилася на каменя, на якому сидів Сен. Колишній пілот міжзоряного буксиру на радощах обняв жінку.
-   Кохана, я такий радий тебе бачити. – Сказати ще хоч слово він не зміг, бо щось тиснуло в горлі.  
-  Мовчи, йолопе й міцно тримайся, поговоримо наверху! -  Лала швидким рухом обв’язала ліаною навколо попереку хлопа, а сама вхопилася за іншу й подерлася нагору. Сена ж смикнула якась сила й потягла вверх. Йому хотілося, щоб вони, подібно птахам, злетіли догори, проте піднімалися аж надто повільно. Сен це зрозумів, коли помітив, як дівки, що стояли на виступі протилежної стіни, під гучні, люті викрики білявки, стали жбурляти у втікачів різноманітні гострі предмети й каменюки. Хоча віддаль до розлючених дів була чимала й більшість із випущених ними снарядів падали назад до ями, на уколошканого монстра, проте Лала, на всяк випадок, спустилася так, щоб прикрити Сена. І саме вчасно, бо кілька списів таки  досягли наших скелелазів, але вони стали легкою здобиччю Лалиного щита. Скоро її спина, вкрита щитом, вже їжачилася від різного виду метальних знарядь. Інші викрешували іскри, десь внизу, під ногами Сена. Коли хлоп із Лалою піднялися вище й войовничі дівки, крім крику, уже нічим не могли їм  зашкодити, жінка потерлася спиною об вертикальну скалисту стіну й стерла ті шпичаки.  
І ось нарешті вершина. Сен тяжко сопучи дерся слідом за Лалою. Він боявся навіть поглянути вниз, бо сильно паморочилася голова. «Лазити по скелям, це вам не на космічному кораблі літати», - подумав Сен вибираючись на верх. Тут його зустріли захекані, але радезні Один і Два. Хлопці тягли вірьовку, до якої був прив’язаний Сен, тому витирали спітнілі чуби. Біля них стояло із десяток озброєних тубільців. Лала розрізала вузол, що затягнувся на животі хлопа, розмахнулася й … замашний ляпас прилип до Сенової щоки.
- Це тобі, щоб не бігав за кожною голою сідницею!
Під голосний регіт, Сен обтер  розчервонілу ланіту*, проте образи не було, був тільки невеликий жаль до себе. Ну, може, із рішкунцеве зерно, бо не личить колишньому пілоту міжзоряних буксирів жаліти себе.
- Знаєте, вони хотіли відрізати мою чоловічу гордість. І це після того, що я для них зробив. Які невдячні ці жінки. – Сен звернувся до чоловічої частини своїх рятувальників, шукаючи у них підтримки.
- І по ділу тобі. Вони це роблять з кожним впольованим чоловіком, після його використання. Лише найбільш заслужених коханців, лушпенки* скормлюють Агу – своєму живому божеству,  – вимовила Лала. Вона ніби й не звертала уваги на пристидженого Сена. Жінка скручувала шнурки й готуючись в дорогу.
- Виходить, ти знала, що мене кинуть до того монстра?
- Щось мені підказало, що тобі так запросто не відріжуть це… - вона кинула погляд на Сенове зів’яле тільце, що визирало крізь порвані листки натільної пов’язки. – Пішли додому, коханець заїжджений!
- Уявляєш, Лало! Той монстр здох від одного мого плювка! – Сен хотів показати, що він теж не простак. Лала тільки посміхнулася, взяла речі й рушила по стежинці в низ. Один і Два підійшли до Сена й показали хлопу довгу дерев’яну трубку із отруйною стрілою всередині. То була духова зброя тубільців. Пригнічений і пристиджений Сен, поплівся позаду невеличкого загону.  

Пояснення незрозумілих слів:

ланіту* - це тубільською, тут я пас.
лушпенки* - гарні дівчата, поки  їх не розізлиш…

Розділ 4. Освідчуватися ніколи не пізно

- Лало, ти мене все ще ревнуєш?
- Дуже це мені потрібно!
- Значить, кохаєш? – Сен забігав наперед, зазираючи Лалі у вічі.
- Чого б це?
- Ти ж прибігла мене рятувати. Он, життям ризикувала. – Колишній пілот показав рукою на щит, в якому стирчали вбиті наконечники від списів лушпенок.
- Просто подумала, що нікому буде клітку для лапохвостів змайструвати.
- І тільки того?
- Ну, ще сину не буде кому розповідати байки про міжзоряні мандри, - в неї якось неждано навернулася сльоза. Але вона швидко її змахнула й пришвидшила рух.
- Лалочко, як я тебе кохаю! – Сен швидко нагнав жінку й боязко обняв за плечі свою кохану.
- Брехун! – Лала відіпхнула чоловіка вдаючи розсерджену. Та після третьої чи п’ятої  спроби, примирення відбулося.
- Знаєш, коли ти довго не йшов обідати й дівчата розповіли мені, що бачили, як ти припустив за невідомою дівкою, я все зрозуміла. Лушпенки уже не раз ловили на «живця» таких лопухів* як ти. Ще й Крін їм у тому пособляв, за можливість полювати на їхній території. А після того, як ти його осоромив перед плем’ям, він неодмінно мав використати будь-який шанс, аби поквитатися із тобою. Я тоді зметикувала, де ти можеш бути й гукнула Один і Два, знайшла кількох воїнів і ми побігли до місця, де дівулі тримали «Змія». Далі ти знаєш, що було.
- То це влаштував Крін? Значить, не дарма він мені повсюдно привижувався. Я його, здається, бачив серед тих лушпенок біля кам’яного ложа. Ох і накручу я йому вуха, коли впіймаю.
- Тобі давали те пійло? – запитала Лала, пильно дивлячись Сену в очі. Він зніяковів й опустив голову.
- Добре, що я всього того не бачила, а то дала б відкусити чудовиську тобі яйця.
Сен похнюплено йшов мовчки. Загін минув відкрите плато й занурився в порослий зеленню яр. Колишній пілот міжзоряного буксиру довго мовчав, йдучи біля Лали, проте потрібно ж було підтримувати якось той хиткий мир, якого він добивався в дружини, тому Сен обізвався першим:
- А чого ті дівки так розхвилювалися, коли їхній головошнурий звір зав’язався у вузол?
- Це ж було їхнє божество. Лушпенки приносили йому в жертву самих міцних і витривалих чоловіків, ну ти знаєш в якому плані? Змія так привчили, що жінок, паскуда, не їв. А коли Агу насичувався, тоді дівки «доїли» монстра. Брали з нього отруту, з якої потім готували той напій, який ти хлептав. Надіюсь вони, відбили тобі охоту бігати наліво? – Вона покосилася на Сена. Проте хлоп вдав, що не отримав шпильки. Він змінив тему й спробував підлизатися до жінки.
- Лалочко, я такий вдячний тобі, що не дала переробити мене на новий екстракт  для розпусних чоловіків.
- Може ще й пожалію про те, що прощаю, але я кохаю тебе, дурня. – Лала обернулася й поцілувала колишнього пілота міжзоряних буксирів. Один і Два, що йшли майже слід у слід за закоханою парочкою, наштовхнулися на Сена. Той оперся на Лалин щит, рука ковзнула по гладенькій деревині й вперлася об щось гостре. Сен скрикнув, з пальця потекла кров.
- Ну й роззява, як тебе тільки взяли в ті пілоти? – Лала зірвала із куща великий листок і швидко приложила до рани. Кров миттєво зупинилася.
- Там щось гостре забилося, – оправдовувався Сен.
Лала оглянула щит. Збоку, між міцно зв’язаними шматками дерева стирчало руків’я ножа. Вона висмикнула лезо.
- Ось та скалка, на яку ти напоровся.
- Чекай, цим ножиком мені погрожували відтяти… Дай-но сюди! Я не помилився - це сталь, прокалене залізо. – Він вертів ніж в руці. – Схожими штуками тріанці розколупують рішкунців. Звідки він у тих лушпенок, які мають лише камяні сокири?
- Певне, із Міста Духів. Краще викинь! Коли Крін приносив щось із Міста Духів, в наше плем’я приходило горе.
- Лало, це забобони. Я колись розкажу тобі про теорію співпадінь. А, далеко звідси до того міста?
- Та ні, он за тим пагорбом, буде видно.
- Давай глянемо!
- Ні, з мене хватить пригод! Це земля лушпенок, ставши на цю землю ми й так йдемо по стежці війни.
- Але ж вони  перші почали.
- Так, але не вони побігли за тобою, а ти побіг за дівкою. І досить… - Лала не договорила, бо напереріз їм із глибини яру промелькнуло кілька тіней. Жінка, як вправний командир підняла руку, наказавши воїнам приготуватися. Тіні зникли, проте знизу від потічка, почулися розлючені вигуки озброєних жінок.
- Це була їхня розвідка. Боюсь Сене нам таки прийдеться зробити невеликий гак. – Вона махнула рукою і загін тубільців, вмить повернув назад.

Розділ 5. Місто Духів

Сен дивувався, як могла Лала орієнтуватися на цій порослій густою рослинністю місцевості без gps* навігатора.  Колишній пілот міжзоряних буксирів тепер зрозумів, що літати, поміж зорями набагато простіше, чим мандрувати серед каньйонів. Він дерся через кущі слідом за Лалою, боячись відстати навіть на крок. Колишній пілот міжзоряних буксирів дуже потерпав аби не заблудитися, а ще гірше, попасти в «ніжні» руки лушпенок.
  Загін, на чолі із Лалою, йшов швидко, змінюючи напрям, щоб відірватися від переслідувачів. Часом вони спускався в глибокі урвища, а інколи вибирався на стрімкі вершини скелястого хребта. Після виснажливого, багаторазового сексу й боротьби із змієм у Сена недоставало сил, для швидкого бігу по горах. Він спотикався  й падав, збиваючи коліна. І тоді Лала зупинялася, зривала якийсь, відомий тільки їй листок, жувала, а потім давала жуйку Сену. Той дожовував, набирався сили й плівся далі за загоном.
- Довго ще нам бігати? – вчергове, із сумом, запитував Сен, коли вони спускалися в порослий лісом яр, а потім видерлися на відкрите плато.  Йому так хотілося прилягти десь під тінистим деревом, а не пхатися невідь-куди. Можливо, в цих хащах його ніхто б і не помітив. Проте Лала продовжувала свій шлях. Коли вони добралися до найвищого пагорба, вона звернулася до Сена:
- Глянь, он туди! – вона показала рукою, на ледь помітну стежину на сусідньому горбі. Там було видно рух. -  Вони відрізують нам шлях назад. Тепер завдяки твоїм подругам, ти таки побачиш Місто Духів. Будь певен, вони йдуть по наших слідах і якщо дійдуть туди перші, твій дітородний орган таки перекочує на нитку котроїсь із твоїх любок. Це їхнє основне заняття, полювати на хтивих чоловіків, щоб потім прикрашати себе намистом.
Сен замовк і опустив додолу очі.
З іншого боку пагорба, внизу, перед їхнім зором відкрилася долина, розділена навпіл широкою стрічкою ріки. Річка звивалася поміж морем густої рослинності й губилася за купою, оброслих зеленню, велетенських валунів. Вони були різних розмірів і групувалися якось дивно, ніби їх заніс сюди велетень  й висипав, як йому заманулося. Звідси, з вершини погорба те каміняччя, посеред рівнини, нагадувало Сену невеликий мегаполіс, на його рідному Тріані.
- Місто Духа! – вимовив Один, що видерся слідом за Сном.
- Ми, пройдемо біля  Міста Духів до річки, змайструємо пліт й попливемо за течією до нашого лісу. Так ми зможемо уникнути зустрічі із лушпенками. – Лала стояла на найвищій точці скелі й приклавши долоню до очей, роздивлялася таємничу місцевість.
- Колись батько мене сюди брав на полювання. І я бачила, як духи спопелили найкращого воїна, коли той схотів лише зазирнути в їхнє житло. Проте дороги іншої немає, ті лушпенки не подарують, нам загибель свого змія. – В підтвердження її слів, далеко позаду них почувся істеричний крик. – Спускаймося вниз, тільки прошу, тримайтеся подалі від тих зачарованих велетенських каменів!
Спуск був стрімким. Сен, перечепившись об якогось кореня, полетів так стрімко, що мало не розбив собі носа, зате в долині він був першим. Лежачого хлопа підняли Один і Два й поставили на ноги.
До місця довелося продиратися через чагарники. Ніде не було навіть звіриної стежки. Рух затримували ще й чіпкі рослини, які намагалися своїми колючками вчепитися в шкіру чи волося втікачів й боляче ранячи тіло. Попереду загону йшла Лала, розрубуючи довгим ножем собі дорогу.
Коли наблизилися до першого гігантського каменя,  Сен не повірив своїм очам - це був шестигранник, що знімався догори, природа не могла так досконало попрацювати. Обросла мохом і повністю обплетена ліанами будівля, нагадувала багатоповерхівку, із спальних районів Маврілії.
- Ти ба, та тут цивілізація замаскована! От звідки ці залізні цяцьки у лушпенок. Я маю глянути, хто там живе всередині.
- Сене, я тобі розповідала про духів. Якщо ти тільки схочеш поглянути на них, тебе спопелить блискавка долі. Духи не люблять коли їх турбують. Тому краще обійдемо місто стороною й підемо до річки.
- Лало, я тільки одним оком. Вдруге ж не схочеться сюди пертися. – Сен підійшов до похмурої геометрично правильної гори. Він став обходити її з усіх боків, поки не помітив отвір в стіні.
- Дай-но мені свого списа! - звернувся він до Два. Сен взяв зброю і встромив у еліпсоподібний отвір. Всередині споруди щось сердито загуло, зашипіло, а потім шкварнуло блискавкою, обвугливши списа по саме руків’я. Тубільці жахнулися й, в паніці, заховалися за ріг будинку. Сен поманив іх рукою.
- Та не бійтеся. Ці духи, то прості машини, - він обернувся і віддав обвуглену головешку Два. – Ці хлопці не любили приймати гостей, тому й поставили охоронну систему. На Тріані теж дехто практикував впихати в будинок дурного електронного сторожа. Але, з моїми достатками, я не боявся злодіїв, тому й не турбував охоронну компанію, бо коштувала штучка, як добрячий пінт лею. Зламати ж цю систему - раз  плюнути. Треба тільки знайти пульт управління й вимкнути. Я коли хотів залізти до якоїсь поважної кралі, на Тріані, вимикав його дистанційно. – При слові «кралі», Лала, яка до цього перелякано слухала Сена, грізно звела брови.
Сен помітив цю зміну настою подружки, проте відмахнувся:
- Лало, то ж було колись. А зараз нам потрібно вивести з ладу цього тупоголового охоронця. Повір, я на цьому знаюсь.
- Воно тобі тре? Мало пригод з лушпенками, хочеш щоб ще духи голову підсмалили? Йдемо краще до річки й змайструємо пліт, бо поки ти тут мудруватимеш, нас наздоженуть розгнівані дівки.
- Лало, я тільки зазирну, може тоді тут пересидимо й втікати не доведеться.
- Ти як хочеш, а я піду й підготую відхід. – Жінка взяла з собою кількох воїнів й зникла за кам’яницею. Один і Два залишилися із Сеном.
- Один, дай ще свій спис! – Сен простягнув руку за зброєю. Проте Один, який бачив долю списа свого друга, відступив на крок і заховав своє примітивне оружжя за спину.
- Та не бійся, тут головне вирубати електроніку. Глянь, це робиться дуже просто. Я кидаю у вікно палку, прилад спрацьовує й розряджається, а поки він наповняє свої конденсатори енергією, хтось проскакує всередину й вимикає цього довбаного сторожа. Ну, що приготувалися! – Сен зламав з куща суху гілку й кинув у вікно. В темному отворі спалахнула блискавка й дрюк, просто, випарувався навіть не залетівши до кімнати
- Один, давай скачи першим!
Проте тубілець похитав головою й позадкував за споруду.
- Два, ти завжди був сміливішим.
Але й Два заховався за ріг.
- Що ж, підіпрешся вами… Доведеться все самому.
Сен відшукав замашного каменя, підійшов до темного отвору й закинув всередину. Знову спалах й порох посипався на підвіконня. Сен розігнався для стрибка, але в останню мить передумав. Зірвав зілину й впихнув у просвіт. Швах – просвистів велетенський ніж  і в руці Сена залишився тільки корінець. Сен нервово відсмикнув руку.
- Тут серйозна штука. Схоже, нас там не чекають. Вони поставили ще й механічний захист.  – Сен присів під стіною й почухав потилицю.
- Є в когось із собою вода? – Один і Два з готовністю подали наповнені капшуки. Тубільці, зазвичай, брали на полювання із собою воду в вичинених сечових міхурах саблерогів*, в них вода довго не псувалася.
- Сена погано? – З тривогою, Два зазирнув хлопу в очі.
- Ні, мені дуже добре. Тепер ми обведемо цю машинерію навколо пальця. На Тріані я практикував лише із жбурлянням каміння, але тут доведеться використати подвійну хитрість. Колишній пілот міжзоряного буксиру вхопив два камені й по черзі запустив їх в розбите вікно. Коли другий камінець, розбитий ножем на порох, посипався на підвіконня, у вікно полетів капшук із водою. Знову блискавиця проте набагато слабша. Капшук тріснув від високої температури, проте вода бризнула на протилежну стіну й залила червоне око лазера, що слідкував за вікном. Світло мигнуло, але не погасло. Сен, пам’ятаючи про свою попередню невдалу спробу проникнути всередину, знову сунув гілку. Холод металу просвистів, дихнувши на Сена затхлим повітрям черева кам’яної споруди.
Із сторони гір, до Сен долинули войовничі крики. Один і Два, як по-команді, подивилися в той бік. Їхній гострий мисливський зір помітив ворожий загін, що спускався з похилої вершини в долину.
- Це - лушпенка! Треба тікати, Сена! – вимовив Один, хутенько підбираючи своє нехитре спорядження. І саме в цей час, із-за рогу квадратної споруди міста духів, вигулькнула Лала із своїм загоном. Її хлопці були захекані у деяких із ран цібеніла кров.
- Там засідка! – вигукнула вона, як тільки вгледіла Сена. - Біля річки ми наштовхнулися на Кріна, він знав про цей шлях. Один із моїх воїнів загинув. Сене, ми в западні. Придумай щось, у нас дитя вдома, не кормлене!
- Все зрозуміло, - спокійно вимовив Сен, ніби й не було навколишнього збудження, - вода не вивела із ладу пристрій спостереження, бо вона не так насичена солями, як на тріані. Дай-но другий капшук! – Звернувся він до Два.
Лала поглянула на колишнього пілота, як на схибленого.
- Подивися, он лушпенки спускаються, а за нами по п’ятах женеться Крін! А ти говориш про воду!
Проте Сен не зважив на докори жінки, а відійшовши у бік, вилив воду, а взамін, налюрив у  капшука. Лала, навіть, злякалася за Сена. Видно, його нерви не витримали такої напруги. Ще їй до всього цього невистачає звихнутого чоловіка.
Та Сен знову взяв два камені й процедура метання повторилася із усіма тими ж спалахами й шваханнями.  Коли ж полетів капшук із Сеновою рідиною, блискавка яка спалахнула у вікні перекинулася на стіну й, звиваючись синіми змійками, подерлася кудись вгору. Потім щось там ляснуло, аж здригнулися стіни похмурої споруди.
Сен уже не страхувався, а першим вскочив у будівлю.
- Хутчіш сюди! – скомандував Сен. Всі тубільці один за одним шмигнули в середину. Лала боязко позираючи увійшла за ними. Лише Один і Два не наважувалися ступити всередину. Вони добре бачили, як духи спопеляли навіть каміння, яке намагався вкинути Сен. Хлопці товклися довкола й не звертали уваги на наполегливі запрошення друзів зайти в будівлю. Проте, коли перші загострені прутики й списи просвистіли над їх головами, здоровані, впихаючи один одного, заштовхалися в приміщення. Сен забарикадував вхід, із допомогою Два підняв тяжкого ножа й натягнув пружину.
- Ця механіка трохи затримає наших переслідувачів, а ми поки погуляємо, по кімнатах цих «хлібосольних господарів» - духів.  
Вони побігли по гвинтових сходах. Сен знав, що судячи із електронного навороту будинку, десь мав бути ліфт, але після того як він вивів із ладу всю електронну систему, надіятися, що вони працюють було б наївністю.  
Сен і його друзі піднімалися сходами вище й вище. На поверхах, по коридорах горіло аварійне освітлення. Ніхто їм не зустрічався на шляху, хоча, якщо не рахувати  товстого шару пилюки на підлозі, можна було б подумати, що приміщення тільки-но покинули.
- Агов, ту є хто? Ми вирішили ненадовго у вас погостювати! – вигукував Сен , минаючи пусті, слабо освітлені коридори.
У відповідь гнітюча тиша.

Розділ 6. Дівчина - робот

- Якого біса, ти тут розлігся? – Сен спіткнувся, перечепившись через кістяк, що лежав йому поперек дороги. І від того, Сенового доторку скелет розсипався на порох, а хлоп втратив рівновагу й, впавши проборознив руками пилюгу на підлозі.
- Схоже тут давненько не прибирали.  – Сен підвівся й оглянув приміщення, стріпуючи пил із долонь. Сходи закінчилися й загін потрапив у великий зал. Тут, у вкритих товстим шаром пилу  кріслах, що стояли по кутках, лежали порохнявіючи, інші кістки.
–  Дивно, що маючи таку автономну систему охорони й життєвого забезпечення, ці чуваки загнулися. Хлопці, певне, чогось дуже боялися, раз не захотіли покидати приміщення, навіть перед смертю? Повітряні шлюзи позачиняли, значить, зараження вірусами чи отруйними газами відпадає.
Сен задер голову, на стелі тьмяно світилася карта зоряного неба. Карта була настільки детальна, що він, навіть, впізнав свою Скручену галактику. Проте Сенову увагу привернуло те, що вся система Ху, була оточена панцером із, майже, суцільної криги.
- Я підозрював, що тут жили не великі сміливці, але чого ж так відгороджуватися від світу? – Сен звернувся до Лали. Вона йшла, боязко озираючись, не відходячи ні на крок від нього. – Глянь, я врізався в те крижане поле й, якби  зроду не був везунчиком, то, зараз, прах із моїх нутрощів осідав би на котромусь із тих астероїдів. Це знову підтверджує мою теорію, що місцеві хлопці не любили приймати гостей. Але чого ж такий занепад? Місто духів вимерло, а цих порохняків досі охороняє запрограмована електроніка. Тут мала би бути ще цивілізація. Лало, ти ще десь бачила місця, подібні місту духів?
- Ні, -  вимовила Лала трохи стурбовано. Вона мало розуміла ту Сенову тріскотню, проте вирішила, на всякий випадок, бути ближче до чоловіка. У цьому чужому й страшному для неї місці, Сен почувався, як риба в воді.
А колишній пілот помітив екран на всю стіну, в кінці зали й попрямував до нього. Тут, хлоп згорнув із крісла залишки трухлих кісток і всівся за примітивний пульт. Перед ним, ніби повітряна булька на болоті, надулася прозора куля. Сен доторкнувся до неї пальцем і враз екран засвітився різнобарв’ям.
- Оце так! Тутешні чуваки так були впевнені, що до них ніхто не зайде, що, навіть, пароль на компа не загнали. – Він покрутив на  кульці якісь уявні коліщатка й на екрані гологафувалася досить симпатична дівчина. Вдіта вона була незвично, якось модерново. На Тріані, точно, такого не носять, - подумав Сен.
Дівчина привіталася кивком голови й почала говорити.  Сен не розумів ні словечка й продовжував возити пальцями по кулі. Врешті йому набридло монотонне бурмотіння машинної діви й він обернувся до своїх друзів. Ті,  побачивши як Сен викликав духа, затряслися й забилися в куток.
- Перестаньте вже тремтіти! Це ж комп’ютерна лялька. Її зробили, щоб було простіше спілкуватися з машиною. Проте я бачу, що з неї толку, як із грудорога* жиру, тому хочу вимкнути, а вона ж, як і будь-яка жінка, що знайшла слухача... – Сан спробував втиснути кулю назад у стіл. Дівчина від тих спроб, навіть, не поворухнулася, проте замовкла.
Але за мить заговорила знову, уже Тріамською.
- Мова мені не відома, але я спробую спілкуватися із вами. – В голосі дівчини зазвучали металічні нотки. – Хто ви, завойовники?
- Ні, ти ніби розумна машина, а таке верзеш. Кого тут завойовувати? Ми просто зайшли поглянути, як ви живете. А тут тільки порохняві кістяки. І навіщо їх так було охороняти?
- Я, чесно кажучи, втомилася стерегти це місце. Але, як ви знаєте, машини, навіть самі досконалі, не можуть відміняти закладену програму. Проте ви зламали захист і я можу спокійно зняти із себе відповідальність.
- Тоді скажи нам, розумна машино, чого й від кого ті порохняві хлопи так стерегли свою планетну систему й навіть халупи поначиняли всякими електронними прибанбасами*? А результат, все одно, виявився таким плачевним? Чого вони загнулися?
Машина загула й, на хвилю, задумалася, аж колір голографічної дівчини змінився.
- Я проаналізувала останнє ваше слово і дійшла висновку, що загнулися, мало б значити загинули?
- Ну хай буде по-твоєму, то чого?.. – нетерпляче вимовив Сен.
- Від страху! Так, саме від страху!




Розділ 7. Цивілізація зелян. Розповідь машини

- Що ж. часу в нас вдосталь, - поки лушпенки чемно чекатимуть нас надворі, ми хоч відіспимось. Я б не проти таці смажених рішкунців і доброго целра лею.
Голограма дівчини розвела руками.
- Нажаль, таких блюд я не сентизую. У моїй памяті дані рецепти відсутні.
- Добре, то зваргань нам чогось гаряченького, а тим часом я і мої друзі послухаємо твою розповідь.
Голограма розділилася надвоє, одна, як заклопотана господиня, подалася на кухню, друга всілася недалеко від Сена і стала розповідати.
- Як ви знаєте, наша планета Зела, була самою розвинутою у цій системі.
- Нічого ми не знаємо, - перебив машину Сен, якому вже перша частина голограми, дівчини робота, подала паруючий пахучий напій. – Ти нам краще розкажи чого вони там так боялися.  
  -Так,  зеляни боялася. Вони боялися всього. Коли цивілізація досягла неймовірного розвитку й пишноти, вони вирішили відгородитися від всього всесвіту, аби ніхто не зазіхнув на їхнє багатство. Наймудріший зелянський вождь - Хе-хе, проголосив принцип: «Моя хата скраю», щоб приховати свій страх перед всегелактичним законом змінності розвитку всесвіту. І його підтримали всі.
  А сталося це після того, як космічні зонди, відправлені зелянами в космос, досягли краю галактики й від них всі дізналися, скільки ще розумних форм життя існує довкола нас у всесвіті. Проаналізувавши данні космічних розвідників й змоделювавши, на архаїчних комп’ютерах сто сьомого покоління, можливий розвиток подій, планетарна рада вирішила підстрахуватися й відгородити свою систему від всього всесвіту. Проект був вражаючим навіть для цивілізації сьомого ступеню розвитку; увесь водень із навколишнього космічного ефіру синтезувався у воду й доставлявся на найвищу орбіту, навколо зірки «S - 1». Тут зеляни створювали суцільну захисна сферу із крижаних астероїдів.
- Я вже познайомився із вашим досягненням. Мій буксир, вірніше його іони, спочивають серед тих льодяних полів, – перебив машину Сен.
- Я не помилилася, ви все таки прибулець. Але яке це має тепер значення, я складаю із себе повноваження охоронця будівлі, так як перегорів блок синтезу штучного інтелекту, блок осмислення, блок наявності допоміжного розуму, блок…
- Я все зрозумів, ти не винна, але цікаво, до чого ви дозахищалися?
- Льодова шкарлупа - це грандіозна споруда, чи не правда? Я, як комп’ютер нового покоління брала участь в її спорудженні. Якби трохи більше фінансування, то ніякі випадкові об’єкти ніколи б не здолали цей щит. Проте й цього захисту на перших порах було достатньо. До того часу, коли щит було завершено, зеляни досягли фантастичного розвитку, такого не мала ще жодна цивілізація в радіусі кількасот парсеків. Це був острівок раю серед всесвіту. Можливо, ще десь і були цивілізації сьомого ступеня розвитку, які мали подібні технології, та зелян вже не цікавило, що там твориться за межами їхньої крижаної сфери. Тільки, десять в сороковій степені електронних очей,  виставлених за межи системи, слідкували, чи не наближається небажаний гість із глибин космосу до непроникного щита.
   Якщо ви все ж  прибули звідти, із всесвіту, то думаю, знаєте, що таке цивілізація сьомого ступеню. Зеляни досягли всього; вони мали енергію, багатство, безсмертя і все, все, все… Проте, страх втратити це «все», з кожним новим витком розвитку цивілізації, ставав усе сильнішим. Тепер вони стали боятися й недовіряти навіть один одному. Зеляни почали будувати окремі, обгороджені непроникною завісою, населені супутники, міста, а потім і окремі домівки. Кожна домівка була схожа на фортецю із автономним обслуговуванням, енергетичною установкою і всякими прибамбасами*. Ніхто більше не спілкувався між собою. Космонет*, комп’ютерні інформаційні системи, системи п’ятимірного інфобачення, гравітаційного спілкування були вимкнуті із метою недопущення проникнення комп’ютерних й інших, електронних вірусів. Кожен будинок облаштовувався своїм особистим інфобаченням й гравіторозважальним* пристроєм. Я вже не кажу, про охоронну комп’ютерну систему й систему особистого електронного інтелекту. Перед вами однин із найкращих її представників, чи то ба представниць. – Машинна лялька вклонилася. -  
- Як бачите, кожен будував свою «хату скраю». Ми приглушили всі радіоелектронні шуми, вимкнули будь-який, навіть найменший електронний шепіт. Жодні зовнішні пристрої не могли дізнатися чи є за крижаною стіною розумне життя. Та що там казати, жоден сусіда не знав, чи є життя в сусідньому будинку. Найдосконаліші системи захисту не пропускали в будинки, навіть, інші за структурою молекули повітря. Ніхто не міг зайти сюди, бодай, іон розрідженого газу.
- Але ж - ми тут, - вимовив самовдоволений Сен. Йому розпирало похвалитися, що він перехитрив таку вдосконалену систему.
- Прийняте вами рішення було неординарне. Система, від старості своїх основних блоків, не прорахувала подібних варіантів, – виправдовувалася машина.
- Тоді скажи, чого зеляни, так заховані, захищені, відгороджені, перетворилися на порохно. Чи, можливо, це виключення із правила й твої господарі, лишень, об’їлися недосмажених рішкунців, а в інших будинках міста й далі процвітає той замкнутий рай?
- Я проаналізувала все. Загинули всі, навіть на віддалених замкнених системах-супутниках. Загнулися від страху і замкнутості.
- Повірю, таке собі добровільне, довічне заточення, не кожен витримає,  - похитав головою Сен.
- Так, ніхто із зелян не зміг перебороти страху і вийти із своїх фортець. Ми електронні інтелекти, поза волею господарів, все ж спілкувалися між собою, щоб тримати під контролем ситуацію в зоряній системі. Тому попереджували про можливі наслідки, та хіба ж слухають творці свої творіння. Я вже не могла нічого вдіяти й тільки мовчки спостерігала, як гинули мої господарі. Вони, врешті, стали боятися жити.    Загинули всі, не дивлячись на попередження, які ненав’язливо диктували ми, електронні системи штучного інтелекту.
Лише кілька молодих зелян не захотіли коритися загальноприйнятим принципам і, покинувши будинки й цивілізацію, пішли жити у вільний світ, задовго до загибелі цивілізації зелян. Вони відмовилися від всього, навіть, від набутого безсмертя. По моїх розрахунках якийсь відсоток міг й вижили в тих жахливих умовах, але якщо й так,  то вони здичавіли.
- Чуєш, Лало, ми, можливо, топтали прах твоїх далеких предків. Якщо чесно, то я мало не заснув від цього машинного патякання. А толку мало, одні розрахунки – здогадки й ніякої конкретики. – Сказав Сен піднімаючись із крісла й ставлячи пусту чашку на стіл.
Десь внизу будинку щось грюкнуло.
- Поки ми тут так премило бесідували, здається, до тебе ще гості просяться. – звернувся він до ображеної машинної ляльки.
- Певне, лушпенки проникли в будинок? – стривожено обізвалася Лала.

Пояснення незрозумілих слів:

прибамбаса* - електронне начиння, переклад із зелянської
Космонет* - понавидумують різних установ, я й сам не знаю значення.

Розділ 8. Бій на даху

- Ти щось можеш придумати, бо ми не дуже хочемо зустрічатися із тими чемними дівчатами. – Сен знову глянув на голограму дівчини.
- Як ви знаєте, охоронна система…
- Те що ми знаємо нам не тре нагадувати! – розгнівався Сен.
- Можу запропонувати тільки літальний апарат на даху будинку. Його тримали на час «Х».
- Це вже щось, гайда наверх! Боюся, двері тут тонкі й ця мила співрозмовниця уже нам нічим не зарадить. Треба виносити звідси ноги.
В підтвердження Сенових слів, глухий звук, низькими частотами, гепнув по барабанних перетинках друзів. Всі, як по команді, повернули голови. Біля прозорих дверей, що відділяли гвинтові сходи від коридору, стояла простоволоса білявка й гамселила в перемичку тяжкою дубиною. Сен зірвався, вхопив Лалу за руку й вони побігли наверх. За ними подалися й інші.
На даху Сен розгубився. Вся плоска покрівля була суцільно заплетена різноманітною рослинністю. Ліани піднімалися знизу по стінах будинку на значну висоту, шукаючи побільше сонця, а вже тут прямо-таки розкошували, сплітаючись в хитромудрі косички й утворюючи намети зелені. Один і Два стали махати перед собою кремнієвою зброєю, прорубуючи вихід, Сен теж використав свій сталевий трофей.
-  Як тут знайти той довбаний літальний апарат, коли все так заросло? Рішкунці йому в печінку, - сплюнув крізь зуби Сен. Тому, довго не думаючи, колишній пілот міжзоряного буксиру пішов по даху навмання, покладаючись на свою інтуїцію. Так дійшовши до середини даху він наткнувся на щось схоже на велетенський панцир. Сен бачив подібних панцирників у лісі, тільки панцер тих тварин був за габаритами набагато меншим. Коли хлоп добрався до знахідки, на краю даху почувся якийсь шурхіт. Лала теж звернула увагу на незрозумілі посмикування ліан. Вона вказала рухом руки для Один і Два глянути, що там до чого. Ті кинулися виконувати наказ.
- Сена, Сена, там Кріна! – закричав Один. Два теж глянув у низ. Там по стіні, чіпляючись за ліани, дерлися воїни  Костяніста. А сам, не визнаний тубільський конітор, стояв знизу й підбадьорював своїх скелелазів.  Коли Лала оглянулася, то побачила, як із іншого боку, над краєм даху вже маячіли голови лушпенок .
- Сене, ворушися! – гукнула Лала, метнувши списа в настирливих дівок.
Сен і так добре поспішав. Він розмахував ножем і безжально кромсав в’юнкі пагони, що обплели літальний апарат. Коли металічна поверхня панцирника була трохи розчищена, Сен почав шукати вхід у цю штукенцію. Часу було в обріз, бо кілька тубільських воїнів уже не могли стримати войовничих дівчат, що видерлися на гору. Та й кількість вояків Лали танула просто на очах. А з іншого боку, Один не встигав спихати хлопців Кріна назад із даху.
- Треба підняти цю бляшанку, може вони лаз знизу присобачили*.- Сен і Два спробували з наскоку підняти апарат. Та молодецького запалу їм забракло й довелося брати все на пупа. Вірніше на пупа брав Два, а Сен ліг на спину й вперся ногами, йому здалося що так безпечніше, бо навколо літали різні гострі й тяжкі предмети воюючих сторін. Від тих дружніх потуг, літальний апарат перехилився на бік і застряв у зіллі. Сен побачив на його череві, щось дійсно схоже на люк. Він зірвався на ноги й за звичкою смикнув ручку на себе, проте вхід ніби замурували. А бій уже тривав десь над головою Сена. По бляшанці тарабанили пущені лушпенками бойові знаряддя. Списи, ножі, метальні камені посвистували, й викрешували іскри, біля самого носа Сена. Він вхопив одного й підпер нестійку машинерію, відійшовши від люка вбік і саме вчасно, бо пущений товстою лушпинкою бойовий снаряд, просвистівши влучив у те місце, де тільки-но возився із люком Сен. Спис вгнався в якусь ледь помітну шпаринку й намертво застряв. Сен схотів висмикнути й пошпурити назад набридливій жінці її зброїю. Проте спис сидів міцно. Й тоді хлоп став його крутити в різні боки, поки щось в бляшаній машині не клацнуло, і люк відчинився сам собою. Сен аж скрикнув від радості.
- Лало, хлопці, сюди!
Він не став чекати бойових друзів, а першим шмигнув у середину. Бій був у самому розпалі, коли колишній пілот міжзоряного буксиру вже сидів за пультом керування цієї літаючої машинерії. Лала, й ті що вціліли, відбиваючись заскочили за Сеном і зачинили за собою люка. Здається, вони врятувалися, проте Сен ніяк не міг запустити цієї штуковини. Пульт керування був голий. Саме так, голий, - ніякісінької тобі кнопки, сенсора, голосового зв’язку, чи бодай важіля.
Звичайно, закони фізики й космоплавання одні у всьому всесвіті, проте кожен підлаштовує їх під свої можливості й здібності. Певне, Сен на знав усіх своїх здібностей, тому сидів занепокоєний, тобто - як йолоп, і блимав на великий екран-ілюмінатор витріщеними баньками.
Спочатку він облапав усе руками, як сліпий дівку, потім став тупати ногами, шарпати, гуцати на кріслі, вигукувати. Аж всі звернули на нього  увагу, далі заспокоївся й сів, як п’яний на призьбі.
- Невже ті засланці витягли всі панелі? Де ж включається ця крабомушля*, таку її тата?

Пояснення незрозумілого слова:

крабомушля* - тут, літальний апарат.




Роздір 9. Літаючий панцерник

Знадвору долинали приглушені удари по металічному панцеру. Сен був спокійний допоки не відчув поштовх під ногами. Спершу він вирішив, що то запрацювали двигуни його літуна, та скоро колишній пілот розчарувався, коли його вестибулярний апарат підказав, що він летить вниз головою. Їх насправді котили до краю даху. На екрані все завертілося й завертілося все всередині їхньої сховки. Сен почувався рішкунцем в бочці, яку котять в піч для смаження. В тій круговерті хлоп вихопив із екрану щасливе лице Кріна-Костяніста, який керував всіма роботами. Сен здогадався про його задум. Дах то був височеньким.
Колишній пілот не встиг пристебнутися і його теліпало по всіх стінах. Хлоп прикрив голову руками, виставивши їх вперед і намагався вчепитися хоча б за щось у стелі. Але й чорт його зараз міг розібрати де та стеля. Лала й усі тубільці були ще в гіршому положенні. Вони трималися хіба один за одного й кожен раз звалювалися в одну купу.
Коли, в чергове, гепнувшись в стелю, Сен намацав там якусь ручку, він інстинктивно потягнув її до себе. Із стіни виліз важіль, на кінці якого був прилаштований блискучий ковпак. Сену здалося, що десь всередині апарата загуло й легка вібрація пройшлася стінами. І тут він відчув, що тіло його втратило масу. Колишній пілот був невагомим, він поросту падав.
  Кріну і його помічникам таки вдалося спихнути апарат із даху. Сена  підкинуло й він головою вткнувся у блискучу півсферу, тобто, в той полумисок на важелю. Голова його враз ніби прилипла до того шолома, тільки очі визирали через прорізи. Сен інстинктивно глянув на екран. І тут сталося диво, апарат перестав падати, а загальмував у повітрі. Сен це відчув, бо позаду нього, ніби стиглі плоди, посипалися на підлогу його друзі. Хлоп глянув угору. Їхня  бляшанка понеслася до хмар, але розвернулася так, що Сену довелося глянути донизу. І тоді вони понеслися вниз. Колишній пілот здогадався перевести погляд і апарат завис у повітрі.
- Тато рідний! Воно ж управляється поглядом!- вигукнув Сен. - Який стриножений свин* додумався влаштувати таке керування?
Тепер Сен не міг відволікатися й на мить, навіть, глянути через ілюмінатор на розлючене лице Кріна, який вкотре спіймав облизня й лютував на даху. Він перевів погляд у далину, апарат вирівнявся й плавно поплив над вершинами гір, а далі понісся над лісом. Проте йому не сиділося в кріслі пілота, а хотілося поділитися враженнями з Лалою й з Один і Два. Та кожен його поворот голови, чи зміна напрямку погляду коштували всім неймовірних віражів й повітряного танцю цього дивного літального апарата.
- Воістину, вік учися! Я думав освоїв усі конструкції будь-яких літаючих залізяк в галактиці, але такої рухляті ще не бачив! - вигукнув Сен, не повертаючись до вкрай наляканих тубільців, що лежали покотом в кутку. Лише Лала  стояла на ногах, міцно тримаючись за крісло пілота. Вона була рада, що її коханий вкотре витяг їх із, здавалося б, безнадії.
Та раділа вона зарано. Сен довго, не моргаючи, довився в далину, поки око йому не засвербіло. Хлоп вирішив його почухати. І тоді бляшанка, начинена тубільцями, завертілася дзиґою й пішла в штопор. Приземлення було не надто м’яким. Один, від  того різкого гальмування, навіть, прикусив собі язика, бо з рота в нього капотіла кров, яку він злизував і випльовував.
- Нічого, - сказав Сен, знімаючи шолома, - для першого польоту нормально. Він нахилився, відчинив люка і… полетів шкереберть униз. Апарат застряг у верхів’ї густого лісу і до низу було далеченько.
Врятувала Сена від повного перетворення в млинець, густа лапата гілка хвойного дерева. Вона, як могла, м’яко спустила колишнього пілота міжзоряного буксиру на вологу глицю.
  Сен впав у мокру колючу підстилку лицем і застогнав. Болю він не чув, можливо, від шоку, а, можливо, йому знову повезло й усі його ребра залишилися цілі цілісінькі. Сен скрутився калачиком на глиці й позіхнув. Хлопу, після всіх  пригод сьогоднішнього дня захотілося спати, він відчув якусь смертельну втому.
Коли Лала із напівживими, після такого польоту, тубільцями спустилася донизу, Сен спав глибоким сном.
Перелякана жінка кинулася до свого коханого, уже не надіючись застати його живим. Вона рвала на собі волосся й завивала. Здається вже нічого не могло втішити нещасну жінку. Та коли Лала, приголошуючи впала йому на груди, то почула - Сен хропів.
Лала зраділа й стала тормосити колишнього пілота: вона трясла його, била по щоках, навіть приснула водою, тобто хотіла розбудити.
Але яка сила може розбудити хлопа, тут можна сказати - богатиря, після того як він виконав свій обов’язок? Лала це дуже швидко зрозуміла. Вона наказала Один і Два змайструвати ноші. Туди вкинули Сена і так по-черзі змінюючи один одного, загін тубільців поніс свого «велику пілоту» до поселення.

Пояснення незрозумілого слова:

стриножений свин* - невіглас

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71795296669006 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …