«Сьогодні увійду у твій дім – хитрим гостем,
давнім гостем, з прихованими думками.
Бережись! Мої руки сіють небезпеку.»
Лучіян БЛАГА
1
– В романах молодого, але вже славнозвісного побратима по перу Луки
Ністоряну, реальність переплітається з фантастикою, вони доповнюють і підсилюють одна одну. Ось, шановна громадо, рецепт художнього успіху його романів! – пищав тоненьким голосом літературний критик Георгіце Тудореску.
Раз у раз переривав свою пискляву промову, витирав жовтою хустинкою лису голову, спітніле яскраво-рожеве, схоже до мавп’ячого заду чоло, пив кілька ковтків води зі склянки, в якій плавали дві скибки лимону, після чого продовжував тим самим голосом:
– Як я вже згадував раніше, художньо-літературний успіх нашого колеги завдячується вдало знайденій рівновазі між вигадкою та реальністю, їх злиттю одне з одним до повної втрати ними своєї ідентичності.
Знову перерва, жовта хустинка, склянка з водою...
Лука Ністоряну посміхнувся крадькома, пригадую чи, як Георгіце Тудореску, ще будучи викладачем румунської мови в міському ліцеї, змочував свої бунтівні пасма волосся водою з цукром, щоб вони прилипали до його ще тоді напівлисої голови. Влітку мухи чорним німбом кружляли довкола його маківки, за що учні прозвали свого викладача «покровителем мух».
– Більше того, я б насмілився сказати, що цей шедевр молодого письменника Луки Ністоряну змушує нас замислитися і, незалежно від того, чи хочемо цього, чи ні, зізнатись, що перед нами – автор зі спалахами генія.
Поет Пабло Ронішоряну торкнувся ліктем Луки і вказав головою у бік хірурга Антона Папоротяну, який підтверджував киванням голови кожне слово літературного критика. Здаволось, що він бачить його слова, проковтує їх очима, полює за ними в повітрі, щоб зібрати їх докупи, аби, не дай бог, яке з них не пропало даремно, і мабуть, якщо б помітив, що хтось ставиться з неувагою до літературної проповіді, то крикнув би пророчим голосом: «Не кидайте свиням перлів своїх, бо потопчуть їх ногами...».
Лука посміхнувся і переніс свій погляд на жінку у фіалковій сукні, яка сиділа в другому ряду, між директором Палацу культури «Астра» Євгенією Чімпоєру та головним редактором місцевої газети Віктором Зурбаджіу.
«Гарна і сумна, мов осінній вечір з яблуневим листям...», – знову посміхнувся.
Вперше бачив її, не знав, хто вона і хто запросив її сюди, але спостерігаючи за нею, відчував, як його душу обволікає гірко-солодкий сум, і відразу здав собі справу, що бажає її, як ще ніколи не бажав жодної жінки... Бажав її сліпим нестримним бажанням, яким дитина бажає дорогоцінну ляльку, побачену у вітрині зачиненого магазину, будучи в стані упасти, качатися по землі, б’ючи руками і ногами, лиш би отримати її.
Йому стало дивно із самого себе, бо раніше ніколи не відчував такого несподіваного бажання, але щось підказувало, що вже нічого не буде так, як було раніш...
Коли хотів запитати Пабла, чи знає її, той знову торкнув його ліктем і зашепотів:
– Скільки ти пообіцяв йому, щоб так ревів? Голосить приємніше від Валаамової ослиці: «спалахи геніальності», «успішний», «шедевр», «перли ни», «подарував нам», – ну й підлизує тебе, брате... тільки не говори мені, що ти... бо не повірю, хоч з живого шкуру здирай.
– Ні в якому разі, спи спокійно і не хвилюйся, не скажу тобі, що я... і шкуру з тебе не збираюсь дерти, і навіть не запитаю, скільки дав йому ти тоді, весною, коли представляв твою збірку віршів...
Пабло ледь не розсміявся вголос, але скоро підніс кулак до рота і двічі кашлянув.
* * *
В місті всі знали скупість, якою нагородив Господь, наче благодаттю, професора і літературного критика Георгіцу Тудореска, бо він жодного автора не представляв «за ху...ву душу», а тільки за «добрий простибіг», бо від цього «простибігу» залежала майбутня доля книжки, навіть і такого відомого автора, яким був Лука Ністоряну. Якщо «простибіг» був «жирним», то книга відразу ставала літератур ним шедевром, гідним зайти в історію літератури, а її автор виявлявся неперевершеним талантом з геніальними спалахами, гідний порівняння з великими митцями всесвітньої літератури, від якого «сам Шекспір мав би дечого навчитись». Якщо «простибіг» був скромним, тобто ні не «жирним», ні не «худим», тоді виявлялось, що книгу «варто прочитати», а її автор обіцяє...
«Худого простибігу» не існувало. Та зі всією ненажерливістю, яка текла крізь його жили, яку можна було побачити в його очах, про читати по його обличчю, відчути в кожному слові, в зморшках, які виступали на його чолі при кожному подиху, і навіть в рухах, якими витирав спітніле чоло, Георгіце Тудореску не представив би ні за що в світі книгу «якогось там письменнюка, що ледь тримається, стоячи на одній нозі на краю літературного світу», чи «літературну цибульщину» письменників-деб’ютантів.
Ні, дорогенький письменичку, так не можна! Якщо ти хочеш мати за літературного хрещеного батька Георгіцу Тудореска, то спочатку мусиш пройти крізь чистилище, в якому підпалюють вогонь літературні критики Леонте Мойсеску і Горацій Буряну, які виконують свою місію без ніякого «простибігу», а так «за ху...ву душу» – во ім’я літератури, писаного слова і святого таланту!
Тільки після того, як один з цих двох трудівників на літературній ниві, або навіть і обидва разом, напишуть кілька добрих слів про тебе в однім з престижних літературних журналів, які читає Георгіце Тудореску, тільки після цього ти можеш насмілитися стати перед очима книжника і фарисея (більш фарисея ніж книжника) і запросити його охрестити твій «геніальний твір», «літературний шедевр» чи книгу, «яку варто прочитати», залежить від «простибігу», який отримає від тебе, бо від нього залежить і світле майбуття твоєї літературної кар’єри, так, дорогенький письменничку, щоб ти знав!
І навіть якщо не бажаєш цього, ти змушений, бо інакше не може бути, тому що це неписаний закон літературного кола, в якому ти мрієш жити, а переступити цей закон – це те саме, що закінчити своє літературне життя самогубством. Хоч пройдеш
крізь чистилище і один з критиків оцінить твій твір на сторінках якогось журналу, то вже у наступному числі того ж журналу Георгіце Тудореску напише статтю, в якій буде сказано, що так високо оціненей та перехвалений суб’єктивною критикою твір не вартий ані гнилої цибулі, бо в ньому на кожному кроці літературні прогалини і недоліки, що автор не володіє ні літературною мовою, ні стилем, але ми мусимо простити молодого автора, бо він не має досвіду, і в кожного з нас є періоди, коли... бла-бла-бла, бла-бла-бла... одним словом, твій твір велике гімно!..
«але все ж таки щось-щось обіцяє і ми надіємся на ту іскорку, чекаючи на його наступну збірку...», яка після «жирного простибігу», дорогенький письменничку, стане таким шедевром, що тобі навіть і не снилось.
А якщо не буде «простибігу», то Георгіце Тудореску вижене тебе назавжди з літературного світу, кине в темряву анонімату, «де плач і скрегіт зубів», і твоє ім’я буде стерто з літературної історії.
Та ти не переживай так, дорогенький письменничку, бо кожен автор любить, щоб хвалили і перехвалювали його твори, бо не всі ми народились Шекспірами та Шіллерами, хоча і вони, якщо б деб’ютували в наш час, то без «жирного простибігу» не стали б відомими і так само раділи б, як і ти, мати біля своїх творів ім’я великого літератора Георгіце Тудореску.
* * *
Оплески, поздоровлення, рукостискання, поці лунки, автографи, шампанське, печиво, друзі, шанувальники і жінка у фіалковій сукні...
Але де вона?..
– Який новий сюрприз готуєте для своїх читачів, пане Ністоряну, – тицьнула мікрофоном прямо під ніс журналістка з міського радіо.
– Якщо я скажу вам зараз, то вже не буде ніяким сюрпризом, – посміхнувся до дівчини.
– Все ж таки, в двох словах.
– Я збираюсь писати новелу.
– Про що?
– Не знаю, яким буде її сюжет, ні заголовка її ще не знаю, зате знаю, яким буде її головний герой.
– Два слова про нього...
– Одне: ідеальний!
Дівчина хотіла ще щось запитати, але Лука, вклонившись їй низенько, зник у натовпі, шукаючи жінку у фіалковій сукні.
Не знайшов, мабуть, пішла, поки він розмовляв з журналісткою.
Вийшов надвір, навіть не попрощавшись ні з ким.
Всі зібрались купками, пили шампанське, роз мовляли, сміялися. Навіщо він їм?
* * *
Хоч міг добратися додому пішки, бо жив недалеко від бібліотеки, в якій відбулася презентація його книжки, але Лука замовив таксі. Спішив. Вдома на нього чекав на аркуші А4 новонароджений персонаж, майбутній герой його ще ненаписаної новели – ідеальний мужчина!
Виходячи з машини, пригадалась йому незнайома жінка у фіалковій сукні.
«Звідки вона взялась і чому так швидко зникла? Запросила її пані Чімпоєру?.. Віктор Зурбаджіу?..
Випадково опинилася між ними?..» – питання не давали спокою.
