- Дядечку, у вас меншого розміру нема?
Сидячи навпочіпки, Демон відвів погляд від сита з пічним потрухом і узрів квітчасті капці в метрі від себе. Потім якось боком, по-ведмежому підняв голову.
- А то видали ось... завеликі... - над ним стояв непевного віку (можна дати і п'ятнадцять років і двадцять п'ять) очкарик з парою туфель в руці. Іншою рукою він дбайливо, мов дитинку, притискав до грудей коробку від них.
- Нема, нема... Самі за пенсією в галошах ходимо.
Старий потрусив решето і з гуркотом висипав рештки вугілля у відро, тим самим показуючи, що розмова закінчена.
- А купити інші – грошей бракує.
Прибулець потоптався ще трохи, далі знехотя, ніби від того обміну залежало його життя, повільно поплентався вулицею далі, на ходу засовуючи до коробки сяючі лаком черевики. Коли він обертався, широкі, з манжетами холоші дзвонами розгойдувалися над худими щиколотками.
- Ходять тут... аферюги... - дивлячись услід, Демон підняв руку щоби заслонитися від сліпучого сонця. «Аферист», вирішивши, що дід передумав, зараз повернув назад. Обличчя хлопця світилося, як у людини, якій залишилось кілька кроків до здійснення мрії.
- А інші купити... - він метушливо почав розкривати коробку.
-Нема, я сказав!.. - Демон загрозливо підняв із землі шматок породи і замахнувся, як часто робив, ганяючи у своєму дворі настирливих котів.
За інерцією «аферист» зробив ще крок і зупинився. Рот його продовжував розгублено посміхатися, але за товстими скельцями окулярів очі наповнювалися жахом. Обхопивши своє майно, він розвернувся і, клишаво, розхитуючись усім тілом, побіг.
Захекавшись, зупинився неподалік від бабусь, що мирно бесідували на лавочці біля колодязя.
- Шо ви, Григорівно, не кажіть, а ніхто для нас нічого робити не буде.
- Нє-нє... Янукович сказав, шо до шеснадцятого року все отдадуть. Сама чула.
- А шо там у Кіркорова народилося?
- Віталік! А ну, іди сюди... - Григорівна дістала щось з кишені халата і в долоні-човником простягла, як дають хліб з молоком теляті, щоб відучити його від маминої цицьки. - На...
«З коробкою» хотів було підійти, але його випередив хлопчик років шести з мобільником на шиї. За два кроки він заклав руки за спину, навшпиньках подався всім тілом вперед і, задерши підборіддя, повільно, з побоюванням (ніби боявся побачити там щось жахливе) зазирнув у долоню.
- Нє-е-е-е... Я та-кіє нє є-е-ем... – розчаровано прогундосив Віталік, розтягуючи звуки, як липку іриску. І побіг на іншу сторону вулиці, де грались у війну товариші.
- Не попала каменюка, твоя мати - гадюка!
- Василь - куркусиль, курці яйця відкусив!..
- Ти диви... шо робиться... - промовили на лавочці.
«З коробкою» постояв, сподіваючись, що запропонують і йому те, що в долоньці, але Григорівна якось непомітно повернула карамельку назад у кишеню.
Демон відклав решето і стоячи стежив за «аферистом». Ось той підійшов до крайньої хати і довго стовбичив біля зачинених воріт. Потім, покрутившись на роздоріжжі, подався степом до мікрорайону. Вечоріло.
Проходячи з відром по двору, Демон копнув ногою чорну вівчарку, що дрімала на доріжці.
- Іди звідси! Сатана...
Пес вискнув і, брязкаючи ланцюгом, погнався було за горобцем, а коли той відлетів, почав обгавкувати муху.
- Шо там таке, де ти пропав? - заклопотана господиня під старою шовковицею накривала стіл.
- Нічого, почекаєш... Щас один чи пацан, чи хлопець нові туфлі чи то міняв, чи шо... Якийсь переляканий і в окулярах. Каже: видали.
- Кого, окуляри?
- До тебе поки дійде... Туфлі! Сам чорнявий, може циганча?
- Де ти бачив цигана переляканого і в окулярах? То певно з інтернату.
Він на якусь мить закляк, як на стоп-кадрі в кіно, потім в прискореному темпі замахав руками:
- Понароджують дебілів!
Вечеряли мовчки. Демон і лежачий на череві «сатана» зосереджено тріскотіли курячими кістками і по-сімейному поглядали один на одного. Старому не йшла з голови таємнича постать з коробкою. Де раніше він міг бачити цей сяючий надією погляд, цей жалюгідний напівусміх?..
Вночі, перш ніж заснути, він довго крутився в ліжку, щось бурмотів, а під ранок розбудив своїм криком дружину в сусідній кімнаті. І було незрозуміло, закричав він з ляку від кошмару чи може сам когось хотів настрахати.
Прийшовши до тями, Демон намацав за дверима в коридорі сокиру і вийшов з нею в сад. Там, на старому дивані, під дощатим навісом був його сторожовий пост - пацани часто здійснювали набіги на яблуню.
Місячна серпнева ніч повнилась звуками: у дворі співали цвіркуни, з городу долинали трелі капустянки... Брязнули буфери вагонів на станції. Загупало в буді - звір вичісував бліх.
- У... дармоїд... Дрихнеш!?
Пес миттю вибіг і, дзвякаючи ланцюгом, заметушився, настирливо намагаючись дістатись язиком руки господаря.
- Гаразд, цілуй вже ... - роздобрився Демон підсовуючи йому під ніс тильний бік кулака.
Після сніданку, коли Демон збирав яблука, а жінка різала їх на сушеню, він не втерпів і поділився новиною:
- Вночі сон наснився... Тепер все стало зрозумілим. Знаєш, хто був отой з туфлями?.. - він витримав інтригуючу паузу, - директор психінтернату!
- Тю... Ти шо... Зовсім вже?.. Та й нащо йому це треба, прикидатися? У нього грошей знаєш скільки!? Щоб влаштуватися туди нянечкою - несуть, діти зароблять на копці городів - несуть, з кладовища в свята - вони теж несуть...
- От баби... - він розвів руки і плеснув ними по кишенях - все на гроші переводять! Волосся довге, а ум короткий. Його ж всі бояться, а хочеться іноді, щоб пожаліли. Ніхто ж не любить... А може, й не любили. Може, втіху має с того, що прикидається. Звик, як до горілки звикають. Пам'ятаєш, як на Великдень на цвинтарі біля Лідочки сиділи, чорнявий такий, з інтернатських, за могилою стояв і все на нас подивлявся... Пам'ятаєш?
- Ну і шо... Директор?
- Він!
-Зовсім збожеволів...
- Ну!.. Курка не птиця, жінка не людина!
- У... Демон... - і розійшлися пестуючи образу, кожен свою.
В той день у нього все валилося з рук. То солі, переплутавши з цукром, в чай насипав... То, в задумі, разом з маслом запхав до холодильника молоток, а потім до обіду шукав.
- Та чи не наврочив той?
Увечері, заганяючи курей, господиня заглянула в напівтемний сарай.
- Тю, думала щур шкребеться. Шо ти там шукаєш?
- Відчепись! - виходячи, Демон відсторонив дружину і висипав біля дверей купу старого взуття. У хмарі пилу чхнув, розполохавши курей, потім зібрав той мотлох і мовчки виніс за двір на сміття.
Наступного ранку, коли горобці ще тільки вмивалися в собачій мисці, похмурий, невиспаний Демон пакував у мішок яблука. Набравши ледь не під зав'язку найкращих, закинув на велосипед. Наостанок обійшов навколо багажника і діловито, як конюх попругу, посмикав мотузки.
Дружина напучувала:
- Візьми на базарі пакет лаврушки. Та дивись, під машину не попади - мотаєшся, як самашедший.
- Вчи вченого...
На лавочці біля колодязя вже сиділи.
- О... О... Демон понісся. Злий, як собака.
- А чому його Демоном прозвали?
- Не балакає ні з ким. А дітей не любить... Собаку на них натравлює! Вони і прозвали.
- Картоплю повіз, чи що?
- Нє, ще не копали. Напевно яблука... На базар. Куркуль... Токо у нього і уродили. Сильновкусниє - хлопці кажуть.
- А що, дітей у них немає?
- А тобі шо, мамка не рассказувала? Була дівчинка... Та така гарна... Ходить вже почала. А у Зіни вода закипіла у тазику. Вхопила, думала до ванни донесе, а воно руки пече... Поставила на підлогу, а сама за тряпками обернулась... І треба ж дєвочкі якраз проснуться і вибіжать... Ой лихо... Поки машину знайшли... Та як на зло вихідний у лікарні... Ой Боже, Боже... І як вона руки на себе не наклала?.. З петлі витягли. А на похоронах!? Як вона бідна кричала... Вихопила її з гробика, прижала до грудей і бігає... Насилу відібрали. Ото після того Іван і побив Зіну вперше. І сильно! Випивать крепко став. А до того був парень як парень... Отаке було.
Дорога до мікрорайону йшла під ухил, так що Демону іноді доводилося навіть пригальмовувати, оминаючи вибоїни в асфальті. «Тільки б знову ланцюг не злетів...».
Заскрипіла задня втулка, та він вже під'їжджав до вахтера, що дрімав на табуретці біля прохідної.
- Тут ось яблука... для дітей... Передали.
- А... так це в їдальню. Заїжджайте в ворота і навколо головного корпусу направо.
Вікові ялини накрили Демона прохолодою. По галявинах бігали невідь звідкіль забіглі білки, в кронах величавих сосен пересвистувались птахи. Але у всій цій пишноті було щось моторошно-потойбічне, як у храмі.
Тільки він оминув ліпні колони головного входу, як із-за рогу будівлі несподівано виїхав автомобіль з цистерною. Демон крутонув руль праворуч, але допотопний «ЗІЛок», ніби умисне, повернув туди ж. Ледь не зачепивши крило машини, старий насилу втримав рівновагу і повихлявши, зі скошеним набакир мішком, зупинився.
- Лять!.. З вашими яблуками... Ледве під гомновозку не втрапив!
Перед прохідною вантажівка, побовтавши гофрованим шлангом, струшуючи останні краплі, неспішно виїхала за ворота.
Примкнувши велосипед стертим собачим ланцюгом і навісним замком до лавочки, Демон волоком затяг мішок на кухню.
- Ось... Сказали вам передати... яблука... для дітей.
- Тітко Клаво! Тут чоловік яблука привіз!
- Йду... Ой, здрастуйте... І як ви стільки донесли такий худенький, - підсівши, як штангіст, вона легко підняла мішок і висипала все у велику каструлю, - вам помиї треба? Сьогодні жи-и-рні...
- Не треба... У нас свої добрі.
- А то й додому віднести є кому...
У проймі дверей як із чарівної лампи виникли дві напівдитячі постаті.
- Ідіть за водою! – скомандувала вона, але схожі на карликів істоти, не зрушивши з місця, продовжували поїдати очима і яблука і Демона. Він хотів запитати їх про очкарика, та не встиг.
- Директор йде! – що раптом пролунало, справило на маленьких потвор ефект, подібний вибуху бомби.
Нажахані, вони як миші заметалися по кухні, ледве не наступаючи на довгі секондхендівські майки, і один за другим вишмигнули геть.
Тривога передалася і Демону. Раптово пригадалось, як він, гамуючи похмільну дрож, після прогулу сидів у приймальні директора шахти. Згадав і свій дитячий страх перед директором школи... Цей одвічний страх перед начальством!
- Ой, сміхота з ними... - потішалася кухарка, задоволена вдалим жартом.
- Скажіть, а де кабінет вашого директора? - несподівано запитав Демон.
- Прям над головним входом на другому поверсі, але він тільки що поїхав.
- На гомн... на іномарці?
- У нього наша... Ретро!
- Напевно, і сам старий?
- Що ви... Молодий!
У Демона голова йшла обертом від спеки і трохи нудило на голодний шлунок від кухонних запахів. Вже в дверях почув:
- Якщо потрібно буде город скопати - ви тільки скажіть...
Під ялинами ще трималась ранкова прохолода. Попереду з важкими сумками поспішали на автобус і беззлобно матюкалися нянечки з нічної зміни. Обігнавши їх, Демон завернув за ріг корпусу і виїхав на алею, з якої вже було видно прохідну.
«Задню втулку сьогодні ж перебрати треба буде...», - прислухався він до стуку в колесі.
Все те раптом перекрили нерозбірливі вигуки. Поруч з будиночком на відшибі (цю споруду по дорозі в їдальню він помилково прийняв за морг, пригадавши казенні хрести на дитячих могилках, які росли немов гриби в кутку селищного кладовища), навкруг виховательки впритул один до одного стояли десятка два дивакуватих дітей різного віку і старанно, з усіх сил, скандували:
- Спа-сі-ба! Спа-сі-ба!
При цьому вони по-старомодному, зверху донизу, як мухобойками махали руками (так він у дитинстві проводжав на роботу батька). Ще раз глянув, видивляючись серед них «свого»... Зацікавившись, кому вони кричать, покрутив головою увсебіч, але вздовж алеї виднілася лише стіна сірих, з жовтуватими плямами, простирадл. Коли ж він зрозумів, що кричать йому - відчув себе незатишно, як на сцені. Ніяково махнувши у відповідь, прошепотів:
- Та ладно... - і додав ходу.
Всередині у нього розлилося щось приємне й давно забуте. Зупинившись перед воротами, озирнувся. Неймовірно, але йому привиділось, що у вікні над головним входом на мить зблиснув сонячний зайчик від окулярів і колихнулася фіранка.
Супроводжуючих Демона інтернатських собак на трасі змінили інші, нахабні - наближався ринок. Він зустрів криками торговців, буйством запахів і фарб, товкучкою...
- Холодильники! Ремонтую холодильники!..
- Пиріжки! Гарячі пиріжки з картоплею!..
- Партія Регіонов! Голосуєм за партію Регіонов! Завтра последній дєнь...
- Єш ананаси і рябчіков жуй! Дєнь твой послєдній пріходіт буржуй!.. – надривався мегафон від червоного агітнамету прямо на вухо біло-блакитного. З ними сусідили продуктові.
- Дивись, Вася! Ось це масло «Президент» вчора рекламували по телевізору. Скажіть, а чий «Президент»?
- Російський!
В кінці черги витягнулися шиї.
- Чула? Оте масло Путін вчора рекламував по телевізору.
- Та ти шо?! Треба брать...
Поряд з розчепуреними продавщицями парфумерних яток некрасива, років десяти, дівчинка видавалась бридким каченятком.
- Тітонько, можна духи понюхати?
- Чия це дитина?
- Ти шо, не бачиш? Це ж з інтернату...
- Хто їх випускає тільки!?
- Там з боку лісу у них прохід є - хтось шлакоблоки із загороди тягає.
- А потім такі клей будуть нюхати... А ну, гуляй звідсіля!
Демон не розумів жіночої пристрасті до парфумів, хоча замолоду подарував дружині, тоді нареченій, флакон «Червоної Москви». Для нього найкращим ароматом був запах вихлопних газів від мотоцикла. Тоді згадувалося дитинство, коли батько садовив його на бензобак «ІЖака», і вони увесь літній вечір колесили степовими дорогами. Але так тривало недовго. Якось батько не повернувся додому з шахти, і мати, не дочекавшись, доки підросте син, в якийсь неврожайний рік продала «ІЖа» заїжджим шабашникам.
А сучасні мотоцикли залишали Демона байдужим: вихлоп був не той. В чому була різниця: в бензині чи в конструкції двигуна, він не знав, але коли посміхалася удача і на дорозі з'являвся старий радянський «Дніпро» або «Урал» - поспішав проїхати слідом, ловив, як мисливський собака носом повітря, і... розкошував.
- Тобі що, заплатити за «понюхати»? - Демон поплескав рукою по кишенях, пригадуючи, куди поклав десятку, - може, вона ці духи буде потім все життя згадувати...
- Мужчина, не встрявайте!..
- Анжела, у мене «Кензо» відкритий є, нехай підійде... - розрядила обстановку продавщиця сусіднього ларька.
Стрижена «під хлопчика» погануля вбирала аромат з відкритим ротом, ніби насправді хотіла насититися ним на все життя. Зиркнула щасливими очима на Демона, зробила ще один глибокий вдих і віддала коробку хазяйці.
На виході з ринку Демон, заґавившись, втрапив колесом в зад поважній дамі, але чемно вибачився, не давши конфлікту спалахнути. Сьогодні він був настроєний доброзичливо.
За воротами, пропускаючи автомобілі, задумався – чого він ще не зробив? Погляд зупинився на вітрині крайнього кіоску.
- У вас морозиво «Пломбір» є?.. Дайте.
Загорнув вафельний стаканчик в порожній мішок - може не встигне розтанути - і помчав додому.
Натискаючи на педалі, він ніби вперше побачив тополі вздовж дороги, котрі височенними свічками витяглись в бездонну вись неба. Деякі гіганти дивом утримували на верхівках сухі гілки. «Треба сказати, щоби при вітрі на базар ходила іншою дорогою...».
- Ой йо... А лавровий лист?! - він навіть зупинився.
«Добре, що на шляху є ще магазинчик голови селищної ради. Правда, там все дорожче, але на пакетик лаврушки вистачить».
Під'їхавши, притулив велосипед до стіни під вікном і забіг в магазин.
- У вас лаврушки нема? А то згадав по дорозі ...
- Нема, нема... Самі на базарі беремо, - продавчиня нудьгуючи перевела погляд на муху, що дзижчала приліпившись лапками до стрічки над прилавком.
- А купити на...
- Нема, я сказала!..
Демон розгублено вийшов... «У сусідки запитати, чи шо...». Він взявся за руль і ковзнув очима по вікну: з того боку на нього насторожено дивився очкарик.
Демон метнувся в магазин, але там, окрім продавщиці зі скривленим у позіху ротом, нікого не було.
На ґанку старий зняв окуляри, і зажмурившись, тильною стороною долоні потер чоло. «Привиділось...».
З багажника закапало морозиво, а він все стояв і розмазував над горбатим носом чи то піт, чи сльози, ніби хотів стерти з пам'яті щось болюче, що віднімає спокій.
