Розділ 2
Тимчасово білосніжна кицька тихенько вовтузиться біля своєї миски. Явно прикидає, чи пощастить, поки господарка «вечеряє», витягти риб’ячі хвостики на долівку. Кожна справжня гурманка із родини домашніх кошачих у курсі: їжа з підлоги удвоє смачніша.
«Добре, що я не бридлива», - відзначаю мимохідь, майже байдуже, не припиняючи гризти сухаря. Ця думка стосується аж ніяк не бешкету хвостатої ласунки, а моїх власних справ.
Хоча щодо «не бридлива» - чистісінька правда. Важко зберегти любов до стерильності після чотирьох років у гуртожитку. Особливо, якщо змалку час від часу отримувала запотиличники від матері за втілення у життя нехитрого принципу: «Прийшла стомлена зі школи – у кімнаті пил лежить… Теж, певно, стомлений, бо мене не чіпає… ну, і я поруч ляжу, а приберу – коли відпочину».
Що цікаво, у гуртожитку я, без особливих зусиль, змінила статус «ледарки», що супроводжував мене дома, на характеристику «педантка». Принаймні, серед охломонів, що мешкали поруч зі мною на блоці. Я ж бо мила посуд щодоби і – уявити тільки! – застеляла зранку своє ліжко навіть тоді, коли перша пара була у найдальшому корпусі. Певно, мені просто приємно було отак, відносною чистотою, позначати хай крихітну, але свою територію.
Тепер же мені не дає розслабитися чистьоха Ганчірка з її «санінспекціями» у найнезручніші для прибирання куточки квартири.
Хто б повірив, що коли вона обрала нас із Максом на роль хазяїв, мені здалося, що мала упертюха від природи – чорного кольору.
Коли одного дня знаходиш ледь не на порозі своє, ну добре, винайнятої, квартири мале голодне кошеня, то не так легко вдатися до тактики здорового ігнорування. Спроба обережно «перепідкинути» захватника килимка для витирання ніг на інший поверх чи винеси його з під’їзду провалилася: кошеня вперто поверталося, кулилося на витертому ворсі і стиха пискотіло: на нормальне нявкання те квиління було не схожим.
Певно, хтось із міцнішими нервами зміг би не псувати собі настрій через таку дрібницю. Не у повчальній бо книзі живемо, тут не те, що повз голодне кошеня проходимо – безнадійно хворих щодня, не зупиняючись, проминаємо, лише найчутливіші очі вбік відводять: всім не наспівчуваєшся. Та нерви у мене... не з титану-заліза зроблені, що й не дивно: я - людина, а не кіборг, - тож і дошкуляють, кляті, часом. Ще й, якщо чесно, трохи побоювалась, що Макс зробити може, якщо те квиління – безгучне ніби, а насправді крізь залізні двері до передпокою чутне - його зовсім уже дістане.
Справа в тому, що я саме перед тим побачила, як він із місцевою шпаною бився. Ну, як бився, вони полізли – він не схотів віддавати задурно мобільний… Це тільки у фільмах «гарні хлопці» із таких ситуацій виходять без найменшої подряпини чи з невеличким синцем, що зовсім не псує фотогенічну зовнішність.
А тут… ледь втрималася потім, аби не почати дорікати, що жодна мобілка не варта двох зламаних ребер і гематом, з якими – хоч без гриму статистом у трилер. На щастя, язик прикусила не лише до болю, але й вчасно. Здається, за це Макс був вдячним куди більше, ніж за всі попередні спроби створити отой міфічний затишок в оселі.
Мене ж влаштувало і те, що він не обмовився і звуком про те, що не треба було мені викликати міліцію: сам би, мовляв, впорався. А головне, пораділа, що зміг вчасно накивати п’ятами, коли та допомога прибула. Ще й приятеля свого знайомого відшукав – медика недовченого, який на своєму п’ятому курсі зміг без запитань допомогу організувати і гірше «хворому» не зробити.
Макс і справді, інколи – щасливчик…
Так-от, коли стояла у темному закутку, куди він мене відіпхнув перед бійкою, кинувши, аби зачаїлась, і гарячково натискала кнопки мобільного – смішно, номер міліції від шоку забула, то добре розгледіла, як він бився – і сутінки та мій не ідеальний зір не завадили шокуватись.
Не те, щоб він - такий суперкрутий боєць. Так, опановував якусь там східну манеру бою ще як у школі вчився, але на міжнародному спортивному турнірі точно не було б чого робити. Ну й, нападники – не Шварцнейгери відшукались. Сподівалися завалити масою і кількістю. Але випили перед пошуком пригод забагато, аби зберегти нормальну реакцію і замало, аби дешевий алкоголь зміг послужити анестезією. Тож супротивник, якому однаково плювати на чужий і свій біль став неприємним сюрпризом. А я тоді вперше збагнула, що лють, від якої боєць не тямить себе, то не так страшно виглядає збоку, як спокійна холодна байдужість до наслідків.
Тоді змирилась досить швидко: це – теж частка Макса. А він мені потрібен цілим. Але було б неприємно, аби він прибив оте блохасте кошеня так само спокійно, як лупцював тих горе-бандитів.
Серед ночі встала. Вирішила винести трохи молока тому нещастю хвостатому, най би вмовкло. І ще раз спробувати вранці переселити до іншого під’їзду. Макса у ліжку не було. Шукати не довелося: він якраз глибокодумно вивчав вміст старенького холодильника, нещодавно ним же розмальованого «під зебру». Від несподіванки ляпнула навмання:
- Я за молоком, чогось схотілося пити…
- Значить, свіже-таки, - задоволено підсумував він, вичіпивши потрібний пакет. – Слухай, тут – склянки на півтори, я трохи віділлю?
І чесно уточнив:
- Тому чортовому котові під дверима. А вранці щось вирішимо.
Побачивши вираз мого обличчя, лише зітхнув:
- Що, один-нуль, веде кіт? У квартиру відразу запустимо чи спершу пару днів на сходах погодуємо?
- У нас шампуню для настільки брудних котів немає, тобто, від бліх… певно, нахабних, вгодованих і теж брудних, бо звідки на вулиці чисті? - на заперечення це розгублене белькотіння не тягнуло.
- Може, його спершу замочити треба, ну, в господарчому милі, якщо вже такий брудний? Ну й, блохи перед смертю чистішими стануть? – це прозвучало майже зовсім серйозно. Тож я щиросердно обізвала Макса дурнем і рушила на сходи з блюдцем молока в руці – повідомляти кошеняті, що від цієї миті воно – справді свійська тваринка.
Без господарчого мила ми тоді обійшлися. Але після енного купання мені здалося, що дещо таки перестаралися в прагненні до чистоти, бо із чорного забіякуватового замазури отримали білу й дуже жалюгідну істоту з мокрісінькою довгою шерсткою. Ще й дівчинку, як з’ясувалося в процесі прання.
- Ех, - зітхання Макса, хай і показове, підозріло відгонило щирістю. – Одна справа завести чорного кота і назвати його Сауроном там чи хоч Бегемотом, а інше – білісіньку кішечку, мов із дівчачої наклейки… Ти хоч її Сніжинкою чи Пусенькою не взивай, га?
- Фарбувати не дам. Ти ще холодильник не відмив!
Ми обидва косуємо на креативний холодильник. Якщо чесно, готичний «мейк-ап» йому не дуже зашкодив. Так хоч подекуди відбиту емаль не видно. Цьому приладу більше років, ніж самому художнику, зроблений-бо наш холодильник був ще «за совєтів», як каже критично налаштована до всього світу стара сусідка. Такий собі буркотливий, але надійний незграба, якому чхати на вибрики хазяїв. Що він інколи досить майстерно і робить – мотором, змушуючи мене порпатися в записнику, розшукуючи телефон майстра, але ніколи не влаштовуючи справжнісінького саботування.
- Ще не вистачало: фарбована брюнетка-кішка з відрослим білим корінням. Бр-р! Хай уже буде біла, – Макс показово здригається, закриваючи тему. Потім звертається до нашої приймачки, що уважно стежить за безкоштовною виставою. – Отаких собі хазяїв вибрала – сама бачиш. Тож дивись, ще є шанс передумати, а ми тобі пристойну сім’ю підшукаємо.
Потім Макс запевняв, що кицька на мить завагалась, перш ніж рішуче нявкнути: «Ну, вже ні! Знаємо ваших «пристойних», а тут хоч зрозуміло, чого чекати», - і зручно влаштуватися на нехитрій лежанці. Але він не надто петрає у жіночій психології.
Ніяких вагань там не було. Яка Справжня Жінка відмовиться від можливості почати когось перевиховувати, викорінювати недоліки, не маючи жодного сумніву, що їй пощастить впоратися із цією місією? А в Ганчірки і в тому ніжному віці були всі схильності вирости Справжньою Жінкою. Та що там, у кошеняті рис вдачі, необхідних для здобуття цього почесного звання, виявилося більше ніж власне у мене…
Отак і живемо, то старанно виховуючи одне одного, то мирячись і доходячи висновку, що з інших мешканців квартири цілком можна терпіти. От і зараз Ганчірка старанно зображає свинку не тому, що вирішила продемонструвати, що й вона не бездоганна. І навіть не тому, що риба з полу більше смакує. Це вона виказує мені своє: «Фе!», - бо не може сказати «по-людськи»: вляпаєтесь ви колись обидва із вашими нічними пригодами.
Та що поробиш, коли для нашої авантюри потрібна саме ніч?..
***
О, ледь не забула:
- Максе, я сьогодні Лідку зустріла була. Ну ту саму, Льодяника…
Гукаю убік кімнати.
Ганчірка стиха форкає: «Ступити два зайві кроки – сил бракне? Мо, ще й мобільним скористаєшся, аби до сусідньої кімнати зателефонувати?».
- А, ясно… - лунає відповідь. Теж голосно і через стіну. Кішка незадоволено вовтузиться десь аж на кухонній шафці, під самісінькою стелею. Цікаво, а там я коли прибирала?..
- Привіти мені, думаю, не передавала?
- Ні!
- Добре. Нам скоро йти.
- Умгу.
Розмову вичерпано. Чути цокіт пальців по клавішам ноута, хоч, при потребі, Макс може друкувати практично безгучно.
Я ж роздумую, що мало б позначати оте: «ясно»? «Тоді зрозуміло, чого у тебе поганий настрій» чи «Тепер ясно, чого ти зі мною уночі вирішила прогулятися – нерви заспокоїти, після такої-то зустрічі!»? А може, «знайшла кого при ночі згадувати»?
Так, Макс і моя шкільна знайома, якби поделікатніше, не дуже одне одного люблять. Хоч чесно намагаються поводитися цивілізовано, випадково стикнувшись десь у спільних знайомих. Так само чесно тримають при собі свої думки і ніколи не питають мене, що я в ньому (чи в ній) змогла розгледіти гарного?
За такий прояв тактовності я ладна час від часу, якщо не надто часто, терпіти Лідку із півгодини десь на нейтральній території, в кав’ярі. А може. й через те, що добре знаю: так просто від тендітної і хворобливої на вигляд Лідусі не відчепитися. Як вирішила ще у шкільні роки, що маю бути їй за гарну знайому – отак просто такої честі не спекатися, хватка у неї – куди там тому бульдогу! А ще, не хотілося б цього визнавати, але деякі важливі події у моєму житті пов’язані саме з Лідою.
***
От, скажімо, з головною умовою вдалого полювання, як його розуміє Макс: «Беру не ваше, а те, що місто дарує саме мені, тож, кому не подобається - відверніться», - мене познайомив не він, а саме Ліда, яку наші з нею однокласники прозвали Льодяником.
Кому першому в школі спало на думку таке назвисько – не згадати, а шкода: не часто підліткам щастить настільки влучити «у яблучко», звернувши увагу не на якийсь недолік, а на суть характеру. Прозора шкіра, крізь яку просвічуються синюваті жилки, прозоро-блакитні, мов просвічені наскрізь сонцем очі, жовте волоссячко, кожна прядка якого теж світилась на сонці, тиха ласкава усмішка на блідувато-рожевих губах…
Таких дівчаток – без жодної яскравої фарби у зовнішності і без жодної неправильної риси обличчя, м’яких, терплячих, ладних завжди посміхатися й вибачати образи – любили описувати в класичній літературі.
У тих старих книгах на таких цукеркових панночок під кінець чекали або віднайдені багаті родичі, ладні винагородити тендітних, але сильних у своїй непохитній духовності створінь цілком матеріальними нагородами, або білет до раю у юному віці.
Де Лідуся збиралася віднайти у наш час отих втрачених багатих рідних-благодійників, для мене залишалося загадкою. Заради ж альтернативи, як на мій смак, не варто було аж так пнутися зі шкіри. Ну так, жорстоко, але я й не запевняю, що у підлітковому віці була зразком милосердя. Лідка, хай у моїй власній кваліфікації однолітків і відносилась до категорії «нешкідливих», але аж ніяк не могла претендувати на роль подруги.
Чомусь мені видавалось, що як доторкнутися її прохолодної руки, то вона виявиться ледь липкою, як і личить ледь підталому льодянику.
Найдивовижніше було те, що ніхто з оточуючих не поділяв моєї точки зору. Звісно, якщо ти жодного разу за всі шкільні роки не підвищила голосу і при цьому примудряєшся, якщо й не бути відмінником, то не дуже помітно «плавати» біля дошки, не списувати надто нахабно і не палитися на занятті сторонніми справами під час нудного уроку – то кумиром шкільних вчителів ти, може, й не станеш. Але на невеличке, хоч і стабільне підтягування оцінок цілком можна розраховувати. Так само, як і на приємні дрібнички. Ну, типу, коли істерично налаштована вліпити комусь двійку, бо: «всі школярі дістали, Господи, що за покоління?!» , - вчителька, вибираючи «жертву», «не помічає», що біля чийогось прізвища вже давненько не стоїть оцінок. Статус «гарної дівчинки» у школі здобути і втратити не легше ніж «відмінниці, що йде на медаль».
Але завбачливі тишки, які вдаються до такою мудрою політики, зазвичай, якщо і не втрапляють до категорії «козлів відпущення», то опиняються у «сліпій зоні» для більш агресивних однолітків. Та, здебільшого, отих тишків цілком влаштовує, що їх ігнорують без наслідків.
А от Лідку-Льодяника ігнорувати ніхто не збирався. Більше того, варто їй було застудитися, як на ї відсутність звертали увагу в перший же день. Варто ж бідасі було повернутися до школи, як відразу кілька шкільних «зірок» із радістю запитували: «О, ти видужала?! Молодець!».
Я б знайшла, що відповісти на таке «геніальне» запитання. Відповісти так, що на мене півкласу здивовано витріщилось би… а вчитель, випадково почувши, певно, й до директора загадав би йти. А от Лідуся мовчки всміхалася своєю блідуватою посмішкою і стиха кивала, немов їй така увага була бозна-як приємна.
Звісно, ніхто її по життя-буття й здоров’я не розпитував. Швидше, бралися розказувати про свої справи, пліткувати, скаржитися. Ліда старанно й, здебільшого, мовчки, гріла вуха, киваючи у потрібних місцях, де треба – суплячи світлі брівки, вчасно посміхаючись. Ніби їй справді цікаво.
Ну, звісно, під такі розмови йшло певне пригощання. Ліда ніколи не відмовлялася від жуйки, чіпсів чи шоколадки, роблячи це так мимохідь, що нікому й на думку не спадало, що сама вона не поспішає пригостити когось смаколиком у відповідь.
Я добре знала, що то – не через скнарість, а тому, що кишенькових грошей у неї не водилося. Хоч мати її виховувала не сама-одна, але таточко Лідусі після першого ж скорочення на заводі прописався на дивані перед старим телевізором, якого час від часу власноруч доводив до тями, проте не виявляв жодного іншого трудового ентузіазму. Певно, оту свою вічну усмішку Ліда успадкувала від нього, бо губи її матері, як вона часом з’являлась на батьківських зборах, завжди були міцно стулені, ніби в очікуванні чергових неприємностей. Хоча що страшного могли сказати їй вчителі, не годні змусити більшість Лідусиних однолітків не купувати цигарки поштучно на копійки, видані на булочки? Хоч чому вважалося, що завжди недопечені булочки зі шкільної їдальні хоч трохи корисніші за цигарки – для мене і зараз загадка. Та все одно, Лідку хвалили, а її мати так і жодного разу і не посміхнулася.
Я могла б презирливо копил губи: отак продаватися за солодощі! Я ж цього не роблю! На справді, Лідку варто було б поважати: не кожен зумів би поставити себе так, щоб його вважали майже рівним у найкрутіших компаніях, кликали у гості, вибачала, навіть якщо бачили, що вона спілкується з кимось із «ворожого угрупування»: що поробиш, не вміє Льодяник сказати «ні», надто м’яка. То не вона, оті гади винні – переманюють її до своєї кампанії, тож треба їм піти і наваляти.
Забити отак баки своїм же одноліткам – то треба платні майстер-класи влаштовувати. Мені таке й уві сні не марилося. Єдине, на що вистачало, то давати розуміти Лідці, що мене отак просто не обдуриш, хай і майстерною підробкою під привітливість і цікавість до моїх справ.
Ліда і підлітком була не з тих, хто любить гатити головою об мур, сподіваючись, що раптом він піддасться. Тож і обмежилась маніпулюванням лише справді впливовими однокласниками. Я ж набувала популярності лише перед контрольними з алгебри, на яких за пів-уроку вирішувала обидва варіанти і пускала гуляти їх класом, не надто переймаючись, чи спалиться хтось при цьому. Ну, й трохи зловтішаючись, що деякі «розумники» навіть не могли списати бездоганно. Хоча все одно математичка не повірила б, якби всі правильно завдання вирішили. Мене ж за це не займали у звичайні дні, воліючи не помічати. Куди не глянь – суцільний профіт.
***
Аж тут раптом дві вариводи - дві закляті подружки, на яких і старшокласники поглядали вельми схвально, розсварилися «до смерті». Виявивши деяку винахідливість, ці кралі зчепилися не за якогось там хлопчака, а через джинси. Одна, бачте, дозволила собі уголос висловити сумнів, що моднюща шмотка другої - то відомий бренд, а не дешева турецька підробка.
Те, що півкласу мало тепер безкоштовне видовище, цікавіше за будь-який серіал, а інша –активно займала сторону «скривдженої» чи «кривдниці» - то були проблеми не мої, а вчительські. Поки класна керівниця перераховувала нам усі наші гріхи, починаючи від першого дня знайомства, я потай гортала під партою Стівена Кінга. Аж раптом почула своє прізвище. Реакція у мене незла, хай фізкультурник і був переконаний у протилежному, тож книгу я не впустила. Хоч варто було б. Звісно, тоді б накричали й на мене особисто, та хоч увесь клас дізнався, що мені не зовсім байдуже, хто сидітиме поруч.
Зрозуміло, що, посварившись, колишні кращі подружки почали висувати одна одній матеріальні претензії: то одна позичила іншій кольорову ручку, яку тітка з Польщі привезла, а та нахаба не віддала. То інша згадала, що хтозна-коли дала подивитися матусин модний журнал, а та курка не поспішає повернутися.
Та янголи з ними, речами, ті, як і мали якусь думку щодо тако-от поводження, то мовчали. А от як справа дійшла до друзів, усім стало веселіше. Коли ж виявилося, що обидві не хочуть губити таку уважну слухачку, як Лідка… А їй ще й тями вистачило у кота Леопольда погратися, мовляв, ви ж обидві - гарні, у як тут вибирати? Та й нащо? Ви ж швидко помиритеся! Ну, з ким не буває, що трохи настрій одна одній попсували?...
Одним словом, Льодянику - ультиматум: сідай зі мною, отут поруч, а не з тією ідіоткою, що пересіла на інший край класу! – на який вона лише покліпала довгим золотавими віями. А от галасливо побувати всадити її за руки на дві різні парти – то вже перебір. Особливо, якщо захопитися таким «перетягуванням канату» так, що й не почути дзвоника, що сповіщав про початок класної години.
От і вийшло класній керівниці зайве нагадування, що якби не зо п’ять років до пенсії і не приписка в усіх оголошеннях про роботу, що старі шкапи фірмачів не цікавлять, ноги б її не було на ниві, де сіють розумне, навпереміш із добрим та вічним та вдобрюють той суржик вчительськими нервами.
А мені – сусідка по парті, яка з півроку перед тим була моєю особистою власністю.
Певно, дорослі вирішили, що такий подарунок сприятиме мої соціалізації – не все ж мені книжки бібліотечні й позичені на перервах читати. Та й для Лідки користь: як не відпочине від троянських війн за її прихильність, то хоч, може, ту ж алгебру підтягне.
Дивно, такий варіант влаштував навіть отих зірок-ворогинь: чи то за принципом – «не діставайся ж ти нікому!», чи то збагнули, що так по черзі зможуть не лише жалітися Льодянику, а й дізнаватися через посередника правдиві останні новини із ворожого стану.
Моєї згоди спитати забули. Лідиної – теж. Тож виміщати на ній невдоволення я не збиралась, лише чесно ігнорувати таку сусідку. Але мені не пощастило навіть у цьому…
Далі буде
