Розірвавши угоду із видавництвом, я навіть й гадки не мав залишити роботу над перекладом. Відправився, як казав Фарат, у вільний політ – більше не був обмежений часовими рамками, усі інші видавничі обмеження на мене теж перестали діяти. Я спробував вперше у житті реінкарнувати, перевтілитися в іншу людину. В бібліотеці Стефаника перечитував газети та журнали того часу, теж віднаходив твори давно забутих авторів словом ментально перекочовував у позаминулу епоху. В кінці місяця, відчув майже повне фізичне й розумове виснаження. Фарат помітив це першим.
- Ти хіба забув, що роблять із загнаними кіньми? – сміючись запитав, завітавши до мене у п’ятницю.
- Від загнаного чую. На себе у дзеркало глянь! - парирував.
- Дивився… Як кажуть одесити: «Нужно быстренько делать хап свежый воздух!» То куди попрямуємо? Відповідаю не замислюючись.
- На Косівщину!
- Лиши, Юрку, Косівщину туристам. То тепер край бізнес-турів, – хмикнув Фарат. Зіпсувався там нарід заїжджий для них вже не чоловік, а лиш «жива копійчина»...
Та й в мандрівках мене ваблять радше назви, ніж місця. Поглянь на карту – Закичера, Буковинка, Межигір’я це ж не цікаво, а от Довжки...
- Чому Довжки? – не міг збагнути логіки його мислення. Фарат посміхнувся, тією своєю посмішкою, що так подобалась дівчатам, та якої їм ніколи не дарував... Відкрив ноутбук, – бач вказана тільки кількість мешканців й розташування. Навіть найменшої світлинки немає, підказки - чим там той нарід живе, чим займається? Може вимер вже ? Уважай, біла пляма і то не десь у лісах Амазонії, а у нас під боком...
Цікавий принцип вибору маршруту... Збираючись в гори, ми в клубі "Галицької туристики", до деталей обговорювали маршрут, уважали, аби не оминути жодної вартої уваги пам’ятки, чи визначної місцини. Йти ж бозна куди, лише тому, що зацікавила назва?... Та, не перечив, адже нічого цікавішого за людину у цьому світі немає. Пізнати ж таку особистість, як Фарат вважав життєвою удачею. Була у ньому якась загадка – часами із нього щось вперто виривалось, якесь знання, чи інформація про які й самому, виразно це бачив, невтямки, і які вперто шукали виходу.
***
Лінію вузькоколійки, яку провели в атракційні місцини Карпат іще австріяки, і яку нещодавно відновили, антик-паротяг долав як і у двадцяті - зі швидкістю пристаркуватого коня... У своєму переділку ми розмістились у двійку – Фарат був вельми огрядним чолов’ягою і вміститись біля нього могла хіба лише дитина, оскільки ж на відпочинок їхали переважно молоді пари, присістись біля нас не було охочих. Хоча осамітненими себе теж не почували. Потяг радше нагадував львівський трамвай, але з тих, старих, вироблених у Львові іще на початку минулого віку – вузенькі вагони, відкриті тамбури.
- Може відкоркуємо? Фарат витяг зі свого наплічника черевату плящинку.
- І що воно за «цімес-пікес»?
- Червоне Бордо Бель Роз - прекрасний напій для безробітних перекладачів.
- Відкіля ж таке багатство у безробітних?
- Безробітних, але не безбатченків... У мого татуся, загалом , як у кожного поважного лікаря величезна колекція подібних раритетів. Пий – не хочу!
- Бис знав, що не хочу!
- Цікаво, чого прагне душенька безробітного Юрка?
- Бецману – «Білого міцного» по рублю двадцять дві. Ото було вино! Воно відкривало життєві істини. На ньому виросло не одне прекрасне покоління совдепівців. Де пречудове вино нашої юності? Або хоча б «Рожеве міцне»...
- Чи в крайньому разі «Сонцедар», - дивував світ ерудицією сомельє Фарат, - справді, чого можна вимагати від людей, які навіть смаку цих трунків не знають?
- Голова від нього наповнювалась чимось таким світлим. Екстезі й не вмитись! - заплющивши очі, якби в екстазі промовив я.
- Правда вранці й голова бо-бо йо-йой!.. - квилив Андрій.
- Кого воно хвилювало? Жили ж бо нинішнім днем! - ентузіастично виправляв я, - а «Ранішня роса»... Ти пам’ятаєш, як пахла «Ранішня роса»? Як добре під нього писалося...
- Нє, таки найліпше відкривало життєві істини вино з цистерни, що з тупику на Личакові, - категорично запевнив Фарат.
- Смаку не пам’ятаю, почухався я із жалем. Бігали ж за ним з каністрами й трилітровими бідончиками – менше не наливали, та й лиш коли чорна біда чи усе позачинюване. Хоча там воно справді було найкраще – нерозбавлене...
- Мене аж страх взяв, коли вперше потрапив у цю тусовку – усі такі талановиті! Вірші з кожної горлянки, мов з мішка сипались, - визнав я щиро, - А проза... Які прекрасні новели видавав отой клаповухий із радіо, забув як його кликали.
- Плакса, - згадав Андрій.
-Еге ж, Плаксюк його прізвище. Я чогось більше пам’ятаю анекдоти, бонмо’, геги, бувальщини-побрехеньки, правда, на тоді, ми були трохи молодшенькі за вас... Але вони пізніше передавались з уст в уста і ставали міським фольклором...Усі так звані новели були переважно на одну тему «як ми були набрались і чого сп’яну наброїли...
- Пригадай бодай одну новелу, - підсміхнувся Андрій.
- Не згадується, не спливає, - визнав щиро.
- Усе геніальне неповторне, так? Фарат уже щиро сміявся, - Деонісійський екстаз. «Все написано в п’яному стані» додавало ціни тексту і підкручувало довкруги авторської голови ореол генія ще на декілька десятків ватів.
Коли читали, усі були в такому захоплені, здавалось не іскри з ватри, а золотий пил слів розсипається довкруж. Часами хтось і записував на магнітофона, та вранці то вже був не золотий пил, а чорна сажа...
- Нас можна виправдати - став я на бік захисту, - гадали, що та п’яна творчість послужить нам за перепустку до раю. На що іще могли сподіватись? Як би ми оце тут зараз не приколювались, не покпивали, люди ж таки були талановиті.
- Еге ж, на рівні шекспірівських блазнів... - тягнув своєї Фарат.
- Хай під кайфом, але які розповідачі були, - відстоював я напевно свою молодість, - справжні р е ц и т а т о р и! Це ж треба вміти розповісти так, аби товариство боки вривало!
- Не малисмо єнчого виходу – тільки той витрих* відмикав колодки, які були на кожному писочкові... - врешті погодився Фарат. Нині люди просто розівчились говорити. Колись же, пригадуєш, той незабутній щовечірній шпацер - накручували кола від Опери аж до Щорса отам оповідацький хист і шліфувався до брильянтового блиску.
- Мій батько, - вставив я, - а був він справжнім львівським батяром, кпив з наших геців і балачок, повідав, що ми ніц не вміємо, і що правдивим батярам навіть мешта пуцувати не гідні...
- Цілком не кепська тема, Юрунцю, тим паче, нюхом чую, нині буде згамцяна до останньої окрушини. Усе, що вчора було табу... До того ж українська традиція не знає образу «симпатичного пияка». От ти й подаси культурних героїв – пияків, на кшталт того, як то у Ремарка чи Хема...
- Е нє, що я тобі кепського зробив, що на такий великий гріх намовляєш? В Україні можна порушувати закон, але не традицію! - підніс високо вгору палець я. Ми навіть віру свою примудрились переліцувати* в традицію. Традиція така ж незрушна як Делійський залізний стовп. І хоч створюється вона в наші дні, не знайдемо людини, яка б пояснила її дивовижну стійкість. Запущені якісь глибинні механізми самозбереження нації, яка по при те, що по алкоголізму займаємо чільне місце у світі, все ж не визнає, що пияк може бути симпатичний.
Потяг добряче поколисував.
- Колисанка була б доречнішою, якби ми запросили на цю виправу іще й панянок, - закинув. На що Фарат аж скривився.
- Свідомо псувати собі життя?Знаєш, старий, я вирішив забити на дівчат. Все одно щоразу закінчується погано.
- Дівчата його не цікавлять... Та ти просто не бажаєш ускладнювати собі життя – уїдливо покпивав з Фарата, - без дівчат можна робити стільки всього прекрасного – не прибирати в хаті, не чистити черевики, Труси і шкарпетки можуть подовгу перебувати там, де вони знайшли свій останній притулок...
- Ти мене тими кпинами не ущипнеш, - відмахнувся той немов від надокучливої мухи.
- Не роби, принаймні з мене бахура*. Для такого рішення мала бути серйозна причина.
Розмова повертала на круту стежину й Фарат оволі став відкорковувати червоне Бордо Бель Роз...
