Посидівши у центрі міста на лавці, пішов далі. В цей пізній час пахли квіти на клумбах, грала музика на танцювальній площадці, аж рябіло в очах від різнокольорового вбрання молодих дівчат, які завзято танцювали модні танці. На вулицях теж молодь гуляла. Одні мовчки йшли поряд, другі шепотіли, обнявшись, а які гуртом, ті голосно сміялися. Від того сміху, музики і мовчання все місто наповнювалося щастям. Досхочу надихавшись того повітря, Іван неначе й сам став молодим. Перед очима вмить зринула його юність, бо саме тоді легко жилося за всіх часів, легко дихалося і легко робилося. Споглядає на себе — зовсім ще молодий. Жвавий погляд, очі так і грають на засмаглому обличчі, сорочка благенька, запрана, але під нею серце, ніби облите жаром, ноги в кирзових чоботях твердо ступають по землі. Сонце за спиною тільки недавно від землі відірвалося, а він на лузі вже другу ручку йде — косить на рівні з дорослими чоловіками. Поперед нього, купаючись в росі, виблискує на сонці висока трава, чиркає коса, залишаючи рівний покіс, а він аж п’яніє від чебрецю та материнки. Косить та мріє про трактор, бо щойно закінчив школу механізаторів, а його лише на причеп поставили. «Ще зовсім молодий, — каже голова колгоспу. — Чекай, поки нового отримаємо», — обіцяє не вперше. Але того року Іван не дочекався — по весні забрали в армію, де всіх трактористів пересадили на танки.
Через три роки знову вдома на причепі їздить. Вже й дорослий, а знову чекати мусить.
Невдовзі зібрали всіх колгоспників на збори. Голова повідомив: треба поїхати на цілину. Зачитали список добровольців, де було й Іванове прізвище. Як завжди в таких випадках, всі проголосували за те одностайно, а його згоди так ніхто й не спитав. Ображатися навіть не збирався, бо в колгоспі це було нормою. І вже наступного дня ладнався в дорогу. Сам був у настрої, адже давно тільки про те й говорили. Даешь целину! — писали майже в кожній газеті. Даешь целину! — кричали по радіо. Комсомол поднимает целину! — уже два роки, як висів такий плакат і в їхньому селі біля колгоспної контори.
Стоїть Іван на порозі рідної хати, дивиться на батьків портрет, який мати в районі зробила з маленької військової фотокартки. В руках полотняна торбина, в якій лежать чоботи та сухарі, невеликий кусок сала та окраєць свіжого хліба. Мати дивиться на нього і не знає, що побажати. Тільки діждалася його з армії, не встигла надивитися, а він знову — на поріг та з дому.
— Кажуть, що тепер хліба вистачить усім, — вирвалося з її вуст те, про що думалося останнім часом. — Якщо на цілині зерно на трудодні даватимуть, то бери, з власного городу на всю зиму не вистачить, а того, що виросте на полі, знову не дадуть, — надумала нагадати, бо лише клуб на умі та дівчата, так їй здавалося. — Тільки не залишайся на зиму, кажуть, що там багато хлопців уже замерзло. Чим би не заманювали, не залишайся, сину. Ти ж у мене головний помічник. Як же я без тебе? — неначе й причини для сліз не було, а очі так і хочуть сльозу виштовхнути. — Дадуть і тут трактор, наробишся ще, — сама ковтнула гіркувату слину.
Дивно їй якось — говорить одне, а відпускає з радістю, бо звідти гроші привозять, тут же й досі за роботу нічого не платять. Робитиме як віл, а ні наїстися, ні одежину справити так і не зможе.
— А два роки мені для чого приписали? — немов чимось гарячим жбурнув їй в обличчя.
Він ще перед армією хотів спитати та не наважився. Приходило таке на думку й там, але на початку, коли ще не звик, потім освоївся, та й забув. Зараз теж не збирався згадувати, взяло та й вирвалося, ніби в малого хлопця, а не в парубка. Сам почервонів, зігнувся, головою підпирає балку над дверима, вже й не радий, що сказав. Тільки слово не горобець, вискочить, то й не піймаєш.
Мати винувато опустила очі, смикає пальцями стареньку спідницю і не знає, що відповісти. Підніме голову на його ще зовсім молоде обличчя, поворушить губами, збираючись щось сказати, та й знову замовкне.
— Всі добавляли під час перепису, я теж хотіла як краще, — все-таки зізналася, бо Іван чекав відповіді. — А ти завжди виглядав не на свій вік — високий та плечистий, — навіть надумала всміхнутися. — Шкодувала я про те, коли в армію тебе брали. Правду кажу: шкодувала, та хіба ж його вернеш, — на винуватому обличчі аж очі заблищали.
Мовчки йшли до центру. На думці все крутилося його питання. Для чого два роки приписала, вона й зараз не знає. А коли в армію забрали, налякалася, бо було йому всього шістнадцять. Зізнатися у військкоматі — таке й на думку не спадало. Засудили б її одразу. Боялася тільки, щоб він сам не бовкнув з дуру, але бачила, що з радістю йде служити. «Нічого, здоровий виріс, інший і в вісімнадцять три вершки від горщика, а мій слава Богу», — ледь діставала до щоки, щоб поцілувати на прощання.
— Невже сердишся на мене? — шепнула йому майже на саме вухо, коли Іван збирався залазити на кузов машини, щоб їхати з іншими добровольцями в район.
— Та ні, то колись, — обняв її.
Поряд грала гармошка, співали і танцювали дівчата — так уже третій рік проводжали в їхньому селі на цілину.
— Нічого не розумію, — почувся позаду неї голос старого діда Сидора. — Ще вдома після війни все стоїть розбите, нормальні ферми для худоби не збудували, а вони на цілину всіх гонять. Хто ж тут трудитися буде?
— Першоцілинники… — зашамкала беззубим ротом стара баба Оксана, поки всі махали своїм дітям на прощання. — Для чого неправду говорити, вони ж не перші цілинні землі розорюють. Не перші… — крутила вона головою. – А наші куркулі, яких туди заслали ще у двадцять дев’ятому? За них хіба забули? То вони ще не так давно з Казахстану листи присилали, писали, що таких там багато. Ото й кинули їх туди, щоб починали ті землі обживати. Казахів, мабуть, мало було, а степи великі. Думаєте, що баба Оксана стара, то вже й розуму не має, — засміялася, підправляючи скрученими пальцями білу у чорну крапочку хустину. Ото ж бо, люди добрі, якби були ворогами народу, їх би давно розстріляли. Значить, не в тому діло. Не в тому! — підняла вгору палець, так їй хотілося донести свою думку. — А то першоцілинники! Так і кричать щодня по радіо, так і кричать, — стукала по землі своєю палицею. — Тих батогом підганяли, коли забирали, а цих уже грошима заманюють, – додала тихо. — І тоді не знали, для чого таке роблять, і тепер не знаємо, — говорить уже тільки до своїх сусідів, сама все зиркає на парторга, який стоїть неподалік. — Хлібом і нашим можна всіх нагодувати! — знову забула стара за всі перестороги. — Людей зараз набагато менше ніж до війни? — уже її смикали жінки за кофтину та за спідницю, а вона все одно продовжувала. — Не знаю скільки, але набагато менше. Після голоду переписали всіх, хто лишився, та так і не сказали, після війни теж переписували, і теж мовчок. А про цілину щодня по радіо кричать. Не вірю я, щоб там така ж пшениця росла, як у нас, — ніяк стара не могла вгамуватися.
— Чи вам не однаково? — зиркнув на неї парторг колгоспу. — За два роки на цілині розорано сімнадцять мільйонів гектарів землі! — повідомляв задоволено, неначе і його заслуга в тому була. — План на сто шість відсотків виконано! — закричав як на партійних зборах.
— Ви й тут їх перевиконуєте кожного року, а ми хліб з картоплею та кукурудзою відколи їмо, — хитає головою все та бідова баба Оксана.
— Ніхто не пам’ятає, щоб ви були хоч чимось задоволені, — насмішкувато скривився парторг їхнього колгоспу «Шлях до комунізму», щоб навмисне перемісити бабину правду. — І сиділи б вдома, коли старі та немічні. Так ні, нічого й ніде не проґавите, — навмисне намагається принизити, аби молоді не зважали на її слова. — Кому важко робилося та важко жилося, ті вже давно на кладовищі, — вирішив саме так поставити крапку в їхній розмові.
— Чи тобі розказати, хто лежить на кладовищі? — зарепетував дід Сидір. — То я тобі нагадаю! — сам аж розчервонівся, неначе стояв перед великим вогнищем.
Парторг Володимир Іванович був його родич, але дід з ним не родичався, бо його батько допомагав розкуркулювати їхнє село. Забрав нажите і в Сидора — троюрідного брата, а потім забрав ще й останнє у тридцять другому.
— Як не хочете танцювати, то розходьтеся! — тепер парторг закричав не своїм голосом, бо всі стояли мовчки і дивилися на нього.
Загуркотіла машина, заверещали дівчата різними голосами, проводжаючи своїх кавалерів. Піднята пилюка розігнала їх у різні боки, і поки вона розвіялася, машина пропала за високими тополями. Куди подівся парторг, ніхто не бачив. Дід Сидір сів на лавочку біля колгоспної контори курити люльку. Сам думав: «Докажу тобі сьогодні, неодмінно докажу: за що тобі таку роботу дали. Тільки вийди. Помру, а тобі докажу. Мені все одно мало жити залишилося, то хоч камінь з душі спаде. І легка душа тоді полине…» — пихкав димом та поглядав на небо. Дід тут один сидів, останньою бабу Оксану повела під руку Іванова мати, бо розхвилювавшись, стара ледь перебирали ногами.
— Я все життя з сапою, серпом та лопатою, тому й живу довго, — продовжує вона, показуючи свої покручені руки. — А що він робитиме, коли у нього портфель заберуть? — киває рукою на колгоспну контору.
— Тихіше, бабо. Нащо він вам здався, не буде його, іншого поставлять.
— Так можна керувати, коли ніхто тобі й слова проти не скаже. Бач, як людей зігнули, чи коли розправлять плечі, — бурчить стара, завернувши до своєї хати.
Вирвавшись від тих спогадів, Іван поглянув на годинника та поспішив додому. Вийшов купити сигарети, а вже пройшла ціла година. Лаятиме мене жінка, до цього часу мав у квартирі прибрати, картоплі з погреба принести, а я ще нічого не зробив. І що його придумати у своє виправдання? Може, сказати, що знову пам’ятник Леніну фарбою облили, то там комуністи мітингувати стали. Чи у відділі міліції вікна побили, і це мені по дорозі. Ні, скажу, що в супермаркеті розпродаж товарів за зниженими цінами був. Я відстояв довжелезну чергу, але переді мною вони закінчилися.
— Алло! Спішу дорогенька, вже біжу, — відповідає на мобільний дзвінок. — Де був? — перепитує. — Дома розкажу, чого серед вулиці кричати. У мандрах, кажеш? Може, й так, — дивується: ще не було такого, щоб дружина не знала, або не здогадалася.
Сам задоволено потирає руки. «І все ж хороша подорож видалася, аби й наступного разу так прогулятися. Та й спогади до душі були. Вигулькнули бозна звідки і подалися назад. Може тому, що довго те минуле від людей ховали, перекручували і ховали, тепер воно саме до людських сердець пробирається. І слава Богу, що на кінець вилазимо з тієї темної западні на світ Божий».
— Кажуть, що тепер хліба вистачить усім…
— Чи тобі розказати: хто лежить на кладовищі…
— Так можна керувати, коли проти й слова тобі ніхто не скаже.
Все ще говорять Іванові односельці десь зовсім поряд чи то про своє, чи про нинішнє, він розібрати вже не може, адже багато часу пройшло, та мало що змінилося.
