Нарешті і ти відірвався. Летиш повільно-печально, виписуючи траєкторію свого останнього польоту. Закон земного тяжіння безжальний: ти не пурхнув весело ввись, до Сонця, а «покірно-вільно» падаєш вниз і м’яко пригортаєшся до Землі, шукаючи порятунку.
Вітру немає, не вини його…
Що ж це? Чому?
Ти наляканий і здивований.
Ти ж іще відчуваєш, як лагідне Сонце і пустун-Вітер, ніби змовившись, залоскотали тобі боки, і ти, не в змозі більше стримуватись, луснув від реготу, раптом розгорнувшись ніжно-зеленим Листом. Ти тремтів від ляку, яскравого світла і захоплення!
Світ вливав у тебе свої сили і ти швидко ставав дорослим, дужим і самовпевненим. Міцно тримався за Гілку, сміливо і легковажно дражнив Вітра.
Ти влився в Крону – і жив!
Яке ти прекрасне, Життя!
Який ти чудовий, Сві-те!!!
З часом твоє забарвлення набуло кольору Сонця. Як же ти пишався собою! Та раптом помітив, що Гілка майже гола, а твої родичі, відриваючись, безпорадно і
хаотично падають…
Що це? Чому?!!
Ти сердився на Вітра: це він, невгамовний,‒ і з усіх сил чіплявся за Гілку…
…На Землі холодно і незвично, десь зникла панорама простору.
Хтось замилувався твоєю красою, але ти їм не повірив і замріяно-розпачливо вдивлявся вгору…
Усе в Світі потребує оновлення.
2010
