Нарешті з’їхали з автостради.
Невелике містечко нічим не приваблювало. Дво і триповерхові будинки, вікна з закритими жалюзями, хоч наближався полудень. Вулиці безлюдні, тільки машини сновигають. Дерев мало, і якісь вони всі низькорослі. Біля будинків ростуть фікуси, кактуси, посаджені у великі горщики. В Оксаниній пам’яті одразу зринув мамин фікус. В дитинстві мати щотижня примушувала вологою ганчіркою протирати його великі цупкі листки. Він ріс у світлиці, і був окрасою помешкання влітку і взимку. З роками Оксана теж пройнялася до нього любов’ю. Виявляється, фікуси надзвичайно популярні в Італії.
Покривулявши неширокими вулицями, бус заїхав у вузький, мов пенал, двір. Одноповерховий будинок, схожий на барак, зустрічав гостей непривітно. З нього вийшла блондинка років під сорок з правильними рисами обличчя, волосся коротко стрижене, гарна постава.
– Ви Зоя? – запитала Оксана.
–Так, – відповіла землячка, приємно посміхнувшись.
А тим часом, попутниці одразу заходилися телефонувати своїм знайомим, і скоро вже прощалися.
Зоя завела Оксану до хати. Сіней не було, тому з двору одразу ступили до невеликої кімнати, де ніякої меблі, крім двох зсунутих ліжок. Двері праворуч і ліворуч. Зоя відкрила ті, що зліва.Там люди.
– Добрий день, – привіталася Оксана.
– Де вільне ліжко? – запитала господиня.
– Ось, – кивнула одна з жінок.
– Відпочивай, – одразу перейшла на «ти» Зоя. – Увечері тебе завезуть на роботу.
Зоя вийшла. Оксана присіла на голий матрац (більше на ньому нічого) і оглянулася по кімнаті: вісім ліжок, на них, як у лазареті, лежали жінки. Жодна з них не піднялася, не посміхнулася у відповідь на Оксанине привітання. Навпаки, в їх очах прихована ніби якась ворожість, насторога.
Двері відчинилися – двоє чоловіків увійшли до кімнати. Їх супроводжувала Зойка. Італійці не привіталися. Чужою мовою вони щось запитували в Зої, і та ствердно кивала головою. Італійці низькорослі, немов колобки. Ті двоє вийшли, і зайшов інший, схожий на єврея: очі балухаті, горбатий ніс. Потім знову хтось заходив, хтось виходив. Оксані здавалось, що їй це сниться. Цей барак, ці люди, що, немов галасливі цигани, снують туди-сюди. Що вони тут роблять? І що їм треба?
Тривога знову заполонила Оксанине серце. Не подобається їй тут нічого. І Джулія, як називала себе тут Зоя, чомусь не викликала ніякої довіри.
Нарешті в кімнаті стихло і лише знадвору долинав лемент чужою мовою.
– Хто це? – запитала Оксана жінку, що лежала на найближчому ліжку.
– Це покупці.
– ?..
– Ми для них товар, вони купують нас у Зої.
– А потім?
– Потім шукають, де нас прилаштувати, тобто шукають роботу. Із тих трьохсот доларів, які бере Зойка, якусь частину вона віддає їм. Але, знаєш, ― жінка перейшла на шепіт, ― роботи, в основному, вони мають нехороші: доглядати старого діда, який сам живе впроголодь і ти біля нього, або сім’я, де четверо дітей і лайлива синьйора, або лежача баба, тобто тяжкохвора, яка ночами сама не спить і тобі не дає, а вдень треба прибирати, готувати їсти, міняти паноліни, памперси по-нашому, одним словом, доглядати бабу. Наші жінки ледве місяць витримують, щоб зарплату взяти і потім повертаються сюди. А Зойка новоприбулу туди відправляє. І кожного місяця на тому дідові чи бабі заробляє таким чином гроші. Отаке виходить замкнуте коло. Поміняє тобі Зойка дві-три таких роботи і виставляє тобі ж претензію, що це ти така нездатна до праці, і чого ти, взагалі, сюди приїхала, отож, іди, куди хочеш і сама шукай місце заробітку. Так що, землячко, приготуйся до випробувань. Я ось місяць на дідові відробила, хай шукає мені щось інше, бо впроголодь працювати – довго не протягнеш. А потрібно ж борги повернути, і дітей годувати та вчити.
Зойка жила з шістнадцятилітньою дочкою в цьому ж будинку, її вхідні двері були поруч. Договір з господарем на винаймання помешкання уклав італієць, коханець підприємиці. Він одружений, має п’ятеро дітей, високий, не схожий на неаполітанців. Вони із Зойкою, тобто з Джулією, були б гарною парою, якби нежонатий був. Але в Італіі розлучення – явище рідкісне, бо закон повністю на боці жінки, а, особливо, коли є діти...
По обіді до кімнати знову зайшла Зойка.
– Я ще раз повторюю: носа надвір не висовувати! Сидіть тихо! Підете гуляти на вулицю, натрапите на карабінерів – і вас посадять. Адже ви нелегали, ви –порушники закону.
Зойка трималася зверхньо, роль начальниці їй явно подобалася. Восьмеро пар очей німо дивилися на неї. Звичайно, такої халепи нікому не хотілося, і тому всі терпляче лежали на ліжках, немов прикуті до них.
В Оксани віза відкрита на тиждень, і їй поки-що боятись нічого. Отож, тільки-но за Зойкою зачинилися двері, вона скочила з ліжка, накинула на плечі жакет і попрямувала на вихід знайомитися з Італією.
Перше, що її вразило, на подвір’ї цвів кущ троянд. Як це вона його раніше не побачила?! Був уже кінець жовтня, а надворі тепло і сонячно. Троянди наче усміхалися Оксані, вітали її своїми кремовими голівками. Їх аромат на мить навіяв спомин про Україну, але новоспечена іноземка зараз не мала часу на ретроекскурс, бо її чекає знайомство з її Величністю – Європою.
Оксана сміливо вийшла за ворота.
Вулиця неширока, без тротуарів. Будинки мають незвичний вигляд, ніби недобудовані – відсутній дах. Вірніше, дах є, тільки горизонтальний, і не покритий шифером чи бляхою, чи черепицею, як на Україні, в Німеччині або в Австрії. Італійський дах – це просто зацементований майданчик, така собі масандра, яка одночасно служить балконом чи «подвір’ям», де в горщиках ростуть великі кактуси, цвіте, майже круглорічно, герань. Це маленький «оазис» по-італійськи.
Машини рухаються одна за одною. Самотні водії сигналять, примушують оглянутися. Оксана вийшла на прогулянку в своєму улюбленому повсякденному костюмі – жовтий жакет і чорна спідниця, що ледь сягає до колін. Українка тоді ще не знала, що тут в спідницях, тим паче, у міні, не заведено по вулицях ходити, бо неабиякий інтерес до жінки викликається в гарячих чоловіків-італійців. Ось уже й якесь гарне авто зупинилося, господар пропонує підвезти, мило усміхається, намагається познайомитися.
Але словниковий запас Оксани ще невеликий, і вона поспішно йде вперед, тримаючись ближче до паркану.
Будинки закінчились. Це передмістя Ноли. Обабіч доріг сміття лежить купами. Дивно, оце той Захід, на який повинні рівнятися країни колишнього Радянського Союзу?
За двадцять хвилин швидкої ходи Оксана вже була в супермаркеті.
Ось де картина ситого Заходу! З широко відкритими очима Оксана ходила між рядами полиць, розглядала гарно викладений товар. Тут було все, чого душа бажає: овочі, фрукти, риба морська жива і морожена, креветки, краби і якісь морські диковинки, яких ніколи в житті не доводилось не те що смакувати, а навіть бачити. Лоскотали ніздрі пахощі від печива різних сортів, набиралася в роті слина від вітрини із шоколадом…
Оксана, як дитина, ходила між прилавками, брала в руки заманливі шурхотливі пакетики з печивом, карамелькою, розглядала їх з усіх боків, дивилася ціну і клала на місце. Якщо працювати, то все це доступне для покупця.
Вражали дуже низькі ціни на овочі і фрукти. Зойка поміняла Оксані трішки доларів на міллеліри. Вона звабилася на банани.
Треба швидко повертатись назад: а раптом Зойка спохопиться за нею…
Стривожена Оксана хутко попрямувала до виходу із супермаркету. Незчулася, як ноги донесли її до знайомого будинку.
Тільки переступила поріг, аж тут заходить Зойка, тобто Джулія, і каже брати клунок з необхідним одягом – є робота. Господи, робота!
