Чи хто задумувався над тим — як саме живе людина на білому світі? Мабуть ні. А виявляється, що живе вона одночасно як в реальному світі, так і в думках. Саме там народжуються ідеї, проробляються різні ходи, визначаються варіанти. За одну секунду людина може перескочити зовсім в інший час, бути учасником подій про які вона чула лише краєм вуха, адже там вона вільна. Поєднати минуле і майбутнє, підняти своїх предків з домовини і побачити своїх пра-пра-правнуків, — все те їй під силу.
Вистачало й інших пригод на Івановій дорозі, тільки, мабуть, того йому було замало. Любив інколи заплющити очі й помандрувати у незнаний світ — не своє минуле, а може, дідове чи прадідове. Або вийти на околицю свого містечка, піти битим шляхом, згодом, якимось дивним чином, перейти в той час, коли на цій землі жили його предки і помандрувати їхньою дорогою. Про такі подорожі він ні від кого не чув, тому й про свої не розказував. Це була його велика таємниця і його найкращий відпочинок. Любив уявляти себе з кобзою в руках і з торбиною за плечима, в якій лежали лише чоботи та сухарі. Чоботи взував тільки тоді, коли заходив у церкву чи на ярмарку, як колись робив його прадід, сухарі їв один раз у день, коли вкрай зголодніє, а ще намагався точнісінько як він співати козацькі думи. Шкодував, що запам’ятав лише одну. І тільки почне: ой горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі… як одразу опиниться на Муравському шляху чи на Чорному, про що чув ще в дитинстві. Крокує далі, подумки звичайно, та кланяється всім, а його скрізь зустрічають, бо він переказує багато побаченого і почутого від інших: де хто воює, хто повстав і чого хоче, де татари напали та скільки люду погнали в неволю, звідки сарана насувається, де затопило і де висушило, що скільки коштує на ярмарках від самого Криму аж до Тули чи навіть до Литви. Іноді й сам не розумів: звідки те знає, але не дивувався, вважаючи, що в кожної людини своя голова, яку ще й досі ніхто повністю не вивчив.
Але кожного разу це стається ніби насправді, і то також його життя. Дивується сам: і звідки таке прийшло у його голову, і куди поділося після того?! Тож кахикнувши декілька разів, знову почав: ой горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі… як уже міряє босими ногами битий шлях. Довго йде, а поряд ковила так і кланяється від вітру, так і кланяється, радіючи перехожому. Попереду помічає чумацьку валку. Ще здалеку задивився на широколобих сірих волів з великими рогами, які тягнуть п’ятдесят маж, а то й більше. Вони неквапливо ступають, вози трохи поскрипують, а валкові неголосно співають. Роги передніх волів визолочені та прикрашені різнокольоровими стрічками. На першому возі сидить обраний отаман, молодий, видно, вперше причепили на його шапку червону квітку. За його спиною виблискує на сонці зеленим хвостом прив’язаний півень. Він не тільки сповіщає час, а ще й нагадує про рідне село та відганяє пришляхову нечисту силу. Отаман одягнений у полотняну вишиту сорочку, широкі штани з восьми аршин полотна на ремінному очкурі, до якого кріпиться ніж – «циганчук» та постоли. На ногах — чоботи, а за халявами — дерев’яна ложка, люлька, сопілка та молитовник від пропасниці. Всі інші чумаки — в сорочках та штанях, проварених у дьогті, від чуми, комах та різних гадів. Кожен у дорогу взяв ще одну сорочку, на випадок смерті, щоб у чистій лягти в землю, бо до того готові були любої миті. Крім зерна чумаки везуть дерев’яні колеса, вила, граблі, мед, шкури та віск. З харчів у дорогу взяли: сухарі, пшоно, сало, барило на воду, баклагу з горілкою, святу водичку і навіть росу, зібрану на Юрія, щоб лікувати худобу від хвороби. Виїхали ранньою весною, як тільки відслужили молебень Богородиці Одигітрії — заступниці чумаків. Настрій у валкових хороший, не лише цікавість ними рухає, а ще якийсь підсвідомий потяг до свободи, до мандрів, перейшовши від предків. Вони думають про своє, а валка впевнено просувається степовими дорогами у напрямку Півдня.
— Спиняймося, хлопці! — лунає команда отамана, бо в дорозі його слово — закон для всіх. — Подорожній наближається! — придивляється до нього ще здалеку. — Чи безпечно там попереду? — питає, маючи на увазі татар, які вже довгий час несли на цю землю смерть і незміряний біль.
— Бусурманів не стрічав, — відповідає Іван та оглядається й собі на всі боки.
Закурили люльки, чумаки завжди любили розпитувати про новини.
— Що там на Микитиному узвозі? — питають, бо після нього їхня дорога стане вже безпечнішою, та й відпочити можна в Лузі в козацькому поселенні.
— Все спокійно, — відказав їм коротко.
Чумаки стали і про своє розказувати. Серед бувалих видно й зовсім молодих, які тільки-но почали чумакувати. Старі пригадують, як минулого разу валка потрапила в засідку татар і мало хто врятувався, а молоді кожному мало не в рота заглядають — все їм хочеться знати, бо сила є, а життєвого досвіду ще бракує. Всі разом вони пильнують, поспішаючи до кургану, де й заночувати можна, і видно далеко, і захищатись легше.
Але де й взялися татарські вершники, дружно почали вискакувати з балки на пагорб, ніби чорні граки з землі вилазили, так їх було багато. Тієї ж хвилини роздався пронизливий свист, від якого заворушилася чумацька валка, яка ще хвилину тому здавалася зовсім неповороткою. Вмить чумацькі вози збилися в коло. А з усіх сторін засвистіли ворожі стріли.
— Скільки їх там? — хтось питає, бо всі чумаки сховалися за возами.
— А біс його знає, — відповідає здоровий молодик, який ще раніше кинувся Іванові у вічі.
— Жіці хоцеш? Здаваціся будіш? Жіці хоцеш? — кричить зовсім неподалік якийсь бусурманин.
— Розкричався, пір’я тобі в горлянку. Так і спішимо на турецькі галери! — не стримався старий валковий.
Він і досі не забув того полону, там би й пропав, якби не запорожські козаки. Вони на руках його винесли, бо за три роки, поки прикутий був до галери, жодного разу не ставав на ноги.
— Як сам не затихнеш, собако, то я змушу тебе заткнутися. Сьокає він! — пальнув з пістоля, а там аж заверещав хтось.
— Чого сидіти, поки стрілами закидають, — пропонує молодий і дужий чумак. — Пішли в атаку, може їх там небагато.
Заметушився люд, змішалися крики чумацькі й татарські, поменшало стріл, бо не видно де свої, а де чужі. Тепер б’ються шаблями. Один розкидає мілких татар у різні боки, мов гарбузи на городі, а другий булавою крутить, вколошкав уже декількох одразу, третій довгим шкіряним батогом валить їх з ніг. Але сили нерівні. Поступово стихає крик і скрегіт металу… Скрізь на траві свіжа кров… Старі чумаки лежать поряд з бусурманами і разом дивляться у синє небо, а молодих уже потягли на арканах до Перекопу, далі на Кафу, продавати в рабство. З криком злетілися ворони, а скажений вітер аж засвистів сумно. Невдовзі на небі заблимав Молочний шлях, підсвічуючи вже іншим.
Коли Іван зрозумів, що залишився невидимим свідком, йому захотілося переодягти померлих чумаків у чисті сорочки та поховати за християнською традицією — у землю, накидати великий курган і поставити на ньому хрест. Тільки-но роззирнувся навколо, а курган уже височіє, стоїть і дерев’яний хрест. По дорозі неквапливо, мов ситий вуж, повзе вже інша чумацька валка, завантажена сіллю і рибою — на Чернігів прямує, далі на Москву. Біля кургану спинилася. Валкові волів розпрягають, вози точнісінько як і їхні попередники, ставлять колом. Заглядають у байрак, що неподалік, бояться, щоб вночі і їм жаба цицьки не дала. Потім кожен став набирати шапку землі і нести на курган — так по всій дорозі вони шанували своїх загиблих чумаків. Обличчя радісні, бо вже позаду половецькі степи, Таврія, де й досі пустка, лише вітер по степу ганяє перекотиполе. Розмістилися неподалік, розпалили багаття, на тринозі вже й куліш варять.
— Біда, біда, — бідкається старий чумак Оверко, пропахлий дьогтем та часником, закурюючи люльку. — Що татарин — біда, що турок — біда, — є йому що розказувати, надивився за своє життя та тільки нема кому.
— А чи є в степу нечиста сила? — питає в нього Іван, якомога нижче насовуючи свою шапку, бо пам’ятає, що він без оселедця.
— Видимо-невидимо! — радіє той подорожньому, — бо там багато непохованих лежить, як махаметів, так і поганських людей, вовкулаки і характерники відпочивають, і нашого брата-чумака там повно. Ніхто їх не ховав і нічого над ними не читав. Так і бродять ті душі в степу, то плачуть, то виють, особливо вночі. Вони тільки людей лякають, а нечиста сила так і норовить щось тобі накоїти. Не встигнеш задрімати, як вона вже тут, як тут — то здоровий і товстий вуж колесом котиться, то сама смерть на високих дибах ковиляє, та все ближче й ближче підходить. — Невже не віриш? — придивляється до перехожого, чи не посміхається, бува. — Щоб мені язик відсох, якщо збрехав! — хреститься старий, пихкаючи люлькою. — Та не тільки її чумак боїться. Людей живих також, особливо коли валка мала. Так і жди, що заберуть усе, а тебе голим по миру пустять. Чесною працею і чумаку розбагатіти важко. А коли чуже відбирати, то можна швидко паном стати. Скрізь хитрий та підлий гору держить. Навіть з сироти сорочку здере, аби свій гаманець пузатішим став. В той час як проста людина пуд солі купити не може, дорого для неї, — сам розпалює сухі кізяки, які по дорозі збирав. — На землі все неспокійніше і гірше стає. Розбишак побільшало. Та й мито стало непомірним, яке панам за їхні землі платити мусимо, бо не пропустять далі. А татарви іншим разом, як граків налетить, та все на наші бідні голови. Навіть вночі спочинку немає, відьомське помело спати не дає, знай гудить на саме вухо, як у комині взимку, — знову пригадав про ту нечисту силу. — Буває, що й скарб стогне – золото, коли розпалиш багаття та вогнем його припечеш. Ще від старших таке чув, — чухав старий потилицю та пригадував далі. — Не раз снилося, що докопався до нього. Проснуся весь мокрий ніби, й насправді, всю ніч заступ із рук не випускав. А воно брехня — як був бідним чумаком, так і залишився. Хоча думають, що всі чумаки багаті. Наступної ночі знову про золото думаю. Тільки щоб його дістати, треба слова знати, а вони не Божі — поганські. От і думайте, чоловіче: чи згодні ви за те золото душу дияволу продати?
— Господь з вами, — відповідає йому Іван. — І що з ним робити?
—Гей-гей, чоловіче! П’ять маж можна одразу купити та волів сірих таких круторогих, що від одного рога до другого руками не дістанеш! — дід аж схопився, показуючи. — Мені й таке часто сниться, бо про багатство до смерті кожен думає. Тільки й тішу себе тим, що жодного разу супостату не продався, — знову присів біля тринога. — Іншим разом зовсім тверезою голова стане та вже по-іншому думає: що й буде, коли всі багатими стануть? — засміявся старий чумак, доварюючи куліш. - Ні, ніколи такого не було й не буде.
Слухаючи, Іван ковтав слину, куліш так смачно пах, що навіть у нього аж кишки заверталися. Вже й про ложку думав, яку жодного разу не брав з собою, про миску з алюмінію, яка в гаражі валяється…
Та враз повернувся у свій час і на свою землю. Цього разу ніхто його не тяг за мотузок, не кричала й дружина з одного світу в інший, обірвався кадр, як часто в кінотеатрі буває і все. Перед очима ще стояло те середньовіччя, про яке дуже любив читати, а ноги вже крокували по цій землі. Роззирався навкруги і ніяк не міг второпати: куди це він забрів. Все ж пізнавши місцину, повз яку часто проїжджав, розвернувся та й пішов прямо на ліхтарі свого міста. Перед очима й досі стояла недовга, але кривава битва з бусурманами, і той молодий здоров’як, який розкидав бусурманів, мов гарбузи на городі. Його обличчя було так схоже на батькове, особливо очі — теплі і блакитні. Іванові навіть подумалося, що він його родич, давній звичайно. "А що, хіба такого не може бути? Говорять же про ДНК, то, може вони удвох із того жмута і є?! Чомусь же воно привиділося!" - від задоволення аж руки потирає. Згадувався й дід Оверко з його сірими круторогими волами, який і далі збирався продовжувати розмову, бо надивився за життя багато, а розказати нікому, його брат-чумак зовсім небалакучий.
Про свою подорож у далекі світи Іван не розказував навіть своєму кумові, думав: сміятимуться з нього, або скажуть що він якийсь ненормальний. Спробуй тоді жити серед людей, а в нього сім’я, сини та й робота відповідальна. Тому це був його секрет, його задоволення і його ліки від усіх негараздів. А так і хотілося запитати у свого майстра, який щодня конденсат із бурової комусь продавав: "Чи згодні ви, Петровичу, за те золото душу дияволу продати? Злякалися, а продаєте, і начальник продає, міліція також ним торгує, замість того, щоб охороняти державне багатство. Думаєте, що ніхто за те не спитає?"
