– Не плач, сестричко, не плач, рідненька, я повернусь, через рік обов’язково повернусь. Бережи себе.
– Тільки-но приїдеш, обов’язково зателефонуй. Ти ж мене знаєш, я собі місця не знайду, поки не знатиму, що з тобою все гаразд.
– Добре, не хвилюйся, золотенька, я обов’язково зателефоную.
Сестри стояли на узбіччі дороги і плакали, гірко плакали, немов прощалися навіки.
Підійшов бусик. В ньому вже сиділи люди. Сестри обнялися ридаючи, і Оксана поспіхом югнула всередину машини. Водій зачинив двері, натиснув на газ.
Куди вона їде? Куди їде ця безталанна вчителька? Що чекає її там, в далекій чужій країні? Але ж не їхати – біда. Вона ніяк не зведе кінці з кінцями. Уже й другу роботу знайшла: розповсюджувала якісь біодобавки до харчування, і ця, майже цілодобова, праця виснажила її, а недоспані ночі залишили темні кола попід очима. Оксані сорок п’ять, а вигляд має на всі п’ятдесят. Відчай штовхнув її, як і тисячі таких самих українських жінок, у закордонну безвість.
Яка ж ти бідна, безталанна Україно, що вкотре виштовхуєш дітей своїх у світ, немов байстрят, шукати шматка хліба. Боженьку, допоможи ж ти їм, захисти в лиху годину в чужій далекій невідомій стороні.
Нарешті Оксана вгамувалась, сльози висохли. Оглянулась по салону, і лише тепер стало соромно і за сльози, і за те, що не привіталась.
– Доброго дня. Вибачте, так розхвилювалась…
В бусі сиділи дві літні жінки, одна дівчина з великими сірими очима і хлопець років під тридцять. Поступово розговорилися. Виявилося, хлопець їде до Німеччини, де вже другий рік працює по контракту. Дівчина – теж до Німеччини. У неї там наречений, німець. Женихаються вони два роки, і вона ніяк не може дочекатися, коли той запропонує їй руку і серце. А жінки, як і Оксана, їдуть на заробітки до Італії.
Бусик мчав, немов на крилах. За вікном облітало останнє листя. Відчувалося,що не сьогодні-завтра може випасти сніг. Але Оксана його вже не побачить, адже вона їде на південь Італії, а там снігу, кажуть, не буває…
Коли перетинали польський кордон, ще болісніше защеміло серце: Батьківщина залишається позаду.
Поки їхали по Україні, розмова між пасажирами в’язалась якось сама по собі, а на кордоні ніби тривога підсіла в машину, і всі враз притихли.
Але, на диво, швидко пройшли паспортний та митницький контроль. Як опісля повідомив водій, саме на цій митниці і саме ця нічна прикордонна зміна пропустила їх бус позачергово, звичайно, за певну суму. А черга машин розтягнулась десь понад кілометр.
Дороги в Польщі хороші, водій постійно тиснув на газ, боявся, аби не перестрів на дорозі рекет, про який уже багато наслухалися. Це розуміли всі, і від німого страху повтягували голови в плечі, позгиналися, немов чекали автоматної черги. Та й глибока ніч додавала суму, розпачу, а ще більше тривожних думок...
...Німеччина зустріла чужинців, похмурим осіннім ранком. І хоч з візою у всіх було все гаразд, однак чомусь почували себе порушниками закону.
Оксана дивилася у вікно, на впорядковані німецькі землі. І в землеробстві теж відбився німецький педантизм: солома лежить на полях невеликими кубиками або круглими валками, акуратно загорнена сіткою. Гарно придумано, адже вітер не розвіє, зручно транспортувати і зберігати в зимовий період. На Україні ще такої машини, здається, нема, просто роблять велику скирту, і, якщо якомусь негідникові заманеться пустити «червоного півня», то за мить залишиться від неї лише купка попелу. Чи громова блискавка може зле «пожартувати», боронь Боже. В дитинстві мати все наказувала Оксанці, коли застане в полі грім, не ховатися під скирту...
Раптом вгорі з’явилася зграя птахів, які летіли в тому ж напрямку, що й вони їхали, на південь. Ой, а он клин журавлів... І знову зграя якихось пташок... Як же вони всі поспішають! На якусь хвилину Оксані здалося, що вона теж пташка, що вона – часточка того вирію. Тільки птахи знають, куди летять: до тепла, а Оксана – в невідомість. Та будь-що-буде, вороття нема. В кінці-кінців, її колега ж якось влаштувалася в Італії на роботу, вже і гроші додому передає.
– Не такий страшний чорт, як його малюють, – заспокоювала вона себе. Адже за роки перебудови не раз потрапляла в складні ситуації, коли тихцем у вихідні дні возила ковбасу та сир у Ригу, де випадково потрапила в перестрілку якихось рецидивістів на привокзальному ринку; чи, коли в Москву возила горіхи на продаж. А тут Єльцин саме революцію затіяв. По Смоленському шосе сунуть танки, а вони з подругою, вчителькою хімії, стоять біля універсаму і пропонують москвичам: Оксана – горіхи, які зібрала у саду своїх покійних батьків за сто двадцять кілометрів від Хмельницького, в Ріо-де-Джугастрі, як називала вона своє рідне село; подруга – кухонний комбайн (виробництво Вінницького агрегатного заводу). Отож, танки гудуть, дула свої повиставляли і сунуть десь в бік Київського вокзалу, принаймні, подруги так вирішили. А москвичі горішки помаленько купують. Вже Оксанина торба спорожніла. Лише комбайн подруги ніхто не хоче придбати. А через годину поїзд. Добре, що квитки на зворотній шлях лежать у кишені. Жінки кидаються до метро: там рух перекрито. Вскакують в якийсь автобус, переповнений людьми, який, на їхнє щастя, прямує до потрібного їм вокзалу.
– Подивися: он Білий Дім горить. Чуєш, там стріляють, – стривожено шепоче подруга. – Давай про всяк випадок присядемо, бо ще якась дурнувата куля сюди залетить.
– Ти що? Яка куля? Москвичі всі стоять, і ніхто не боїться. Будьмо мужні і ми, тут уже недалеко, – заспокоює її Оксана.
Нарешті вони вискакують з автобуса і чимдуж біжать до Привокзальної площі біля Київського вокзалу. А там спокійно стоять два ряди хохлів і продають хто ковбасу, хто сало, хто жмеринський ковбасний сир. Якихось двоє кацапів йдуть поміж рядами, і, забираючи в українців по «палці» ковбаси, сиру, пояснюють: «Це на барикади. Це на барикади». Ніхто з продавців-заробітчан не заперечує, хоч явно видно, що ніякі вони не патріоти, а звичайні здирники.
З революційної площі, де Єльцин отаманить, час від часу долинали постріли. У подруг ще залишалося сорок хвилин до відходу поїзда. Галя ж ніяк не хоче везти додому той важкий, хай йому грець, комбайн. «Слухай, давай ще трішки постоїмо, може, якраз я його комусь всучу», – каже вона. Оксана погодилась. Стали вони в самому кінці ряду під високою залізобетонною стіною. Вже стемніло.
– Галя, ти постій, - каже Оксана, - сама поторгуй, а я збігаю у «Ж». Я швиденько. Потім заберу тебе і підемо до поїзда на посадку. Ми встигаємо.
…Повертається Оксана з туалету, а Галка сидить навпочіпки і жде її на тому ж місці вже зі спакованою валізкою:
– Де ти ходиш? – накинулась на Оксану, – тут кулі свистять! Пригинайся!
– Мамко рідна! Оце влипли! – гука Оксана. – Так, отползаєм, подруга, отползаєм, – командує вона, бо саме в цей момент у стіну дзьобнуло кілька куль.
Пригинаючись, волочучи за собою кожен свою торбу, подруги побігли до поїзда. Миттю заскочили в свій вагон, і за п’ять хвилин потяг вже набирав швидкість, покидаючи столицю СРСР.
Дві бідних вчительки-українки, горе-заробітчанки, сиділи в плацкартному вагоні одна навпроти одної і лише перелякано кліпали повіками...
Через тиждень, не звертаючи уваги на столичні події, (Москва ж бо далеко,а виживати якось треба, їдуть Оксана з сестрою до панів-ляхів, везуть їм всякого українського краму, а також і горілочки з перцем і без, бо поляки, хоч і пани превелебні, та українську оковиту поважають дуже. Отож, благополучно перетнули сестри кордон. Пани-брати розуміють важке становище українців в період горбачовської розбудови Радянського Союзу: митник в купейному вагоні за пляшку горілки пропускає весь їхній товар.
Стоять сестри на базарі день, спродуються помаленько. Не продали. Залишилося ще всього потроху, мусили ночувати в якомусь дешевому готелі.
Вранці ж знову займають на тому самому ринку свої «позиції», сподіваються на жваву торгівлю. Коли це йде якийсь пан по базарній площі й кричить, сповіщаючи українцям (а саме вони заполонили торговельний майдан):
– України нєма! Грузії нєма! Горбачову кульку в лоб! У вас война!
– Боже праведний, оце зранку пан поляк напилися української з перцем та й розважаються, – посміхаються сестри.
Коли це пан підходить до них, і вони до нього по-польськи:
– Цо пан мовиць?
А той як заходився розповідати, що ся стало, що передали таке по телебаченню, та так стривожено про це сповіщав, божився, що каже правду. Навіть дмухнув на них в доказ того, що він тверезий. Сестри сполошилися, стали питати інших поляків. Ті повідомляли, що в Україні щось діється, а що – конкретно ніхто не второпав.
Страхи обсіли українок, бо вже хтось пропонував просити політичного притулку в Німеччини, адже до неї тут рукою подати.
– Який притулок! У нас мама після інсульту паралізована лежить, діти вдома, – заклопотано каже Оксана. – Нам би додому чимшвидше… Додому…
Сяк-так за півціни віддали сестри залишки товару, і за кілька годин потяг вже мчав їх до українського кордону. Тільки-но перетнули його, а по гучномовцю в плацкартному передають указ за указом. Люди у вагоні лише зрозуміли, що Горбачов уже не при владі, і що Радянського Союзу вже нема. А куди ж вони повертаються? Якщо не в СРСР, то все одно додому, тобто на Україну. Про війну ж по радіо нічого не передають. У всіх пасажирів стривожені обличчя, в очах – страх. Мовчать, як солдати перед боєм. Бо хто його знає, що чекає в рідній стороні? Може, й справді, війна?! А з ким?
А то, було, десять їх, працівників педагогічної ниви, повезли по п’ятдесят-сімдесят кілограмів цукерок «Журавлик» до Одеси.
Ох, Одеса-мама, годувальниця ти наша! Що ж тебе так нашпигали міліцією, яка, за радянськими законами, повинна берегти свій народ? А виходить – навпаки. Ті, кому не виплачують зарплатні, стають перекупками, спекулянтами, і їх треба ловити й притягати до кримінальної відповідальності!
Скільки раз вимолювали, відкуплювались цукерками, грішми лиш би не волокли їх, учителів, порушників радянського закону, до міліцейського відділку.
Ото ж, стоїть Оксана в суботу зранку на Привозі, продає свого « Журавлика». Раптом, як з-під землі, виріс міліціонер.
– Ваші документи, громадянко! І документ на дозвіл продавати цей товар маєте?
– Не маю, – Оксана благально дивиться у вічі стража порядку. – Ось, пригощайтеся « Журавликом», візьміть, візьміть дітям своїм. У вас же вони є. І у мене є. Не дають нам, учителям, зарплати, розумієш, соколику, не дають. Дай мені, будь ласка твоя, дай мені допродати ці цукерки, нехай я зароблю якусь копійчину та й поїду до свого Хмельницького виживати далі.
– Згортайтеся і ходімо до відділку, – суворим тоном командує правоохоронець.
Оксана вловила награність в цих нотках, зрозуміла, що міліціонер це говорить для годиться. Вона робить вигляд, що збирає речі, а тим часом непомітно всовує йому в руки кульок з одним кілограмом цукерків. І міліціонер враз щезає, немов крізь землю провалюється.
Після одного з таких марш-кидків до моря мусила Оксана в баби-знахарки яйцями переляк викачувати.
О! Скільки здоров’я забирала одна така «подорож»!
А то ще пригадується. Поїхали вони з сестрою знову до Польщі. На кордоні перетрусили їхній вагон, як кажуть, «від і до». Зійшли з поїзда в найближчому польському містечку . Перон. Красивий довгий перон. Куди ж далі рухатись? Перший раз у цьому місті. В Оксани шістдесят кілограмів у руках. Це простирадла, рушники, різне залізяччя: замки, відкрутки, гайкові ключі, цвяхи і таке інше. Сестра ж, хоч і старша, фізично набагато слабша від Оксани. Вона взяла п’ятдесят, тобто, по двадцять п’ять кілограмів на руку. Дивляться сестри, куди люди волочать свій товар, і вони – за ними. Метрів за двісті від них, над залізничними коліями, висить пішохідний місток. Всі українці рвонули до того містка, наступаючи один одному на п’яти, наїжджаючи на ноги « кравчучками».
– Мені руки вриваються, матка вилазить назовні, – захекуючись, мало не плаче Оксанина сестра, піднімаючись сходинками на той, як їм здавалось, височезний перехідний місток.
Ой, що було, то було… Один за одним зринають спогади в Оксаниній голові, обриваються і, наче осінні листочки кружляючи падають у небуття.
І, коли поверталася з таких заробітків додому, хотілось Оксані чимшвидше змити весь бруд, в який доводилося потрапляти в чужих містах, в чужих країнах.
А поверталася Оксана до рідної оселі завжди вночі. Навіщо зривати людям очі? Вона ж бо вчителька і користується авторитетом у місті. Душив сором. То ж, переступивши рідний поріг, не рахувала одразу зароблені гроші, а, насамперед, занурювала своє зморене тіло у ванну з доволі гарячою водою, з півгодини відкисала, ніжилася, насолоджувалася домашнім комфортом. Потім ставала під душ, інтенсивно мила волосся, лице, шию... Вода і справді робила диво: здавалось, очищала не тільки тіло, а й душу, помисли, наче оновлювала кожну клітину її організму, повертала Оксану до нормального життя. У рідному ліжечку поринала в сон, та тільки-но на годину-другу. Вставала разом з сонцем, сідала на підлозі, висипала з гаманця заробіток на килим. З народної мудрості знала: для того, щоб водилися в хаті гроші, їх потрібно рахувати, коли сходить сонце. Потім на якийсь час треба залишити їх під потоком сонячного проміння. Енергія сонця збільшує енергію грошей, а, значить, поліпшується твій матеріальний стан. Отож, прийнявши позу індійських йогів – позу «лотоса», Оксана спочатку сортувала прибуток по куп’юрах, потім рахувала загальну суму прибутку. Завжди залишалася задоволеною, бо, навіть, коли заробляла мізер, враховуючи свої злидні, і тому була рада.
В дорогу завжди брала з собою вчительський конспект, книгу. А, траплялось, в потязі перевіряла учнівські контрольні роботи, написані на аркушах паперу. Щоб ніхто з чужих не бачив і не осуджував, вмощувалася на верхній полиці купе і працювала. Тому в понеділок приходила в школу добре підготовлена до уроків, з перевіреними контрольними, мала гарний настрій, і, навіть, обличчя було свіже, в міру підфарбовані Оксанині очі світилися радістю. Ніхто навіть не здогадувався, що ця вчителька не спала кілька ночей, борючись у вихідні дні зі злиднями. Зараз стоїть у класі перед тридцятьма п’ятьма учнями і веде урок у звичному для неї ритмі. На уроках працювала самовіддано, викладалася на всі сто, мала від того моральне задоволення, хоч опісля завжди почувалася втомленою. Втім, з почуттям власної гідності, з почуттям виконаного обов’язку волокла додому свої ноги і велику торбу з дитячими зошитами для перевірки…
Зараз Оксана розуміє, що починається нова сторінка її життя. Але яка? Що принесе їй завтрашній день? І чому ті зграї птахів постійно супроводжують бус? Чи то хочуть про щось лихе її попередити, а чи просто їхній шлях, і, справді, співпадає зі шляхом знедолених заробітчан...
Ось і Австрія. Німеччину Оксана бачила двічі. За радянських часів її як кращого секретаря комсомольської організації преміювали путівкою до Німецької Демократичної Республіки. Там познайомилася з німецькою сім’єю, а через рік отримала запрошення приїхати в гості.
А от в Австрії не довелось побувати. Зараз є нагода помилуватися ландшафтами цієї країни, але Оксана байдуже дивиться у вікно. За добу безперервної їзди ноги потерпли, страшенно болить у попереку, бо має серйозні проблеми з хребтом. Хочеться лягти, випрямитись і заплющити очі в солодкій дрімоті…
Нарешті у глибоку ніч перетнули кордон Італії. Дві супутниці спокійно спали. Вони їхали до своїх знайомих і були впевнені, що є кому потурбуватися про них. Оксана ж не зімкнула очей: її везли до якоїсь Зойки, яка знаходила нашим людям роботу і за цю послугу брала триста доларів. Щоб відкрити туристичну візу, оплатити дорогу і Зойкину послугу довелося позичити одну тисячу «баксів». Оксана сподівалася, що, отримавши першу зарплату, одразу розрахується з роботодавицею, потім поверне борг сусідам, знайомим, бо позичати доводилось по п’ятдесят і по сто доларів. Хто ж тобі ризикне позичити велику суму грошей? По-перше, хто її має? А, по-друге, хтозна, чи не згинеш ти по дорозі до тієї Італії, а чи не пропадеш вже в самій Італії? Оксана планувала швидко віддати борги і працювати, як то кажуть, на себе. Словом, за рік «залатає всі дірки», і першого вересня шкільний дзвінок знову покличе її на урок.
Бус мчав швидко-швидко. Оксані здалось, що їдуть по похилій площині. Може, і справді так є, бо ж вони спускаються вздовж так званого «італійського чобітка».
…Починало світати. І тільки тепер Оксана зацікавилася навколишнім, ніби вирвалася з полону спогадів та журливих думок. Через прозорий ранковий туман обабіч було видно гори, не такі стрімкі, як Карпати, і, в основному, голі. Вздовж автостради тягнуться низькорослі виноградники.
Зійшло сонце, гарне велике сонце, таке, як сходить влітку вдома. Бус мчав йому назустріч, воно засліплювало очі, які й без сонця пекли від безсоння. Минула ніч важким тягарем лежала на душі Оксани, а зараз, зі сходом небесного світила, ніби відлягло. Вона відчула полегшення, тривога її розтанула, як вранішній туман.
Водій сказав, що за годину будуть на місці. Попереду височіла велика розлога гора. Здавалось, вона зовсім близько.
– Це Везувій, ― пояснив водій.
– Везувій?! То ми їдемо на Везувій?
– Майже.
– Ніколи не думала, що доведеться жити поблизу вулкана. Це ж, напевне, страшно. А раптом він вивержеться...
Оксанина фантазія вмить намалювала картину трагедії та її руйнівні наслідки, які бачила на полотні Іллі Рєпіна «Останні дні Помпеї». Ні, це жахливо. Бог не допустить такого, принаймні, поки Оксана буде тут.
Везувій поступово наближався. Своєю величчю він мов би давав зрозуміти, що це його територія і господар тут – ВІН.
