Чули, що Нечипоренко оженитися зібрався? Ні, то не той, у якого ряба кобила, то ось той, ондечки їде. Отой, отой, в жупані який. На Марусі. Та не на тій, що на тому кутку, де крива груша, ні, не на тій, у якої свиню вкрали, а на тій, до якої більшовик лазить. Теж мені, перепона, теж мені, подарунок – пательня стара, теж мені суперник – на нього чхни, він тобі у Полтаву залетить. Залишилось тільки Марусі про це сказати. А то в них забагато гарбузів повиростало. Воно якось не того, хіба що коняці того гарбуза згодувати швидко, поки ніхто сміятись не почав – ви того Нечипоренка бачили? А Марусю? От і їй смішно за старого та рябого заміж виходити. Ну як за старого? Ну років на п’ятнадцять старший од неї. А більшовик молодий, як вона. Ще й частіше гостює. А Нечипоренко аж пирскає од люті, а зустріти ніяк не може.
Але хто тоді подарував Марусі оте намисто? Гарне таке намисто, з зеленого каменю. І оту сукню, з мереживом. Більшовик як ті речі побачив, то аж затрусився. А сукня дорога, та й намисто недешеве, не кожна пані таке на себе вдягне. На базар Маруся не ходила, нічого на сало не вимінювала. Але щось не бачив Нечипоренко до війни жінок в такому одязі. Він, правда, більше на залізницю дивився, по якій колїї який потяг їде, але ну не ходили панянки в такому. Чи ходили? Його діло - рейки обдивлятися, а не на жіночок баньки витріщати.
Ще й той гребінь. Величенький такий, гарно косу тримає, ще й з камінчиками якимись, як у цариці. Блискучий, зовсім новий, з чистого срібла. Знову більшовик подарував, чи як? Ні, він міг обпатрати якусь генеральшу або навіть фрейліну, але де ви бачили таких генеральш і фрейлін, як Маруся? Вони ж усі старі і або товсті, або худі, як та трісочка. От тільки наче важко їй той гребінь носити, голову додолу хилить, та й така замучена стала, наче гармату по глині волоком на собі тягла. А у тій сукні з намистом - чисто тобі покійниця, жовта як віск. Та ще й мати її каже, що Нечипоренко тут був чи вчора, чи позавчора. А як він міг бути вчора або позавчора, якщо його там і близько не було? А каже, що заходив, бо в жупані і чоботях був, як і минулого разу. Ну, мати в Марусі недобачає вже, то й сплутала з кимось. Але цей хтось – не більшовик, бо той у шкірянці ходить, і вищий на голову, не така постать зовсім.
Отакої! Це що, ще один наречений завівся? Треба стару добре розпитати, бо щось воно не теє. Або більшовика зловити, може, то його знайомий. Та й сотник більшовику зрадіє, може, відпустить на весілля. Сісти в клуні та стрельнути через двері обережненько, щоб не зразу вмер.
Чотири години Нечипоренко сидів, як та курка на гнізді. Вже й стемніло, вже й місяць за хмари зайшов, як зашаруділо щось надворі, кінь заіржав перелякано, а потім – обірвав повід та як дремене! Бойова ж коняка, навчена, вовків не боїться, кулі-шаблі зневажає. І двері в хату зарипіли, а хто зайшов – не роздивитись як слід. Недовго був, знову двері зарипіли. І тихо на подвірї, тільки вітер свище. Нічого, вранці розпитаю.
О, це ще хто? Наче кінь біжить. Місяць визирнув – а, то більшовик той припхався. Отако і стій, тут у дверях дірка якраз під карабінку. Наче підбив хто – хотів же живим узяти, а у голову поцілив. О, вже Марусина мати виглядає.
- Ходять, ходять, дня замало, подарунки носять, - і дверима гепнула з усієї сили.
А уранці - приніс хтось Марусі чоботи. І гарні ж, червоні сап’янці, як намальовані. Тільки зовсім тим чоботям Маруся не рада, плаче гірко. Невже так більшовика шкода? Чи щось гірше сталось? Який перстеник? Та куплю його тобі, куплю. Як – не зможу? Чого залишився? Од кого залишився? Та заспокойся ти нарешті! Тобі хтось хоче подарувати той перстеник, чи шо? А на підлогу навіщо падати, то у мене контузія, а не в тебе. Ні, наче дихає. Паніматко, хто до неї ходить? Хто вашій доньці такі подарунки робить, наче з прабабиної скрині витяг? Хто до вас в хату лазить, що його не видно?
Мовчить Марусина мати, тільки головою хитає. А тут і розпитувати не треба довго. Уже й так зрозуміло, що не людина в хату заглядала. Ну, такого і шукати довго не треба – або млин, що водою крутиться, або яр. У селі тільки вітряк, там його нема, в ковалі воно теж не піде, бо таке у кузні ручки пещені брудити не стане, воно працею гидує, йому аби душу занапастити чиюсь, задурити голову. А цікаво, чи насправді дідько – лисий?
Тихо у яру, парко, ні одної живої душі. Тільки бузина та дурман квітнуть, смородом душать. Стоїть Нечипоренко та головою на всі боки крутить.
- Ану виходь!
- Кликав? – вилізло з бузини щось таке мале та чорне, як брудна рукавиця. Пищить тоненько.
- Ти Марусі подарунки носив, падло лисе?
Затрусилось мале та чорне, на людину обернулось, на непримітного чоловіка в чорному жупані та шапці. Ні тобі ріжок, ні хвоста з китичкою, ні навіть п’ятачка свинячого – і не вгадаєш, що то дідько.
- А ти на себе подивись, голота ряба, навіть латки нової на тобі нема, а до гарних дівчат залицяєшся.
Засміявся Нечипоренко, аж на траву сів. А лівою рукою ножа під жупаном вишукує – у карти з дідьком грати - нема дурних, свяченого нічого нема, з пістоля хлібом стріляти не можна, бо ж раніше не такі пістолі були, набій в дуло пхали.
- А нашо тобі та душа, вона молода, нічого ще не зробила.
- Мінятись хочеш? На свою? Та нашо мені ти, ще більшовика запропонуй. Грішні душі – то гниле сукенце, на клоччя розпадаються.
- Чого ти там пищиш? Ближче підійди, як голосніше сказати не можеш, я ще з тої війни недочуваю, - якщо дідько розкусить, то буде в нього дві душі замість одної. Подоба ж у нього зараз людська, то одного удару вистачить, а ніж добрий, не одну горлянку перерізав. Отако і стій, не ворушися, чортів сину. А чого це ти впав? Звичайний же ніж, сталевий. Один раз кинути в груди – і гаплик.
А тепер можна і до Марусі піти, поїсти нарешті.
