Добра ніч розчиняється у моєму сні спочатку присівши на підвіконні, а вже тоді – скраєчку на нашому ліжку. Втикаюсь головою у прохолодну подушку, котру більше тридцяти років тому пір’ям набивала моя бабуся. Геть стареньку не пам’ятаю. Замість спогадів мамині розповіді, як баба Тереза колихала мене у вереті зав’язаною між двох слив, що росли в дідусевому саду. А я не хотіла спати те й робила, що кричала – вередливою була. А коли нарешті засинала, бабуся готувала для мене деруни, ще гарячими складала у миску, обкутувала рушниками та клала під цю саму подушку, аби теплими тримались. Я й по нині люблю їх, без сметанки чи майонезу. А коли мені було два рочки з хвостиком бабуся померла. Час-від часу бачу лікарняний коридор, довжелезний такий, з високими стінами і маленьку дівчинку, яка бігає туди-сюди та голосно сміється…
Чую гучне тупотіння черевичок, дитячий сміх вилитий з дзвіночків.
Баб-ка, бабк-ка, – вигукує дівчатко та біжить щосили перебираючи маленькими ніжками. Враз її ловлять татові руки і вона спиняється в його обіймах. Великі долоні топлять у собі дорогі рученьки, що зриваються ледь чутними хлопками. Тапці-тапці-тапці, дідикові й бабці. Тапці-тапці-тапці… –приговорює маленька. І наче нізвідки голос бабусі – де дитина, дивіться за дитиною!… Голос, тільки голос.
То що лишає по собі людина? – лежу та думаю в нічній тишині. І мені зовсім не хочеться, вірніше мені хочеться не порушувати сон того,котрий біля мене, нехай спить – умиротворений, такий увіковічений, тепер, зараз, тут… перенесений у вічність спокоєм та рівновагою.
Голос, тільки голос – залишається в просторі Всесвіту у вигляді звукових хвиль, що проходять крізь течію часу скасовуючи звичну лінійність від минулого крізь теперішнє та до майбутнього. Натомість формуючи об’єм. Тож, кожна людина плануючи ті чи інші події свого життя закладає у вічність об’єм потрібного часу для виконання, а не години, ні дні, ні роки. Саме так час проходження звукової хвилі від джерела до приймача не залежить від швидкості протікання рідини, бо не має рідини але є споріднення енергетики. Тож сьогоднішній об’єм спокою та рівноваги умиротворений його сном я споглядатиму завтра, і післязавтра, і після післязавтра…
На роботі
Ну і духота. І чого людям вдома не сидиться, ну, навіщо так часто в банк приходити, не розумію…
Вибачте, будь ласка, – перебив мої думки чоловік років 40-ка. Стоїть і дивиться на мене в очікуванні відповіді.
Що ви хотіли? – питаю у нього.
– Я би хотів у вас спитати… у мене є питання, можна запитати…
Не витримуючи його не змістовності перебиваю, – якщо вам потрібні продукти банку, то звертайтеся, будь ласка, он до тих дівчат.
Показую рукою на право, коло стінки, а потім – на ліво, ближче до вікна.
– Ага, доб-ре…дякую…
Чоловік йде, за мить розвертається та каже:
– Але мені не потрібні продукти. Мені картку треба.
– Ну, правильно, звертайтеся до дівчат.
– Але мені універсальну скетч-картку треба на зарплату!
На моєму обличчі з’являється усмішка, поволі присідаю на стільчик закінчивши наводити на робочому столі марафет. Смикаю мишу і монітор засвічується… А чоловік все ще стоїть поруч.
– Для відкриття рахунку вам треба підійти до дівчат, бо я не
працівник банку.
– Ага.
Дивиться на мене незрозумілим поглядом та зненацька випалює:
– А чого тоді ви тут сидите!? Голову людям морочите!
Не реагую ніяк, тільки проводжаю його поглядом і чую невгамовне
бурмотіння – це ж треба, сидить…людям голову морочить….не працівник вона, то нащо тут сидить!?...
Нічого страшного просто так у мене починається новий робочий тиждень. Сидиш наче у вулику – у тут жужмить і там жужмить, там скрегоче, там шипить перед очима мигкотять обличчя, хтось кудись йде, хтось когось чи щось шукає, питає, обурюється… невже ця вся метушня це і є соціум? Риторичне питання. Не шукаю відповіді, натомість поринаю в зовсім інший світ. Світ у якому не має ані минулого, а ні майбутнього, ані теперішнього. Отак просто розсіюю ілюзію та поринаю в реальність, інакшу реальність, свою.
…Коли я її уперше побачила то подумала, що це Земля. Та на людській планеті не буває такої соковитої зеленої трави, як тут. Не буває таких рожевих хмар і фіолетового неба, не буває червоних вулиць з жовтими світлофорами, пливучих будинків над площею міста, котрим літають жителі. А коли сходить сонце, воно проростає наче зернина пшениці в голубому клубочку бузкового сузір’я…
Слав, а ми тобі тут не заважаємо? – перебив думку приємний жіночий голос.
– Та, як тобі сказати…
– І це що, девочкі, ми тут з легкої руки нашої Милослави станемо героями її роману?
Сміються. Хтось з клієнтів повертається у мій бік і вдумливо дивиться.
– Та ну, вас, годі глузувати.
– А що, чого б і ні.
– Ні, дівчата.
– Чому?
– Кожна людина герой свого роману.
– О-о-о-о…
Незрозумілий сарказм читаю в очах співрозмовниці, яка поглядом передає його колегам. Ну, і нехай.
А коли сходить сонце, воно проростає наче зернина пшениці в голубому клубочку бузкового сузір’я. Знизу це виглядає, як великий весняний букет де на китицях кожної квіточки розквітає по п’ять біло-рожевих пелюсточків. А з них виринають тичинки у вигляді золотавих променів та розходяться сяйвом попід хмарами. В трепеті тичинок від дотику легкого ранкового вітру об люблена ніччю виринає маточка. Вона випростує свою голівку з квітколожа даруючи аромат. Цей аромат сіється невидимим туманом, проникає всередину тебе і скидає насіння Любові. Відчуття невимовної благодаті переповнює душу. Душа п’є любовний нектар і стає молочною, молочність та прозора, а над прозорістю фіолетова аура у три яруси: світла, контрастна, чітка. А коли сходить сонце небо спалахує, засвічується білизною та ловить мить подиху аби ті котрі унизу змогли вдихнути свіжого ранкового тепла. Вони п’ють тепло, їдять кисень і так стають насиченими. Саме так їх прозорість набуває веселкового віддзеркалення, тож коли вони дивляться один на одного то бачать себе. Бачать свої емоції залежно від котрих набувають місця ті чи інші риси характеру. Залежно від кольору думок жителі проживають кожен наступний день у відповідній порі. От наприклад сьогодні пора осені. Саме тому я втикаюсь рукою у купу жовтого листя, вдихаю свіжий аромат голубого кисню і тану під впливом туману, що парує багрянцем із самої глибини Жовтня. Боже мій, а завтра настане Листопад. Він нахабно зідре із мене останню одежу і кине у простір. Одежа осяде найщирішим сподіванням про омріяний дощ. І коли нарешті стане розтікатись околицями душі, то добре буде видно веселку. Саме той спектр моїх думок, що виходить із мене світловою хвилею аби там на зовні розсіятись кольором. Ось вона осіння пристрасть в кольорі Любові. Це неймовірне задоволення коли на тебе дивляться і віднаходять у собі Тебе.
– Ти хотіла сказати – Себе.
– Ну, Себе. А руки ж то холодні.
– Твої, чи мої?
– Наші. А ще у мене ніс змерз.
– Ще б пак голою лежати …
– Ти обіцяв купель із багрянцю.
– А по твоєму листя, що жевріє у моїх долонях не гаряче?
Торкаюсь його долонь. В мить пальці народжують прилив тепла, воно поволі розходиться по тілу аж по самісінькі вуха – в мені оживає море. Бачу берег, каміння, піну. Шум затуляє вуха легким стогоном вітру котрий щосили біжить на гребенях хвиль вдаряється разом з ними об мої стегна а далі легким подихом злизуючи найдрібніші піщинки стікає колінками та до ступнів. Я стаю на нього усією своєю силою відчуваючи ніжний лоскіт. Вткнувшись поглядом за горизонт бачу постаті двох, котрі білою парою здіймаються над гладдю води. Хочеться підняти її – ту морську гладь аби зануритись зголовою. Піднімаю та ловлю двійко великих очей. Вони так чисто дивляться на мене, що пелена прозорої атмосфери стає невидимою. У тій глибині народжується вітер. Вітер малює лик навколо цнотливого погляду і зараз можна помітити обличчя юної дівчини. Рожеві щоки, малинові губи і надто голубі сльози. Сльози крапають донизу аби хтось з жителів знову і знову відчував дотик ранкової роси. Нічого особливого, але того дня в рожевій перині світанку народилася нова зірка. І ця зірка – Я. Випростую свої тендітні ручки та ніжки, наче від довгого сну, умиваю личко променями Сонечка, піднімаюся оповита крилами з білого туману і вперше ступаю ногою на неЗемлю. Кожен мій крок народжує музику слів. Слова, наче веселкові фарби ллються стежкою позаду мене. Стежка та уквітчується вінками розкішних квітів проникаючи запахом у ніздрі жителів. І хто б міг подумати, що своєю ходою сіятиму в душах віру, звичайну віру в Любов.
Та вже за мить День так захоплюється пестощами Сонця, що висушує найдрібніші краплинки роси на моїх вустах. І тільки згодом всі розуміють, що настає вечір. І коли з’являються зорі то всідаюсь на чиємусь підвіконні, просто дивлюся на небо вимальовуючи сузір’я Любові де Він піднімає нічну, небесну гладь сяйвом та з відчайдушною теплотою оповиває мене собою аби не вирвати з нелюдського серця, а відірвати від неЗемного тяжіння та линути до висоти Божественного почуття. К сожалению, цена в современном мире определяет качество и уникальность предложения, умноженные на старания со стороны продавца. По этой причине дешевым проституткам предъявляются меньшие требования, оправданные лояльным отношением к финансовым возможностям клиента. Не удивляйся, если выбранная кандидатка откажется делать минет или занять позицию сверху.
Милий, Милий, Милий… – чую свій ніжний щебет, що теплиться в найсокровенніших бажаннях – Ти чуєш шепіт? То розмова гаю – Нашого з тобою Раю…
– Санаторій «Теплиця». 300л дизпалива та 200л 95-го.
– Що?
– Санаторій «Теплиця». Випишіть, будь ласка, рахунок на 300л дизпалива та 200л 95-го.
– Яка телиця?...
-– Милослава! А-у-у! Ви мене бачите! Я тут! Санаторій….
– Та добре, добре, не треба так кричати, я не глуха.
З дурнуватою посмішкою відказую.
– Як ви там казали: 300л 95-го та 200 дизпалива.
– Навпаки…
– Та я так і кажу. Саш, не забудьте принести минуле доручення.
– А, що, з ним щось не так?
– Там дата видачі не правильна, переправте будь ласка з 13 Червня на 9-те. І не забувайте – дійсне протягом 10-ти днів.
– Добре. До речі, гроші ще сьогодні перекинуть. То можна буде зайти забрати скречі?
– Ну, звісно.
– Нагадайте, до якої години ви працюєте?
– До 17:30. Ось рахунок.
Підписую, ставлю штамп та подаю парубку, що стоїть навпроти мого стола. Він протягує руку та разом з аркушем торкається моєї долоні, відчуваю теплий дотик пальців. Ніколи не помічала кольору його очей, а зараз вони дивляться на мене якось згубно і глибоко, за мить ніяковіють. Густі повіки опускаються на зіниці, тільки вже не розумію на його чи на мої, але голову точно схиляю я і сором’язливо відтягую руку.
– Ага… дякую… я пішов.
– Щасливо.
Клацаю мишею аби дописати, та думка кудись втекла, загубилася чи що. Тож сиджу і тупо вдивляюсь в написаний текст і нічогісінько не бачу. Змінюю ракурс направивши погляд у просторе велике вікно та замість звичної ялиці спостерігаю сонячне небо в ньому птахи парами літають. А замість клумби з трояндами поле, просторе, зелене й усяка звірина там гуляє шукає свою половину…
Повертаю голову вдивляючись у приміщення банку, думаю – каламбур якийсь. Прикриваю обличчя листом паперу, стирчать тільки очі, та очі без дозволу знов кидають погляд у вікно і спантеличено встигають помітити знайому ялицю.
Тьху, ти – привиджається ж таке, треба закінчувати писати.
– Це моє.
Хтось інтенсивно вириває папір з моїх рук.
– Не зрозуміла?
Вперто тримаю.
– Ви не той аркуш мені дали. Ось мій рахунок.
Нарешті витягує, але тільки шматок.
– Зараз…зараз, я надрукую інший.
– Ну, друкуйте…
Каже ледь чутно і всідається на стілець, що стоїть за краєм столу.
Охоплює долонями підборіддя, обпершись ліктями на стіл. Дивиться на мене.
Якийсь трепет охоплює тіло, стало морозно і гаряче водночас, долоні спітніли. Принтер папір зажував, наче навмисне відмовляється друкувати.
Та що ж таке – знервовано кажу собі. Піднімаю кришку неслухняного апарату, виймаю картридж заразом з ним скуйовджений листок. А Саша хоч би моргнув, чи допоміг тільки дивиться й вдоволено посміхається, правда ледь помітно, проте… проте…
Проте його посмішка приваблює і так охоче манить роздивитися вуста.
Ох, така непідвладна розумінню жіноча сутність. Хочеться розтанути, наче цукор на чиємусь язику, просто бути жінкою. Жінкою без похоті але з єдиним розумінням – бажана. Хіба мені у свої 32 не вистачає бажання? Та воно за краї виливає, та все одно хочеться жити сонцем створюючи навколо себе цілу систему закоханих планет. І ось юна планета чоловічого роду з таким трепетом розганяє амплітуду моїх коливань. Хочеться сяяти, адже я – зірка.
Зірка власного чоловіка, яка творить об’єм спокою та рівноваги умиротворений його сном, що споглядатиму завтра, і післязавтра, і після післязавтра…
А Саша пішов, розчинився у натовпі заклопотаного люду лишивши по собі образ змужнілої спини на якій розляглося довге, густе волосся зібране у хвостик. Йому личить.
Ця обстановка давить на мою психіку – ловлю себе на думці, – хочу кабінет, негайно хочу. Хочу окремий, світлий, просторий з звукоізоляцією. Хочу аби мене не чіпали люди. Якась істерика. Я ж не істеричка, я спокійна. І взагалі ця робота не для мене. Не люблю цифри й ніколи їх не любила. І що це мені стукнуло бути бухгалтером? Яка економічна освіта? Треба було в театральний поступати, чи … ну принаймні на педагога вивчитись молодших класів, чи дошкільнят… я діток люблю, люблю їх посмішки, їх чистоту, неупередженість, відвертість. Ух! Глибоко вдихаю та видихаю потираючи потилицю – просто болить голова. Певно від задухи кисню не вистачає. Йду погуляти. Піднімаюся зі стільчика і таке враження, що не йду, й не пливу, й не лечу, а протикаюсь через в’язку рідину, що липне до мене, не хоче відпускати, і коли нарешті виринаю за вхідні двері мене поглинає сонячне проміння. Спускаюся східцями та йду доріжкою звертаючи на право. Метрів за двісті скверик. Там лампи, лавочки і літня прохолода.
Бруківка старого містечка дивно впливає на мою свідомість – усіма сімома століттями свого існування викарбовує минуле у теперішньому стані. Яка благодать. Як приємно просто дихати, просто тикати поглядом в небо, розсіюючи в зіницях його голубизну і де-не-де ловити білі, пухкі хмарини. Яка благодать відчувати вітер у шелесті багатолітніх сакур, гратись з промінням… так просто. Просто жити і відчувати велич Божественної суті, яка присутня у всьому, що тебе оточує, навіть у щебетанні птахів, і в тобі.
Тобі гріх жалітися на роботу, – почула позаду себе відчуваючи легкий дотик руки, – привіт.
Здригаюсь від несподіванки.
– Що, налякала тебе?
Усміхається мружачись від сонця темноволоса жінка.
– Катя! Так не можна робити… А ти чого, куди ходила?
– Он, до редактора. Несла йому нові частини «Жіночої долі». Буде друкувати.
– А хіба мейлом не можна було надіслати?
– Можна, але мені захотілось бодай на кілька годин втекти від жіночої долі.
– Ну і як, подобається?
– Що?
– Свобода?
– Та ну, яка там свобода все одно до нього повернусь.
– А кажеш, доля, ще й жіноча…
– Не люблю я його, але люблю нас, люблю нашу сім’ю…
– Та він і є твоя сім’я.
– Діти…
– Найкраще що в ньому є – ваші діти. Хіба у твоїй жіночій долі треба чогось більшого?
– Треба…
Сказала і змовкла. Ковтнула ковток сонця, подивилась на мене якось винувато і продовжила…
Попередня частина тут: http://gak.com.ua/creatives/1/36211
