Тато Катрі – оптиміст. Так кажуть про людей, яким здається, що як навіть зараз комусь не дуже добре, то завтра зранку неодмінно стане краще.
Катрі подобається таке таткове пояснення. Тож вона не може зрозуміти, чому буває так, що мама промовляє таке гарне слово із докором? Так, ніби інколи трохи сумнівається, що татко – завжди чинить правильно.
От і зараз мама докірливо похитала головою, коли татко зранку в неділю – як у їх родині й заведено – видав доні кишенькові гроші.
- Може, варто було б хоч раз на балувати? Он, вчителька знову скаржилась на Катину неуважність. Та й все одно розтринькає все на цукерки-шоколадки, а потім у підлітковому віці із крісла стоматолога не вилазитиме…
- Та хто зараз не має пломб? – відмахнувся татко. І зрозумівши, що то прозвучало якось… не дуже педагогічно, поспіхом додав: - Може, поки Катря підлітком стане, то вже й навчаться зуби зовсім без болю лікувати чи й цілими зберігати?
Та й таке припущення не зовсім зласкавило маму. Тож швиденько чмокнувши тата в неголену щоку, Катря схопила віник і кинулася до своєї кімнати – прибирати.
- Та хай хоч у малої неділя – то буде святковий день із шоколадками, а не переддень понеділка, коли варто завчасно скиглити перед цілим робочим тижнем, - нерозбірливо пролунало через зачинені кухонні двері.
І Катрі раптом видалося, що голос у нього якийсь неправильний: такий, що зовсім не личить оптимісту. Тож дівчинка старанно причинила двері своєї кімнати, аби й випадково не почути дурні дорослі сварки.
А ще, їй було неприємно, що тато з мамою вважають її, школярку, зовсім малою. Звісно, шоколадки – то чудово. Із ними неділя ще краща, хоч неділя – то і так зовсім непогано. Ну, якщо не треба зранку йти на базар купувати нові черевички, бо старі вже ледь замалі, чи ввечері в гості до маминих знайомих, де треба весь вечір поводитись «як належить», тобто – страшно нудьгувати.
Але все одно, найкраще, що можна купити за гроші – то не шоколадка чи інші солодощі. І навіть якщо довго-довго складати гроші і купити собі найдорожчу в магазині ляльку, то це буде гарно, але не необхідно. Головне ж, для чого Катря і намагалася вести себе у суботу гарно – про скарги на доньку за попередні дні татко часто-густо до неділі просто забував – то «середова» кулька.
Але, певно, навіть якби дорослі не вважали її малою, вони все одно б не змогли збагнути, яка то необхідна річ – повітряна кулька щосереди.
***
Інколи Катря чула від старших, що понеділок – то найсумніший і найважчий день на всьому тижні. Але вона вважала, що це – неправильно.
У понеділок можна згадувати, що неділя була лише вчора, а тоді не доводилося вставати рано-вранці, сунутися до школи і відповідати на запитання: скільки буде сім разів по вісім чи як англійською мовою сказати «собака»? Останнє вчити Катря поки вважала і зовсім зайвим: от куплять їй песика – так вона вивчить, як його правильно звати всіма-всіма мовами. А поки що і рідною можна сказати, що ні собаки, ні кішки, ні навіть рибок у неї немає.
Вівторок теж не зовсім поганий день. «Нормальний», - як каже сусідка Юлечка. Хоч Юлечці вже майже тринадцять років, і вона про все каже: «нормально», - ніби у неї взагалі не буває хоч чогось гарного. Хоча, може, й Катря такою буде, як стане майже дорослою, а її на дискотеку не пускатимуть і волосся не дозволятимуть фарбувати.
Та мова зараз не про Юлечку, а про те, що найнеприємніший день на всьому тижні – то середа. До вихідних ще цілих два дня. А від попередньої неділі вже минуло чимало, тож як і згадувати про вихідні, то вони зовсім не втішають.
Саме тому щосереди зранку Катря тягнеться до великого тому дитячої енциклопедії. Не те, щоб їй так хотілося перечитати перед школою, як будувалися піраміди у Давньому Єгипті чи чому зірок не видно вдень. Просто вона встигла переконатися, що батьки ніколи не беруть в руки саме цю книгу, тож і переховувала там із вихідних кілька купюр.
Коли знаєш, що після уроків тебе чекає щось приємне, то навіть дорікання вчительки за неуважність не так дратують. Хоч дивно, чому Інна Григорівна не розуміє, що роздивлятися хмаринки, які сьогодні білі-білісінькі - мов мамині нитки для в’язання, до яких не можна торкатися, бо забрудниш - значно цікавіше, ніж вчити, як правильно відмінювати слова? Цікаво, а якби втрапити колись на літак і полетіти високо-високо, а там доторкнутися до хмари, то треба мати зовсім чисті руки чи хмарки легко відмити і нема нічого страшного, якщо їх трішки забруднити? Катря знає, що такі роздуми – казка, але отак думати цікавіше.
Галас однокласників на перерві, коли деякі хлопчак носяться, мов зовсім дурні, і можуть боляче штовхнути, теж можна витримати. Особливо, якщо спробувати знайти затишний куточок і помріяти, яку кульку вона хоче купити сьогодні. А після уроків піти до великого міського парку і відшукати там «свою» продавчиню повітряних кульок.
Кілька років тому, коли Катря була малою і дурною, вона дивувалася: чому тітонька, яка має ціле гроно чудових кольорових кульок, часто стоїть насуплена, а коли до неї підходять перехожі, то починає заклично посміхатися? Їй тоді здавалося, що тітонька сумує через те, що має віддавати гарні кульки за нецікаві, але потрібні гроші, аби потім купити хліба. Татко так тоді і пояснював малій Катрусі: «Розумієш, люба, гроші потрібні, бо за найгарнішу кульку чи ляльку ніхто хліба не дасть». Хліб мала вереда Катруся не любила, але вже й тоді розуміла, що так тато називає усі нудні, але необхідні дорослим речі, починаючи від зимових чобітків і закінчуючи ліками, які треба пити, коли застудишся.
Тепер Катря знає, що як дорослі щось продають, то це зовсім не значить, що те «щось» їм, дорослим, подобається. Може, десь навіть є такі дивні продавці морозива, які не люблять солодкого.
Певно, коли бачиш кульки щодня, то вони вже не здаються такими казковими й радісними. Й оця-от тітонька, коли стоїть в гарному осінньому парку, думає не про те, як гарно виглядає зі своїм святковим крамом на фоні яскраво-жовтого і червоного листя. А по те, що от, стало прохолодніше, зовсім скоро прийде зима, а зимою дуже холодно торгувати кульками на вулиці. І їх, ті кульки, в погану погоду зовсім ніхто не хоче купувати, хіба перед якимось святом…
Та все ж Катря щосереди купує у цієї тітоньки велику яскраву кульку – цілу кулю. Чому їй ніколи не хочеться купити собі якогось зайця чи рибку – а серед краму тітоньки є й такі – дівчинка не знає. Їй потрібна саме куля, яка танцює в небі, нетерпляче смикаючи за мотузочку.
Щоразу Катря задирає голову і каже новій іграшці:
- Я візьму тебе додому, прив’яжу до ручки шафи, розповідатиму про всі шкільні неприємності і як щось буде гарного, теж скажу, і триматиму тебе там аж до вечора п’ятниці. Ти не бійся, потім я тебе відпущу, - додає вона щиро, згадавши, що якщо залишити у себе кульку надовго, то нічого гарного із цього не вийде: кулька поступово втратить здатність літати, почне зморщуватися – і в результаті в Катрі замість кульки буде якась… ганчірка, от. І їй же буде образливо, що вона купила річ, із якої – жодної користі.
***
Поки ж дівчинка без поспіху чимчикує жовтаво-охряними осінніми вулицями міста, уявляючи, що її придбання – чарівне, мов у казці. Вона давно помітила: якщо думати так, то іти веселіше, і зовсім-зовсім не холодно, навіть якщо інші перехожі мерзлякувато щуляться і скаржаться самі собі на непривітну осінь.
А Катрі – тепло. Можливо, тому, що її кулька сьогодні – яскраво-червона. Катя, як недаво були сім’єю на базарі, хотіла собі таку ж яскраву беретку, але мама казала, що такі речі носять лише дошкільнята. А школярці більш личить тераКОТовий колір. Котів такого кольору Катря ніколи не бачила, однак слово їй так сподобалося, що вона зовсім не капризувала, коли їй купили потрібну мамі шапочку.
Але зараз можна уявити, що від червоної кульки йде ледь помітне сяйво, яке й усю Катрю робить трохи яскравішою та святковішою.
Якби хто зараз сказав дівчинці, що вона йде у протилежному напрямі від власного будинку, вона б щиро здивувалася. Хіба це так важливо? Під час таких, середових, прогулянок, вона ще ні разу не заблукала. Ну, добереться до власного двору трохи пізніше – та й по всьому.
Якщо зовсім чесно, то Катря не певна, що аж так поспішає сьогодні додому. У вівторок або четвер – так. Тоді, якщо встигнути, то можна не лише вивчити уроки, а й подивитися телевізор, поки з роботи прийде мати. Але сьогодні – середа, яка вже зовсім не видається найгіршим днем на всьому тижні.
***
Тож у своєму дворі Катря з’являється уже в ранніх осінніх сутінках. Звично вишукує очима вікна своєї квартири. Так, світяться. Мама вже встигла повернутися з роботи, хоча й недавно, бо ще не було сполоханого дзвінка мобільного з наказом миттю бігти додому. Зараз почнуться докори, що вона кудись вискочила так пізно, що не пообідала, не брала віника до рук, що не вивчила уроки, а завтра – англійська… Добре, що мама навіть уявити не може, що весь цей час Катря блукала вулицями.
Середа більше не здається школярці таким гарним днем. Вона знову, як у парку, задирає голову вгору і запитливо дивиться на яскраво-червону – навіть у сутінках видно! - кульку. На жовтавий березовий листок, що прилип до її боку під час прогулянки, і який Катря не стала прибирати. Бо ж гарно! Відчуває, як мотузочка непевно смикається в її руці: кульці не хочеться в квартиру, де зараз будуть сварка і повчання…
Звісно, кульки, як й інші цяцьки, не вміють просити. Катря повільно, ніби це щось може змінити, розкриває долоню. Як і щосереди.
Кулька, опинившись на волі, квапиться вгору, туди, де блідо поблискують перші зірки. Дівчинка уважно проводжає її очима: було б зовсім погано, якби та наштрикнулась на віти дерев. Але ні: кулька піднімається все вище й вище…
Дівча не знає, чому жодного разу не виконало свою ж обіцянку і не принесло кульку додому хоч на два дні. Може, тому, що ще коли в неї звідкись взялась впевненість: у четвер зранку кулька вже е видаватиметься такою святковою…
Катря поправляє шкільну сумку на втомленому плечі, витягає свого мобільного. Треба зателефонувати мамі й сказати, що вискочила до однокласниці, переписати домашнє завдання у щоденник, бо забула це зробити це в школі, і за мить буде вдома.
Катерина в курсі, що це – брехня. І що брехати – погано, вона знає теж. А от як пояснити, чому вона сьогодні півдня доброю волею мерзла на вулиці, а завтра не захоче виходити гуляти надвір, бо це – нецікаво, то їй не відомо.
Мама і так на минулому тижні, коли сварилася, згадувала, що треба повести доньку до психолога, бо зарано щось починаються підліткові вибрики. Тоді татко, коли Катрю вже вибачили, пояснив доні, що це – нестрашно. Психолог - то особливий доктор, він просто поговорить із нею і пояснить, як зробити так, аби Катря була щасливішою.
Та все одно, поки вона сунеться сходами на п’ятий поверх – мама заборонила самій їздити ліфтом, – Катря не думає звично про те, що як закрити очі – то це буде не втомливо, а цікаво, бо скидатиметься на атракціон: ніби піднімаєшся помацки до печери, де заховані скарби, як у якомусь фільмі. Ні, дівчинка стиха бурмоче собі під ніс, що зовсім їй не потрібен ніякий доктор для щастя. Навіть якщо він і справді дуже гарний.
Жоден, найкращий, дорослий не випише такого простого рецепту: «По повітряній кульці, щосереди. Для гарного настрою».
- А може, не лише щосереди… чи не по одній? – Катря завмирає перед дверима до квартири, затиснувши у долонці ключі.
Але тоді доведеться відмовитися від улюблених шоколадок. Чи вартує того кулька, якщо вона – не єдина, а ще одна? Так і не вирішивши це запитання, дівчинка вставляє ключ у замок і повільно його повертає.
До неділі ще багато часу, вона встигне подумати над цим. Поки ж треба вислухати мамині докори так, аби їй не здалося, що Катря нещиро розкаюється. Треба вчасно попрохати вибачення і не дуже помітно косувати у бік вікна, бо й сама дівчинка розуміє: кульку там не побачити, бо та вже далеко звідси. Але варто уявити, як то гарно – червона куля з жовтим листок на боці, що летить все вище у темне-темне небо, - і на Катриних губах з’являється зовсім не винувата, а недоречно-радісна посмішка.
