Літо старішало. Прядівка гулькнула у тихе серпневе повечір'я. Вчувалися зітхання осені. Дні коротшали, а вітерець холоднішав.
Хлопчина повільно ходив залом сільської крамниці, що належала Загрибенкам. Малий розглядав жуйки й чіпси. Його погляд зупинився на шоколадному батончику.
- Дядьку, скільки коштує великий «Твікс»?
- Вісім гривень, - відказав Григорій Загрибенко.
- А маленький?
- П’ять!
Хлопчина перерахував гроші й позадкував до вхідних дверей.
У крамницю увійшла Фрося, дружина Григорія. Наморщила ніздрі, звела брови й підступила ближче до чоловіка.
- Ти що в штани наклав? – запитала.
- Здуріла!
- Смердить.
Григорій і собі порухав ніздрями.
- Смердить, - підтвердив.
Обоє глянули на стоптану маленькими слідочками підлогу.
- Не міг витерти?
- Це Тетянчин малий натвіксав й утік. Вступило в купу лайна, притягло його до крамниці, а я - витирати?
- Ледарю, корона з голови не спаде!
- Я – ледар?
- Ти!
- Я твоїх дорікань і сварок вже наївся, як лин мулу. Досить. Йду з дому!
- Йди, йди! До Митрофанихи підеш?
- І ревнощі твої набридли. Візьму – і піду?
- Підеш? А печінка з тебе вийде! – Фрося шморгнула носом й заплакала.
Зо п’ять хвилин Григорій стояв біля хвіртки. Дивився на цегляний будинок, на залізну браму, покритий шифером сарай, на схилений над криницею розлогий кущ калини. Махнув чоловік рукою, скрушно зітхнув й, човгаючи ногами, повів велосипед. Усе життя віддав облаштуванню садиби. Як тільки писок відкрився його ледарем обізвати? Піти б геть за очі.
Споночіло. Григорій надійшов до старої липи. Прихилив велосипед до стовбура, що зіяв розколиною. Не знав куди далі податися. Вирішив, що цієї ночі вдома не спатиме. Нехай Фрроська побігає темними вуличками Прядівки й пошукає його. Спершу, як належить, до Івана Цапа кинеться - з ним Григорій найчастіше випивав. Після метнеться до Семеновича, з яким здибався не так часто, а втім перебирав лихіше. Далі бісова баба кинеться до Оксанки Митрофанихи, до якої завше ревнувала. Якось поверталася смерком з роботи й побачила, як на подвір’я сільської хвойди якийсь чоловічина звернув. Примарилося, що це її благовірний. Розлютилася. Каміння в кишені набрала й розчерепила Митрофанисі шибки. Вже за п’ять хвилин з’ясувалося усе: наречений з міста до Оксанки приїздив. Поки жінки одна на одній патли рвали, суджений городами до зупинки гнався. Попсувала Фроська долю жінці, але ревнувати не перестала.
Хтось поплескав Григорія по плечу. Сіпнувся від несподіванки. Озирнувся. Циган перед ним привидом стоїть. Середнього зросту, міцний з давно нестриженим волоссям, що серпантином на лоб спадало.
- Чоловіче, купи шубу, - й протягнув товар Григорію.
Ряхтіли при місяцеві великі й білі зуби, вишкірялися у посмішці. Тільки моторошно від того посміху Григорію стало.
- Не потрібна мені твоя шуба, - обережно відсторонив циганову руку.
- Чоловіче, хутро не штучне. Зимою подякуєш, - вихваляв циган.
Не раз чув від обдурених циганами односельців, що поріддя це вміє такого дурману напустити – не стямишся, як сам усе їм віддаси.
- Грошей у мене чортма, - аби скараскатися відповів Григорій. - Чого причепився, як сліпий до плота!
- Тоді давай мінятися. Шубу - на велосипед.
Тільки повернувся до цигана спиною, як він знову попереду виріс. Григорій вкляк. Ніби й розумів, що треба сідати на велосипед й гоном гнати від липи, цигана та шуби. Проте несподівано небо насупилося, хмари сховали повню й завив вітер.
- Міняємося? – перепитав циган.
- Згода.
Чоловік ладен був й сорочку віддати, аби тільки циган нарешті пішов своєю дорогою. До того ж Григорій почувався кепсько: паморочилося у голові, навісним калатанням озивалося в грудях серце й ноги підточувалися. Підгиналися, аж поки не впав.
Стямився вже у шубі. Шкіра під нею горіла. Хотів підвестися. Став на коліна й побачив, як дерев’яну церкву, що через дорогу стояла, вогняними списами протинали громовиці. Їх сотні, а може тисячі. Далі як загуркоче – каменюкою припав Григорій до землі, ще й руками голову прикрив. Коли наважився подивитися у бік храму, то велетенське полум’я уже ковтало церкву.
Чоловік не бачив, як циган підняв уламок шибки й кажана з обпеченим крилом.
Тієї ночі церква у Прядівці згоріла. Задощило неділі на дві. А Григорія односельчани більше не бачили.
Дільничний знайшов десь у лісосмузі Гришкин велосипед. Кілька разів у супроводі сільського голови слідчий приходив. Розпитував. Заспокоював. Опустивши очі, виходив з хати. Видно сам не вірив у те, що чоловіка знайти можна. Сусіди ж підсміювалися: утік Гришка від Фроськи. Та й по всьому.
Після затяжних дощів погода схлипнула ясною дниною. Щоправда не тішило сонце Фросю. Шукала тієї ночі Гришку свого і в Степановича, і в Цапа. Побила знову Митрофанисі шибки, але чоловіка ніде не було. Пропав.
Вночі плечистий чоловік вийшов за село, роззирнувшись, хижаком звернув на вузенький путівець. Була до кладовища й інша дорога. Широка, щебенем висипана. Нею покійників до могилок несли. Проте цей чоловік завше ходив потайною стежиною, що одним боком попід корчі бузини тяглася, а іншим над прірвою звивалась.
Низенько над головою чоловіка кажан летів. Щораз, змахуючи крилами, кидав тіняву на обличчя подорожнього й заходився душогубським криком. Здавалося, що голос той нажахає й змусить умовкнути все живе. Та де там! Зарослі бузини, під якими осілися перші могилки, вибухнули сміхом. Чоловік протиснувся крізь чагарі, пройшовся поміж двох могил, звів голову й глянув на хрести – чорти, сидячи, махали ногами, хльостали хвостами й трималися за присохлі до хребтів животи.
- Сьогодні ти не сам, - зауважив один з чортів, - може боятися почав?
- Окрім Страшного Суду, нічого не боюся, - мовив чоловік.
- Чим можу прислужитися? – поцікавився інший чорт, сплигнув з хреста й, наче кіт, до ноги леститися почав.
Чоловік відвісив нечистому ласого копняка й наказав:
- Показуй де могила Степана Завірюхи, утопленика.
Під крик кажана чорт потер сухокосту дупу і заскавулів, далі задер рило догори й помахав кажанові ратицею, бо здалося ніби той насміхається.
Чоловік знову замахнувся, але нечистий встиг відскочити.
- Досить, досить! Покажу.
Невтішна Фроська навіть крамницю не відкривала. Вона якраз пса годувала, коли сільський голова з вулиці гукнув:
- Доброго дня, Фросю! Як справи?
- Ніби не знаєш як?
Петрович підступив ближче, поклав руки на штахети й просунув голову крізь рудуваті голівки соняхів.
- Знаю, Фросю! Тільки не чекай Гришку. Правду баби торочать – утік він від тебе, - а сам скоса жінці на груди заглядає.
- Теж мені – влада! – фиркнула, повернулася задом й нахилилася, щоб з каструлі рештки супу у собачу миску вилити, - замість плітки слухати, подзвонив би слідчому.
- Дзвонив. І не раз, - милуючись стегнами відказав Петрович.
- І що?
- А нічого. Слідчий походив селом, попитав людей. Жили ви, як кіт з собакою. Це всі знали. Й того вечора чули, як твій Гриць, казав, що йде від тебе.
З порожньою каструлею підійшла й собі до штахетів.
- Чого у сварці не скажеш. Не міг Гришка мене покинути. Не міг.
- Міг, не міг, - пробубнів сільський голова й простяг руки, щоб до жінки дотягтися, - Вийшла б тоді за мене заміж… Було б усе по-іншому. Фросю, а може я у ночі прийду?
- До бісової матері прийдеш!
Жінка до порогу пішла, а Петрович їй у спину кинув:
- Не чула ти видно новини, Фросю. Сьогодні вранці тіло Митрофанихи знайшли. Щось кров у неї висмоктало. З Царичанська дзвінок був. Попередили, щоб мовчав. Бояться паніки. Але тобі скажу – маніяк у наших місцях завівся. Не страшно одній спати?
- А може чупакабра?
- Чупакабра, Фросю, на людей не нападає.
- А може кроляча кров їй більше не смакує.
Пес завив й давай на Петровича рватися, а той відвів очі від жінки й почав собацюру розглядати.
- Наче не було у тебе пса.
- Прибився.
- Фросю, не пес це зовсім, а вовк, ¬¬¬- приглядаючись сказав голова.
- Здурів? Хіба вовк дозволить, щоб його на ланцюг посадили?
- Хто зна. Ти краще до нього не підходь. Я за Степановичем збігаю. Він мисливець старий. Застрелить.
Зачекала жінка поки голова відбіжить, підійшла до Сірка. А він дивиться на неї, зіщулений, худий, бідовий. Виблискують очі, наче промовити щось хоче. Фроська ошийник розстебнула й тихо сказала:
- Ну який із тебе вовк? Тікай кращої долі у інші села шукати. Застрелять, іроди. Якби Гришка був – не дозволив би. А так – застрелять.
У селі вже чотири самотніх жінки зі слідами насильницької смерті знайшли. Хоч не хоч, а у існування маніяка повіриш. І почала Фрося боятися, але Петровича далі хвіртки не пускала. Якось привів вчителя історії, якого щойно у село направили. Порадив на квартиру взяти. Вже не сама жінка у хаті. Погодилася. Якби не моторошні події – ніколи б не прийняла на квартиру. А за таких обставин – погодилася.
Віктор Андрійович, мовчазний і непримхливий чоловічина, повсякчас за ноутбуком сидів, проте Фрося завжди відчувала на собі його притаєний погляд. Коситься і коситься. Хай йому грець! Дратував її, але вигнати не зважувалася.
Плечистий чоловік знову мандрував вузеньким путівцем. Поспішав. Час від часу прикривав лівицею обличчя, щоб не хльостали гілки бузини. Під ноги не заглядав, хоч правий чобіт ступав накдкрайком прірви.
Нарешті кладовище. У повітрі вчувався запах бузини, що нагадував трупний. Вітерець перестав зітхати, і все довкола подихувало потойбічним мороком, небезпекою. Тільки широкоплечий чоловік нічого не боявся - йшов собі поміж могил, топтав сухий бур’ян, та все на небо зирив. Головне, щоб ніч ясною була. Небезпечно у хмарну погоду мерців піднімати.
Зупинився. Поклав на долоню підібране біля палаючої церкви скельце. Зловив ним відображення місяця – темряву розпанахав промінь, що з’єднував уламок з повнею. Незнайомець спрямував яскраву лінію на могилу – земля зітхнула. Двічі. Тричі…. Птахом випорснула з-під ґрунту постать Степана Завірюхи.
Плечистий чоловік обережно вів утопленика скельцем. Тепер головне, щоб місяць не сховався, бо тоді мрець або у могилу повернеться, або на самого відьмака кинеться. Не дай Боже також скельце впустити.
За небіжчиком розходився сморід, дух тіла, що розкладається. Але чоловік, який крокував оддалік, вів його у село. Ступили на крайню вулицю. Собаки, що заливалися гавкотом, з їх наближенням починали скавуліти й, торохтячи ланцюгами, тікали до халабуд.
Чоловік навів уламок скла на розчинене вікно. Покійник перестрибнув невисокий паркан й мигцем кинувся до вікна. За мить почувся моторошний жіночий крик, а втім дуже хутко стих.
Страшно було Фросі з квартирантом під одним дахом. Ой, як страшно! Краще вже б сама жила. Чи не кожної ночі Віктор Андрійович кудись зникав, а на ранок лиха новина: знекровлене тіло нової жертви знаходили. Жінка підозрами з сільським головою поділилася. Сказав, щоб мовчала. Вчитель – людина шанована. Не міг він такого учинити. Фрося навіть ходила до гадалки. І та порадила за квартирантом простежити.
Яскраві цятки, абияк розкидані по чорному небокраї, палахкотіли, наче крихітні смолоскипи. Визирала повня з-за верхівок тополь. Нерішучий вітерець тишком-нишком пробрався поміж їх віти. Там завмер. Ніч чогось боялася. І Фрося мимохідь увібрала той крижаний страх. Відчувала, як загроза повисла над нею у нічному прохолодному повітрі. Учитель спинився - Фрося, вкрай налякана, і собі стала, втупила очі в чоловіка. Він сів навпочіпки, скулившись, повалився додолу й клубком покотися по дорозі. Жінка встигла розгледіти, як учитель розвів у сторони руки, як вони перетворилися на крила. Поки затискала долонями рота, тамуючи зойк, він спинився, а після зметнувся у небо кажаном й виверг осатанілий крик.
Кажан наздогнав чоловічу постать. Фрося не могла впізнати нічного мандрівника. Навіть після того, як незнайомець зупинився й озирнувся. Їх розділяла чимала відстань. Куди там ближче підходити. І без того від страху серце теліпалося. Зупинилася. Перехрестилася. Як за село вийшли збагнула, що до кладовища прямують.
На кладовище Фроська ступити не зважилася. Причаїлася у заростях бузини. Й тепер перед її очима діялося щось неймовірне: чоловік націлив долоню на місяць, ураз витворився сяючий промінь, а далі з могили вибрався мрець.
- Господи, - прошепотіла, й вискочила з чагарів.
Тріск привернув увагу чоловіка. Кажан сів йому на плече й схвильовано забив крилами, лиш мрець непорушно стояв. Відьмак прислухався. Придивився. Направив промінь у бік постаті, яка віддалялася від кладовища.
- Господи, допоможи! – волала Фрося. Повсякчас озираючись, вона бачила, що мрець її доганяє. – Люди, рятуйте!
Коли покійник уже зовсім поряд був, чоловік несподівано відвів його у бік. Упізнав голос – голос коханої. Поспішив до наляканої жінки.
- Петровичу, ти?
- Я.
- То ти - відьмак?
- Так.
- То це ти Митрофаниху й інших…
- Не я. Він, - сільський голова кивнув на мерця.
- Але за що ти навів його на жінок?
- Любив я тебе колись, Фросю, шалено. Але ти не мене вибрала. Я ледь не збожеволів від болю. Зарікся – стану відьмаком. Жодна жінка мені не відмовить. Так і вийшло. Усі вони моїми коханками були. Медовими, шовковими, такими, якою тебе бачити хотів. Згодом набридли вони мені. Тільки по-доброму не розуміли. Липнуть і липнуть. А після того, як я спекався Гришки, у мене знову надія з’явилася, а вони під ногами толочаться. Аби до тебе ніхто з чоловіків не приходив, навіть кажана до тебе поселив.
- А щоб над тобою попи кропили! Куди мого Гришку подів? – Фрося зробила кілька рішучих кроків уперед.
- Обережно, Фросю, - Петрович посміхнувся й рухнув скельцем – мрець підступив до жінки.
Зовсім поруч щось заричало. Сільський голова завмер, з піднятою рукою, у якій тримав уламок скла, з холодною посмішкою, і тільки в очах промайнула тінь страху. Вовк накинувся раптово - вхопив Петровича за стегно. Кажан каменем упав на вовка. Звір відчайдушно боронився.
- Слабкий ти, Сіроманцю, щоб мене подолати, - сказав сільський голова, - тобі б свіжою кров’ю живитися. Та тільки ти гидував. Лиш вовчими ягодами ласував.
- Ти мене на вовкулаку перетворив, щоб Фросю мою звабити? – запитав вовк Гришиним голосом.
Жінка метнулася до сільського голови, штовхнула. Петрович втратив рівновагу, падаючи, впустив скельце. Мрець наближався до відьмака – хутко, наче боявся не встигнути. Притис Петровича до землі, розтулив рота й присмоктався до шиї.
Фрося перевела погляд на вовкулаку. Він сидів біля розтерзаного кажана.
- Що тепер робити? - Запитав вовк, - не уявляєш, Фросю, як я за тобою скучив. Так додому хотілося, що й у вовчі подобі прийшов, а ти мене - на ланцюг.
- Поговори ще! А що було робити? Вовка до хати пускати?
Сірий зітхнув:
- Гаразд, житиму на ланцюгу. Тільки б додому швидше. Взимку, як будуть морози до хати пустиш?
- Зажди, - жінка дістала з кишені пояс, на якому було нав’язано вузлів, - гадаєш я без діла сиділа? Люблю ж тебе, дурня. До гадалки ходила. Вона мені сказала, щоб я за квартирантом цієї ночі простежила й щоб узяла пояс з вузлами.
Фрося підперезала вовкулаку й проказала:
- Господи, допоможи. Господи, допоможи. Господи, допоможи.
За мить стояв перед жінкою Гришка. Зіщулений, небритий, у шубі.
- Скидай уже її. Підемо додому.
Вранці поблизу кладовища знайшли тіла сільського голови й вчителя історії. Слідчі з Царичанська маніяка так і не знайшли. Справу довелося закрити.
