Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51212
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 368, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.221.66.130')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

Тарзанаріум Архімеда. Епізод 2 (05.10.2002)

© Олексій Спейсер Кацай, 05-10-2005
5 жовтня 2002 року,
Море Ясності (Місяць)  

Обережно, дуже обережно, Руслана Барбікен розпочала опускати ногу з останньої сходинки алюмінієвого трапа. Тонкі, і на вигляд - дуже крихкі, трубки його конструкції геометрично правильно поблискували в промінні бортового прожектора. Дивним чином вони знаходилися в гармонії з матово-бежевим "величним запустінням", що безмовно підтримувало спаундер своєю невловимою опуклістю. Саме так назвав побачений їм з посадочної капсули пейзаж Нейл Армстронг. Руслана, що народилася рівно за п'ять років по закінченню знаменитого рейса "Аполлона-11", за своє життя перегорнула купу літератури про Місяць і переглянула тисячі місячних фотографій, але найміцніше запам'яталися їй чомусь саме два цих слова. Через те, напевно, що вони були самим влучним визначенням світу, що розсипався булигами, засипався пилюгою і вже мільйони років потопав, потопав в чорному просторі, але так і не досяг дна цієї безодні.
Спаундер стояв, трохи скособочившись. Вочевидь, під стійку втрапив якийсь великий камінь і тепер остання сходинка знаходилася на непрораховано великій відстані від землі. "Від Місяця", - поправила себе Руслана і тут відчула, що ногою, яка погано гнулася в штанині скафандра, вона все ж таки торкнулася його. На мить завмерла і відпустила трап. Вона знала, що поверхня Місяця витримає не лише крихку жінку, хай і в громіздкому захисному костюмі, але навіть багатотонний космічний корабель, проте відчувала чисто психологічну невпевненість від зіткнення з чужим людині світом. Ніякої радості вона не відчувала. Це навіть здивувало її. Після стількох то років підготовки і одчайдушного везіння останнього часу...
В люку з'явилась, гориллоподібна від горбатого скафандру, фігура Олега. Він завмер, упершись чорним більмом світлофільтру в навколишній пейзаж. "Олег та Руся, Іван та Мар'я" - чомусь майнуло у Барбікен перед тим, як в навушниках вона почула приємний баритон командира.
- Ну, що, подруга? Як справи на суші?
- В море, - поправила Олега Руслана. - Хоча й в місячному.
Було дивно чути слова командира в навушниках і водночас відчувати всім тілом їхнє відлуння, передане через місячну поверхню. Олег, напевно, також відчув щось подібне, тому що його голос став ледь метушливішим.
- А де ж великі вислови? Де напуття нащадкам?
- Ти хотів сказати: напуття новим співробітникам фірми, які прийдуть на зміну нам?
- Не кощунствуй, Руська, - засопів Олег, спускаючись по трапу. На горбу ранця його системи життєзабезпечення трохи погойдувалися телескопічні держаки із згорнутими прапорами "Дальтура", Росії і України. - Не будь злою, тобі це не йде. Банальний стрибок в розвитку приватного підприємництва - новий виток в розвитку людства. Ну, як? - засміявся він і, ледь хитнувшись, встав поряд із Русланою. - Куди до мене Армстронгу, а? Америка завжди відставала від Росії в плані витонченої словесності. Ну, давай почеломкаємось, сонце моє, чи що!
І командир "Тайги" незграбно напівобійняв Руслану, торкаючись своїм світлофільтром, що вилискував чорнотою, до її, точнісінько такого ж. Гермошоломи зіткнулись і в ефірі пролунав звук поцілунку. Руслана засміялася, намагаючись роздивитися крізь непроникні мембрани обличчя командира і з деяким смутком усвідомлюючи, що їй дуже хотілося б зняти до бісів собачих ці безглузді шоломи. Чомусь дуже ясно згадався синій намет на тлі недалеких, покритих рідколіссям сопок. І ніч, розсипана в нескінченність всіма своїми зірками, з величезним Місяцем, що завмер посеред цього мерехтливого розсипу. І оповиті матовим паром камчатські гейзери, що бурмотіли крізь неспокійний сон про щось своє, підземне. І вона сама, що лежала в кам'яній чаші, розімліла й оголена, просочена наскрізь гарячою вологою земних надр. І, також оголена, фігура Олега що раптово виникала з туману, поблискуючи всіма переливами нічного неба. І швидкоплинний сором... І розуміння того, що вона дуже хотіла, аби це трапилося саме так...
- Гей, що за сексуальні ігрища у відкритому космосі! - раптом гуркнуло в навушниках. - Доповім куди треба, вам швидко аморалку пришиють.
- Доповідай, доповідай, Серього, - озвався Олег. - Тільки врахуй, що це - науковий експеримент.  Адже не вам, сухарям з "Роскосмосу", туристів сюди возити доведеться, а нам, чесним трудягам на ниві приватного підприємництва. Грошовитим туристам мають бути створені всі умови, правда, Руся? - знов спробував він доторкнутися до гермошолому напарника, але Руслана, незграбно, як і Олег перед цим, вже вивільнялася з його обіймів і, відхиляючись назад всім тілом, пробувала підняти голову догори.
Коли їй це вдалося, вона уповільнено замахала рукою, почувши, як потріскує всередині скафандра тканина комбінезону.
- Гей, на орбіті! Приймай повітряний поцілунок! - і спробувала зобразити щось подібне товстенною рукавичкою.
- Давно б так. Ловлю, - задоволено озвався Сергій Наруддінов, пілот орбітального модуля. - А то залиш їх одних, потім ще одне місце в "Тайзі" знадобиться. Ви краще попрацюйте спочатку, а вже потім в ігри грайтеся. Телята.
На "телят" Руслана з Олегом не образилися, тим паче, що розсиджуватися, дійсно, особливо не доводилося. Це Сергій Михалич вірно зазначив. Руслана розвернула камеру, вмонтовану в груди скафандра, а Олег розпочав встановлювати прапори, сопучи й тихо чортихаючись. Встромлялися держаки в грунт досить легко, але трималися погано. Руслана вела зйомку.
Командир вже встановив два прапори - російський триколор і блакитний "дальтурівський", із здибленим на ньому туром - коли раптом зупинився і, розвернувши третє  жовто-синє полотнище,  тужливим голосом вимовив:
- Русьо, сонце моє, ну навіщо ти настояла на цьому? Я вже спітнів увесь.
- Ну, по-перше, не дивлячись на мою роботу в Росії, у мене, все ж таки, український паспорт. І я член екіпажу. А по-друге, - Руслана знизала плечима в тісноті скафандра, - ви, Олеже Анатолійовичу, самі наполягали на тому, що цей випробувальний політ найбільшим чином повинен бути наближений до подальших звичайних комерційних рейсів... Все одне, Олеже, туристи будуть прапори свої тягати. А встановлювати нам, Олеженько. Аби створити для екскурсантів режим максимального комфорту та граничного сприяння.
Трєсилов знов чортихнувся і обернувся було до встановлених прапорів, але раптово зупинився і нагнувся над місячною поверхнею в незграбному поклоні.
- О, - почула Руслана в навушниках, - як це я раніше не помітив?!
Барбікен, підстрибнувши, немов кенгуру, наблизилася до командира.
- Що там у вас? - спитав Сергій. - Я через п'ять хвилин за обрій заходжу.  Десь близько півгодини мене не буде. Ключ під рядниною.
Руслана, зігнувшись поряд із Олегом, розглядала ідеально круглий отвір, діаметром сантиметрів в п'ятнадцять, що чорнів в ґрунті, покритому світло-попелястим шлаком. По краях шлак обсипався і від цього отвір нагадував невеличку воринку. Трєсилов спрямував промінь ліхтаря на незрозумілий феномен, але непроникна темрява наповнювала його, як чорнило - чорнильницю. Роздивитись щось було неможливо.
- Дірка, - озвалася, врешті-решт, Руслана і ввімкнула камеру. - Звичайна дірка, Сергію Михайловичу. Правда, хто її просвердлив, незрозуміло.
Орбітальний модуль вже не озивався.
Трєсилов обережно засунув палець рукавички скафандра в отвір. Нічого не сталося. Руслана з цікавістю спостерігала за ним.
- Дивно. Стіни, здається, гладенькі.
- Ти би ще ніс туди засунув. Або який-небудь інший орган.
- Не турбуйся. Мене зараз не цікавить, хто або що продірявило цю планету, - розігнувся Олег. - Просто, це - добра підставка під флагшток.
-Ах, Олеже Анатолійовичу, який ви прагматичний! - іронічно вигукнула Барбікен і раптово відчула якусь смутну тривогу. Не подобалася їй ця діромаха.
Вона роззирнулася. Здалося їй, чи що? Спаундер-паук посадочного модуля, нахилений вліво, здавалося, накренився ще більше. Барбікен, чомусь прагнучи не наступати на ребристі відбитки черевиків скафандра, залишені нею самою, поволі побрела до нього. Ще одна стежка зо слідів пролягла поряд із першою. "На дивних стежинах далеких планет залишаться наші сліди..." - чомусь згадалася улюблена пісня діда Вови, яку він частенько наспівував, займаючись домашніми справами в їхній затишній гременецькій квартирі.
"Стежини, це - звісно..." - подумала Руслана, наблизившись до стійок-лап  спаундера і вигукнула:
- Олеже, підійди, будь ласка! Мені це не подобається.
Трєсилов вже увіткнув український прапор в таємничий отвір, немов сантехнічний шомпол в забиту раковину, і підпер держак булижником. Щоб, значить, не кренився.
- Що там таке? - обернув він до Руслани свій чорний світлофільтр, що раптово спалахнув відображеним променем прожектора.
Руслана не відповіла і Олег незграбно попрямував до неї, ступаючи прямо по залишених напарницею слідах. Коли Трєсилов підійшов до спаундеру, за ним  залишилася зорана доріжка, схожа на тракторний слід.
Руслана мовчки вказала йому на стійку, що вже сантиметрів на двадцять занурилася в грунт.
- Що за... - розпочав було Олег і замовк. В двох метрах від стійки чорніло ще два отвори, подібних виявленому ними. В третє, вочевидь, втрапила стійка посадочного блоку.
- Слухай, Руслано Андріївно, знати б з якого сиру зроблений Місяць... Та ця планета...
- З'їдена, немов яблуко-падалка - черв'яками, - закінчила Руслана раптово охриплим  голосом. -  Але де ж самі черв'яки?..
Олег не озвався, завмерши біля стійки.
- Слухай, у мене таке відчуття, що вона продовжує занурюватися, - запитальним тоном вимовила Барбікен.
- Нісенітниця! Заспокойся. Цього не може бути. Втім... Куди підошва поділася?
Тільки зараз Руслана втямила, що стійка спаундера, занурена в грунт, дійсно не мала круглої підошви, якими закінчувалися трійко інших стійок. Металева нога просто вп'ялася в місячну поверхню, яка щільно охопила її своїм реголітом.
- Присипало, може?
- Яким чином? Подивися, пісок-то  на вигляд не пошкоджений.
Трєсилов замерехтів світлофільтром в усі боки і раптом видав здавлений вигук. Руслана відстежила напрямок, перпендикулярно якому завмерла лицьова сторона гермошолома командира і уповільнений обернулася туди ж. Згукувати вона не стала.
Український прапор, тільки-но встановлений Олегом, вже повністю провалився в грунт і жовто-синє полотнище розпласталося по місячній поверхні. Але річ була не в цьому. Річ була в тому, що він продовжував втягуватися, всмоктуватися млявим планетним тілом. Немов, хтось, сидячи під поверхнею, легенько підтягав його до себе.
- Що за... - знов вигукнув Трєсилов і перевалюючись, немов мавпа, наскільки міг квапливо, попрямував до прапора.
- Олеже, - закричала йому услід Руслана, - кинь, біс з ним! З модулем щось робити треба!
Трєсилов завмер з піднятою ногою, спробував розвернутися  і, не утримавши рівновагу, поволі, як в кіно, повалився набік. Барбікен кинулася йому на допомогу. В навушниках билося надсадне дихання командира, який намагався встати на ноги. Врешті решт, за допомогою Руслани, йому це вдалося і вони, обійнявшись, завмерли на запорошеній поверхні планети із зідраною кам'яною шкірою. Прапор вже майже зник. Спаундер, що ще більше накренився, дивився на них відкритим люком з якимсь німим докором.
- Спокійно, Буян, - видихнув Олег, намагаючись узяти себе в руки. - Спокійно, Руслана. Всім - спокійно.
Він все ж таки підійшов до залишку полотнища, нагнувся і потягнув його на себе. Прапор піддався несподівано легко і Трєсилов трохи було знов не впав, але зумів в останню мить утримати рівновагу. Залишки прапора в його руці були акуратно відрізані чимось гострим.
- Містика! - пробурмотів Олег, знов мерехтячи світлофільтром у всі боки. - От що, подруга, давай-но...
Він не закінчив фрази і завмер, а світлофільтр тепер нагадував величезний, розкритий в німому подиві, рот. З чорного отвору раптово вишмигнуло - іншого визначення добрати було неможливо - щось блискуче й підскочило до черевика його скафандра. Руслані здалося, що вона почула звук глухого удару.
- Киш ти! - перелякано вигукнув Олег і ударив по... Істоті? Механізму?
Щось, розміром з пацюка, такого ж попелясто-металевого кольору і з якимсь гнучким чи то хвостом, чи то хоботом, відлетіло метра на два, впало на спину, швидко перекинулося і знов кинулося до ніг командира "Тайги".
- Та йди ти звідси, мерзото! - вже з неприхованим переляком залементував Олег і вдруге відбив істоту ногою. Немов у футбол грав. А Руслана, занімівши, не могла ані те, що слова сказати, а навіть зітхнути. В навушниках шарудів космос.
Коли істота втретє атакувала Трєсилова, той всією своєю масою стрибнув на неї і розпочав гатити по ній ногою, намагаючись розплющити і розкласти кляте створіння не те що на молекули, а на атоми. Барбікен чомусь пригадала, як вона, ще маленьким дівчам, перелякалась миші і довго не могла зійти з табурета, на який виплигнула при появі звіренятка. На жаль, на Місяці табурети передбачені не були. На Місяці були передбачені тиша, спокій і повна безживність.
- Ось тобі, ось тобі, - по-бабські скрикував Олег. - Отримуй, капость така!
Руслана нарешті скинула з себе заціпеніння - навіть шкіру обпалило! - і кинулася до нього. В навушниках билося якесь вищання, а істота, мабуть порядно пом'ята Олегом, почала відповзати до дірки. Барбікен спробувала схопити її за довгий хвіст-хобот, але вона так різко змахнула їм, що дівчина ледве встигла відсмикнути руку. І вчасно. З хвоста раптово вирвався багряний промінь і Руслана зрозуміла, що якби вона не зреагувала, то спроба захоплення могла закінчитися сумно. Для неї.
Істота зникла в чорному отворі. Вищання в навушниках припинилося. Тільки переривчасте дихання Олега переповнювало скафандр Руслани.
- Олеже, - тужливо спитала вона, - що це було?
- Ти встигла його роздивитись? - запитанням на запитання відповів Трєсилов.
Руслана похитала головою.
- Мне здалося, що це - типу якогось металевого щура.
-Ага. Типу "Щур з неіржавіючої сталі рятує світ". Частина остання, - важко дихав Олег.
- Якщо ти зараз повільно обернешся, - голос Руслани був таким напруженим, що здавалося: ще трохи і у неї розірвуться голосові зв'язки, - то зможеш побачити ще один екземпляр всесвітнього рятівника.
Треба було віддати належне командиру: злякано обертатися він не став.
З-за великої глиби, що нагадувала формою кутастий людський череп, тьмяно поблискуючи металом в світлі бортового прожектора, з'явилося каплеподібне невеличке тільце. Неначе жива крапля ртуті, воно покотилося до екіпажу "Тайги", проте в останню хвилину збочило, обійшло людей по дузі і зникло в отворі, в якому зникла перша істота. За ними на поверхні Місяця залишилися довгі гладенькі сліди. Немов більярдні кулі по піску прокотилися.
- Дивись!
Ще одне створіння, що взялося незрозуміло звідки, квапливо прослизнуло повз Руслани з Олегом та й зникло в одному з отворів, виявлених біля спаундера.
Олег крякнув і обережно побрів до черепоподібної глиби. Руслана хотіла було зупинити його, але, повагавшись, влаштувалася за ним в кільватері. Як вони й очікували, за глибою чорніла ще одна дірка.
Трєсилов спробував здивовано почухати потилицю. Скафандр для такої дії був явно не пристосований.
- Одначе, яке ж воно каламутне, це саме Море Ясності. Не пам'ятаю, щоб про таке згадувалося в першоджерелах.
- Олег, у мене відчуття того, що ми з розмаху ляпнулись одним цікавим місцем прямо на мурашник.  Мені здається, що потрібно забиратися звідси.
І раптово вони втупилися проваллями світлофільтрів одне на одного.
- Ч-чорт! - просичав Олег.
- Саме так, - погодилася з ним Руслана, обертаючись до спаундера, а потім, наскільки можна швидко, пішла до нього. Трєсилов - услід. Про щуроподібних істот вони якось враз забули.
Стійка, якщо ще й занурилася у місячну поверхню, то явно не набагато. Проблема була в іншому. Її просто необхідно було звільнити від реголіту. Відкопати. Тому що вона чіпко трималася за Місяць. І злетіти в такому стані було явне неможливо. В кращому разі - посадочний модуль завалився б на бік. В гіршому - вибухнув би двигун.
- Коли Сергій з'явиться? - пропихтів Олег, відгортаючи лопаткою, витягнутою з модуля, шорсткий, схожий на засохлу піну, грунт.
- Хвилин за п'ятнадцять, - кинула спітніла Руслана, зиркнувши на табло годинника. - Треба було все ж таки з фірмою зв'язок підтримувати. Ці наші комерційні таємниці можуть зіграти з нами ж дуже поганий жарт.
- Якщо вже не зіграли, - похмуро озвався Трєсилов. - Зв'язок, у принципі, є. Але тільки через Серьогу. Я навіть позивних не знаю. Це - по лінії "Роскосмосу" і це - крайній випадок. Якщо проколемося, то з "Дальтуром", швидше за все,  розпрощатися доведеться. Обставини їх цікавити не будуть.
- Слухай, але, все ж таки, що це за чудасії?..
- Копай, давай. Не розслабляйся. Загадки потім розгадувати будемо.
Руслана закусила губу і з розмаху увіткнула лезо лопатки в неподатливий грунт, переповнений поблискуючими скляними кульками тектитів. Щось було не так. Щось пішло не так із самого початку. Барбікен пригадала, як вони утрьох, відчуваючи усе наростаючу напругу, дивилися на Місяць, що наближався. І раптово зрозуміла, що, не дивлячись на все своє хвилювання, вони не відчували його. Їхня авантюра, їхня весела авантюра (певною мірою, саме таким здавався цей вояж до самої посадки на Місяць), переповнювала і її, і хлопців звичайними хлоп'ячими пустощами. Руслана фізично відчувала це. Місяць в ілюмінаторі був всього лише кадром цікавого фантастичного фільму, в якому вони грали головні ролі. Ось зараз вимкнуться юпітери, засовується, загомонить обслуговуючий персонал, втомлений режисер сердито зробить комусь останній втик, а його асистент крадькома підморгне і прошепотить одними губами: "Хлопці, а я місцинку знаю!.. Пиво там!.." І, не остиглий ще після зйомок народ, потягнеться до виходу зі студії.
Вони тоді не розуміли, що ніякого виходу може й не бути. Що Місяць виявиться не такий, про який оповідали в розумних книжках розумні вчені. Не таким, яким намагалися описати його в своїх мемуарах американські астронавти. І навіть не таким, якого нафантазували, закотивши очі від захоплення, вразливі уфологи. А буде він нескінченно далеким, страшним в своїй здалечінілості, світом, за млявими декораціями якого таїться щось жахливе.
Руслана відчула, що її розпочинає трусити і вона спробувала якомога міцніше стиснути коротку рукоятку, іграшкової на вигляд, лопатки. І ще вона зрозуміла, що Олег теж відчуває щось подібне. Принаймні, рухи його сповільнилися і сталі невпевненими. Вороний світлофільтр вплавився в гермошолом і, скам'янівши, ані на міліметр не зсовувався разом з ним убік. Напруженість зігнутої спини передалася й скафандру, що здибився горбом ранця. Щось ще повинно було відбутися. І коли біля самою стійки багровий промінь вирвався з-під грунту, обпаливши реголіт жовтавим відблиском, Руслана не здивувалася і не злякалась. Перезлякувалась, напевно.
Вона встигла схопити Олега за поперек і відсмикнути його від металевої лапи спаундера. Промінь уздовж обтікав її і явним чином нагрівав.
- Русько, Русько, що це?! - хрипів Трєсилов. - Що це за чортовина?!.. Злітаємо! Злітаємо негайно, мати твою!!!
- Заспокойся, заспокойся, Олеже! Бог з нею, із стійкою! Будь тут. Я зараз дістану ключі і відгвинтимо її до ядреної фені! Спаундер і на трьох лапах встоїть, поки не злетимо! Я поскакала...
Пострибати, втім, Руслані не довелося. Трєсилов першим кинувся до трапу, різко підтягнувся і одним акробатичним рухом кинув тіло до відчиненого люку. Якби Барбікен не побачила цього трюку своїми очима, то вона вважала б його неможливим для їхніх, занадто громіздких, скафандрів. Стійка червоніла і явно розігрівалася.
- Олеже, Олеже! - рвала Руслана голос на клапті. - Ключі, ключі давай! Двигуна не включай, вибухнемо!
Цього вона боялася найбільше. Ввімкнення двигуна зараз було б рівносильне до самогубства. Час, що був зупинився, раптом рвонув, з хрускотом вивертаючи себе з простору, і знов помчався ускач.
Трєсилов все ж таки зміг узяти себе в руки. Тому що з люка вилетіло щось блискуче й уповільнено впало до ніг Руслани. Схопивши інструмент, набитий задля попередження інерційних відскоків залізним шпротом, вона квапливо розпочала роз'єднувати телескопічне з'єднання нижньої частини стійки з основною. Швидше, Русько, швидше...
Раптово Руслана зрозуміла, що останні слова вона не повторює про себе, а чує в навушниках. Командир вигукував їх по складах і цокотів зубами.
Кріплення відокремилося на превеликий подив легко і Барбікен, судомно глитнувши повітря, спробувала відновити призупинене дихання.
- Швид-ше, Русь-ко, швид-ше, - билося в навушниках і раптово: - Ру-у-уся, озирнися!
І Руслана озирнулася.
Пара десятків "пацюків", як вона почала називати про себе незрозумілих істот, неможливих за всіма законами природи в цьому світі, завмерли метрах в п'ятнадцяти від посадкового модуля, тихо тремтячи піднятими хвостиками-хоботками. Ніяких дій вони поки що не робили. Оплавлена частина стійки поволі зникала в попелястому грунті. Спаундер стояв на трьох лапах і до Землі було майже чотириста тисяч кілометрів.
Руслана, відчуваючи наростаючий жах, позадкувала до відчиненого люку, в якому білів скафандр командира.
"Пацюки" поволі, дуже поволі, і якось синхронно, розпочали звужувати своє кільце. Це вже було схоже на підготовку до цілеспрямованого нападу.
- Тайга-Місяць, Тайга-Місяць, - раптом прорізався в навушниках голос Наруддінова. - Я - Тайга-Орбіта. Як справи? Вже й світаннячко прийшло, сонце на небі зійшло...
- Серього, Серього! - в сотню переляканих кінських сил увірвався до ефіру голос Трєсилова. - Серього, у нас - нештатна! Ми злітаємо, Сергію, терміново злітаємо!  Руслано, швидко в модуль! Злітаємо!!!
- Що таке? Що там у вас трапилося?..
- Потім!.. Руслана - швидко до модулю! Я розпочинаю розігрів...
Останні слова Барбікен ледь розчула. Вуха почало краяти наростаюче, неправильно пульсуюче, виття. "Пацюки", трохи зігнувши свої незрозумілі відростки, прискорили рух. А Руслана вже вперлася в грати трапу і ніяк не могла примусити себе обернутися спиною до зграї, що ртутно виблискувала в промінні прожектора. Раптово світло згасло і з розтруба двигуна, заструмував білястий дим. В навушниках гуркотіла какофонія звуків, з вируючого казана яких іноді спливали уривки слів.
- ...То... Лана... Ей... Біта... Неможна... Чорту... Гробанешся, дур-р-рень!
Остання фраза прозвучала несподівано чітко і Руслана, внутрішньо вискнувши, розвернула таки незграбний скафандр, хапаючись за щаблини трапа і втягуючи себе до посадкового модулю. Того, що творилося у неї за спиною, вона вже не бачила. Тільки відчувала всім тілом якийсь шерех. Немов вітття по піску тягнули. Чи їй це здавалася?
Важко розвернувшись в тісноті спаундера і краєм ока побачивши, як, Олег, напівлежачи в ложементі, швидко клацає фосфоресціюючими перемикачами, Барбікен неслухняними руками розпочала зачиняти люк. Вертке металеве створіння, легко ковзнуло по. не втягнутому ще, трапу, та й спробувало було вскочити до рубки. Але було відкинуто дверцями, що вже ставали на місце: Трєсилов увімкнув, нарешті, автоматику. За обшивкою відчувався якийсь скрегіт. Посадковий модуль відчутно здригався.
Аби вкінець не оглухнути, Руслана відключила радіозв'язок і доторкнулася своїм гермошоломом до гермошолома Олега.
- Не розгойдуй, модуль, - почула, як прошипів той. - Завалимося до бісів собачих.
- Олеже, - трохи не плачу, проказала Барбікен, - не можна злітати! Не можна! Сергій може не зістикуватися з нами!
- Якщо не злетимо, у нас взагалі шансів не залишиться, - розрізнила приглушений і спотворений голос. - Не заважай!..
Внизу, за обшивкою, розпочало наростати гудіння двигуна. Закусивши губу, Руслана знову включила переговорник.
-...тридцать в апоселії, - увірвався до навушників голос Сергія. Радіовищання значно стишилось. - Я майже над вами. Якщо стартуєш вдало, підберу на наступному витку.
- Серього, все буде добре! Я прорахував...
- Перешкоди заважали...
- Перешкоди мозку не перешкода...
Раптово у Руслани завмерло серце. І вона якось відразу зрозуміла, що його зупинка не стосується роботи її організму: просто, спочатку невпевнено, а потім все конкретніше і конкретніше, спаундер розпочав валитися на бік. У бік відгвинченої стійки. Водночас з цим двигун завібрував на повну потужність. Але незрозумілий тонкий скрегіт відчувався навіть крізь це, трохи приглушене обшивкою та вакуумом, ревіння.
- Сергі-і-і-ю, - заволала, саме - заволала, Руслана - не старту-у-уй! Не можна!!! Падаємо!
- До дідька!
- Олеже, ти що, відійшов від вертикалі?..
- Так-так-так, - зачастила замість нього Барбікен.
- Вимикай!.. Вимикайся!!! По дузі підеш!
- До дідька!
- Олеже, відімкнися! Дай я... - судомно і, відчуваючи, як піт роз'їдає її обличчя, потягнулася до вимикача Руслана.
- Геть! - зі всієї сили відбив її руку Трєсилов. - Геть, шалаво! Вб'ю!
- Та пішов ти!.. - навалилася Руслана всією масою скафандра на Олега, повністю доруйновуючи, і так нестійку, рівновагу модуля.
Возячись на ложементі, видаючи нечленороздільні вигуки, вони обидва раптово відчули, що спаундер відірвався від Місяця. Руслана завмерла. Важко дихав Олег.
- Я вас бачу, - пролунав в навушниках підкреслено спокійний голос Сергія. - Ви пішли по дузі. На орбіту навряд чи вийдете. Опускайтеся. Заощадите пальне.
Навіть крізь щільну тканину скафандра Руслана відчула, як затремтіло тіло Трєсилова.
- Ні, ні, ні, - захрипів він.
- Руслана, опускайся. Це наказ. Пальне!..
Для того щоб, спокійно розпочати посадкові маневри, Руслані було необхідно звільнити ложемент від тіла Олега, що повністю скам'яніло. І, чомусь без переляку, а просто з якимсь пекучим смутком, Барбікен зрозуміла, що часу на це у неї не вистачає. Тому вона просто потягнулася до стартового вимикача, втискуючи командира в його крісло.
- Ні-і-і-і!!! - рвонувся під нею Олег, вигинаючись всім тілом, неначе в агонії.
- Так, - просто й буденно відповіла Руслана, натискуючи товстим пальцем рукавички скафандра на багрову кнопку.
Двигун, хропнувши, як потривожений кінь, затихнув. Скафандр командира зненацька став ватяним. В ілюмінаторі було видно срібло-попелясту поверхню Місяця, що поволі пропливала під ними. Ось віспини невеликих кратерів змінилися нагромадженням валунів. Опуклий край горизонту здибився горами, що вилизали з-за близького обрію. Вони наближалися. Спочатку повільно... Потім швидше... Швидше... Місячна поверхня втрачала деталі і розпрямлялася, зливаючись в одну сіро-матову площину. Руслана, яка так і не злізла з Олега, ще встигла відпрацювати маневровим двигуном перед тим, як стиснути командира в своїх обіймах. І коли поверхня Місяця повністю розмазалася попелом по склу ілюмінатора, міцно заплющила очі. Так міцно, що темрява, яка настала, до болю стиснула очні яблука. Через те самого болю від удару Руслана вже не відчула. Просто щільний морок став ще щільнішим.

(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Фантастика - це не жанр, а метод

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© М.Гоголь, 10-10-2005
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.92337012290955 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …