«Groshi otrumav. Zaplatyv za i-net i svitlo, kupyv hlib і kуci rybu. Babok bil’she nema».
Глибокодумно втуплююсь в екран свого мобільного. Перечитую меседж вдруге. Таємничі знаки врешті зласкавлюються і відкривають сакральне значення. Мимохідь прикидаю: скільки можна отримати за подвійне вбивство – улюбленого хлопця та любої киці?
Цікавість чисто теоретична. По-перше, фіглі Макс і Ганчірка дозволять себе вбити. Не тої породи обидва. По-друге, я не така моральна потвора, аби довго гніватися на хлопця, який із доброї волі взявся за домашні клопоти і подбав про найнеобхідніше: про безпребійний інтернет та вечерю для домашньої улюблениці.
Бісить інше: велетенський порожній холодильник, у якому знайшлося б місце для шибениць на цілий клуб мишачих самогубців. Звісно, якщо такий існує не лише в моїй хворій уяві.
На вечерю маємо шикарний вибір: корисна перлова каша - моя найпалкіша ненависть ледь від народження, навіть голод не такий огидний, чи «позичений» у власної ж кішки підсмажений риб’ячий дріб’язок!
Два замовлення на одному тижні у Макса – то з області фантастики.
Може, за кілька днів ми зможемо дозволити себе дещицю розкоші чи й навіть «культпохід» на секонд. Але не сьогодні і не завтра…
З оплатою за останні уроки мене на цьому тижні банально кинули, привітно посміхаючись і протягаючи двохсотгривенну, мовляв, от, надайте здачі, будь ласка. Ще б п’ятисотенну запропонували, для контрольного пострілу! Бо вдома у них, бачте, немає дріб’язку. Умгу, вдруге поспіль, у день, коли мали б розраховуватися зі мною… Віримо-віримо…
Схоже, з кар’єрою вчительки варто зав’язувати, так її і не розпочавши офіційно. Нащо й понесло мене до педагогічного?..
Вправляюся у риториці, ледь сунучись додому. Тобто, до зйомної квартири, яку так і не звикла називати домом щиро. Щоразу ледь не затинаюся, а Макс робить вигляд, що не помічає.
Під ногами – всіяний аж липкими від міського бруду калюжами щербатий асфальт. З усіх боків огортають такі ж брудні сутінки… На душі не краще… ні, не брудно, просто ніяк. Тихо-мирно, порожньо.
Дехто вдавитися ладен, аби такого спокою позбутися, чи там когось іншого вдавити. А я – нічого, звикла…
Ноги розумніші за голову: поки остання байдикувала, прикриваючи ледарство осінньою депресією, вони справно принесли мене у мій власний двір. Звично відшукала потрібне вікно, що мало б щедро бризкати навколо яскраво-помаранчевим – власноруч абажур робила – світлом. Вчора й бризкало, а я по-дурному посміхалася, перш ніж увійти до під’їзду.
Сьогодні ж світло із потрібного вікна видалося аж масним навіть на вигляд. Викликало не та усмішку, як здригання від відрази.
Мала б надприродні здібності, як героїня якоїсь книги чи серіалу – рішуче розвернулася б і попрошкувала б, куди очі дивляться…
Але, на щастя, я – не героїня роману, а звичайна людина. Тож крім примарних тривоги відчуваю цілком реальний холод. Тож закінчуюся мучитися дурнею, щільніше загортаюся в залегку куртку й рішуче прямую до розмальованої бридкими написами дверей під’їзду…
***
- Я вдома!
Більш дурного привітання вигадати важко. Хоч звичне: «Добривечір усім!» - сьогодні видається ще гіршим.
Макс з’являється в коридорі. Темне волосся сколошкане, очі переможно блищать. Чи то тільки-но вдало виніс черговий віртуальний замок в онлайн-грі й на додачу замочив могутнього некроманта, з яким не змогли впоратися інші геймери, чи вже розпочав новий проект. Із тих, яких точно не спихнеш міській газеті чи типографії: надто художньо, незвично, надто радісно для самого творця, аби ще й гроші приносити.
- Де Ганчірка?
Мене не дивує, що кішка не вибігла назустріч: не песик-бо вона, аби плигати від радості ледь побачивши господарку. Але дурне питання і заклопотаний вигляд, із яким стягую брудні кеди, дають змогу відстрочити звичне привітання-цмокання у щічку. Могла б і не пнутися зі шкіри: Макс не помічає лише справді глобальних речей, на дрібниці у нього увага надчіпка.
- Ганчірка під диваном. Певно, вирішила, що надійшла пора чергової санінспекції, - ледь помітний потиск плечима. Зупинився за два кроки від мене, руки схрещені на грудях, мов сигнал: ніхто без згоди й не торкнеться. Чомусь це бісить ще більше, хоч ніби мою мовчазну вимогу виконали докладно. – Змерзла? Чай будеш?
- Без цукру? Красно дякую. Ні.
Цукор у моїй чашці з чаєм опиняється вряди-годи, коли я готую напій, не відриваючись від цікавої книги, а потім лінюся «переготувати» його ще раз і ледь морщусь від кожного засолодкого ковтка.
Але якщо я не вчеплюся зараз у «неправильний» чай, то почну буркотіти на дурну кішку, яка вважає своїм обов’язком зо два рази на тиждень лазити під диваном і шафами, старанно збираючи звідти весь порох білим хутром. Тож маємо вибір: або не забивати на вологе прибирання у кращих традиціях усяких порадників для гарних господинь, або часто купати кляту кішку, або змиритися з тим, що квартирою сновигає хвостата й вусата, а головне, не дуже чиста, ганчірка для пилу…
Як не диво, але Макс вибирає перший варіант. Були б у мене близькі подруги, перед якими заведено хвалитися всім позитивним в обранці – пискотіли б від стримуваного захоплення й заздрості. Але на цьому тижні – моя черга прибирати, тож щось підказує мені, що Ганчірку після екскурсії під диван доведеться прати, тьфу ти, купати, звісно.
Макс мить вичікує, чи не захочу сама розповісти, що за осінньостійкий ґедзь мене вкусив. Я ж мовчки ковзаю повз нього до кімнати і за одним рипом порушую ще одне не озвучене правило: нахабно втуплююся в екран його ноута, навіть для годиться не спитавши дозволу.
Нічого крамольного, звісно. Відкрите вікно фотошопу. Звичайне фото: алея парку, порожня лавка, яка намагається мерзлякувато піджати ніжки, щоб не вмочити їх у велетенську калюжу. Посеред калюжі – дешевенька пластмасова іграшка-човник, що з впертістю «Титаніка» сунеться вперед, хоч і хилиться набік. На передньому плані кружляє листок.
Зображення переведене в чорно-білі тони, лише листок неймовірно яскраво-жовтий, ніби аж сяючий, лише вершечок ледь зачерканий крихітною охряною плямкою. Усе.
Наївно до примітивності. Макс полюбляє щось загадково-витончене, а тут… Дитинство якесь.
Але залипаю на довгу мить. Потім видихаю:
- Заяскраво. Такого яскраво листя і не буває, - і сама добре розумію, що брешу: листок не підфарбований, таким його і створила осінь. Просто… хто звертає увагу на такі дрібниці, поки його не ткнуть носом?
- Гаразд, Ліно, - по тону Макса відчутно, що мова йде не про мої мистецькознавчі викладки. – Якщо хочеш, я позичу трохи грошей… та хоч в Юрка. Той точно дасть. Справді, не голодувати ж… тобі.
- Не хочу! – мене раптом попускає. Аби я перестала вест себе як нервовий підліток, що ніяк із власними гормонам не впорається, треба виявилося дещицю: аби мій хлопець поступився одним із найголовніших своїх принципів. Чи… мистецьки зіграв на моїй старій, ще дитячій фобії.
***
Що то за «щастя» таке – борги, я дізналася ще дошкільням. Мати-одиначка, хвороблива дитина, «веселі 90-ті»…
Банальний набір. Жодної трагедії. Від голоду тями не втрачала, голою-босою не бігала.
Менше, ніж ровесники, всяких шоколадок-чіпсів їла і в «МакДональдсі» вперше побувала вже студенткою, так на косметику від підліткових прищів не довелося витрачатися…
Витерті джинси із секонду, розтягнуті светри звідти ж – ну, стиль дурнуватий. Навіть не дуже вчителі лаяли. Альтернатива – міні-спідниці і невміло викарбуване в блонд волосся однокласниць – подобалася дорослим ще менше. А заштопаних колготок під штанами все одно не видно.
А от коли мені пояснили, що до тьоті Олі ми не можемо піти в гості, бо мама їй винна гроші і поки не може віддати…
У тьоті Олі на столі завжди були пухкі пиріжки з яблуками, а у вазочці – смачнючі шоколадні цукерки. Якщо влаштуватися перед самим носом у мами, яка пліткує зі своєю подругою, то можна потайки поцупити другу шоколадку. Дорослі наївні, вони думають, що треба слідкувати за непосидючим Миколкою – тьотолиним сином, аби не перевернув кватиру догори дригом, а не за тихенькою дівчинкою, що сидить собі поруч з ними і гортає дитячу книжку з малюнками…
Та справа не в цукерках, хоч і шкода було, звісно. А в тому, що колись мамі здалося, що вона здалеку побачила тьотю Олю на вулиці, а борг все ще не був повернутий, тож мама цупко схопила мене за руку і затягла до найближчої крамнички. До іграшкової, яку перед тим теж оминала десятою дорогою, аби не спровокувати істерику в дитини. Але, на її щастя, я вже тоді майже не гралася цяцьками, бо не цікаво було…
Тож даремно мене тоді назвали гарною дівчинкою і погладили по голівці, чого й за п’ятірки не робили, а очі в мамі були блискучі-блискучі…
От від тоді і ненавиджу бути комусь винною хоч копійку.
У Макса інше. Які страховиська мешкали у нього в дитинстві під ліжком, я не в курсі. Хоч якимсь шостим чи й десятим чуттям знаю: йому не доводилося малим натягати штопану майку під светр, а підлітком – вчити на сходах фізику.
У мене такий досвід був: нам відрізали майже на тиждень світло за несплату, мати не відразу знайшла, в кого «перехопити» потрібну суму. А я краще язик відкусила б, ніж зізналася в школі, чому не змогла вивчити кляті формули… Мабуть, із того часу фізику й не люблю, дуже м’яко кажучи.
Але, якби і довелося пережити щось подібне, певно, йому було б легше, ніж мені. Зараз до нього з легкістю прилипають гроші і з такою ж легкістю зникають у невідомому напрямку. Інколи здається, що йому все одно, чи їсти щось смачне і за великі гроші, чи порожню кашу. І так з усім.
Затишного гніздечка із таким ставленням до життя не звити, але інколи мене бере острах: а чи потрібне йому не те що затишне, а будь-яке гніздо?
Що цікаво, серед його товаришів чомусь вважається, що Макс – ледацюга й везунчик, із тих, яким ліньки нагнутися за черговим подарунком долі, тож вона, та доля, ледь не силоміць засовує черговий презент.
Той же Юрко, який сумлінно відсиджує в офісі зранку й до самого вечора, потайки стежачи за стрілками годинника, і нещодавно кинув палити, бо дирекція взяла курс на забезпечення, на західний манер, здорового способу життя співробітників, інколи із виглядом досвідченого пророка попереджає, що таке везіння не може тривати вічно.
Тож, аби отримати переконливий доказ власної теорії, грошей би позичив. І в нас була б пристойна вечеря, а завтра – смачний сніданок, і трохи на зовсім чорний день приховати, купивши собі тінь спокою… Я багато не прошу. А гроші, аби повернути, швидко відшукались би – Максу правді таланить у цьому.
Та я ненавиджу бути винною. Мене дратує Юрко з його прописами, як тільки такий правильний зміг зійтися з таким неідеальним Максом?! А ще я в курсі, що Максим зовсім не любить прохати, не знаю, на чорта йому репутація везунчика, але нащось потрібна, інакше б не підтримував би так дбайливо.
І, десь зовсім на споді душі, мене трохи лестить, що він ладен хоч ненадовго скинути свою машкару, потупившись незмінним: «У мене завжди все о’кей!» заради мене, ну, і, певно, трохи заради Ганчірки, куди ж без неї?.. Отже, ми йому таки потрібні…
Тому я рішуче хитаю головою:
- Не треба нам благодійників! Прорвемося. Зараз зроблю сухарів зі спеціями в духовці. А потім… Ти ж на своєму «полюванні» давно не був?
В його світло-карих очах спалахує вогник, роблячи їх темніше:
- Давно. Ти ж була проти… - дуже обережно починає він. Вмовкає. Наступний крок – мій.
Схоже. Брехня. Але я теж вмію «не помічати» дрібниці.
- Була. А сьогодні піду з тобою. Хочу трохи розвіятися.
Хочу зобразити сяючу посмішку. І зі здивуванням розумію, що зображати нічого не треба. На моїх губах – справжня усмішка, хай і ледь кривувата. В очах, певно, ті самі вогники, що і в Макса.
- Няв?!!
- А ти – залишишся дома! – ледь не хором повідомляємо ми кішці, яку зараз назвати білою можна, хіба сильно перебільшуючи.
- Няв!!
- Так, із сухарями я і сам впораюся, а зі своєю подругою ти краще ладнаєш…
- Макс! – обурений вигук розбивається від зачинені двері кухні.
- Порядні кішки вилизуються самі, - повідомляю нашій кралі, згрібаючи її в оберемок. Вона дивиться на мене як на божевільну: «Ти що, це – не гігієнічно!», - однак дозволяє засунути себе у ванну майже без спротиву.
Така ідилія мала б мене насторожити. Але я ж уже казала, що не вірю всіляким передчуттям.
***
Так, фантастики у цій частині немає, знаю. Але за найближчим рогом....
З повагою,
Автор
