- У неї вселився злий дух, - шепотіли жінки, характеризуючи шістнадцятирічну Славу. Ніхто не розумів цього її «кохання». Що вбило собі в голову це дівча, яке ні з того, ні з сього почало переслідувати двадцятип’ятирічного Андрія – вродливого, перспективного і дорослого парубка. Наполегливості, з якою вона добивалася його уваги, варто було позаздрити. Нав’язлива малявка шукала з ним зустрічі, ходила слідом, взявши на себе обов’язки його тіні, набивалася в друзі, писала листи і лишала на тротуарі навпроти його вікон любовні послання.
Що вже не робив Андрій, щоб відігнати «небажану наречену», нічого не допомагало. Ні розмови з Олександрою Ігорівною (Слава жила з бабусею, яка була її єдиною родичкою), ні із самою дівчиною.
- Я тебе кохаю, - говорила вона, а Андрій ледь стримувався, щоб не розсміятися їй в обличчя. Що знає про любов така маленька, непоказна, схожа на горобчика дівчинка?
У парубка на той час вже було влаштоване життя. Це стосувалося не тільки його маленького бізнесу, але й особистого щастя. Не раз в присутності Слави він з’являвся на людях з незвичної краси білявкою. На пальці дівчини вже виблискувала подарована Андрієм обручка, уже було призначено дату весілля, розіслано запрошення і замовлено ресторан.
Але Слава нічого не помічала, чи не хотіла помічати. Щодня вона чергувала під Андрієвими вікнами, стояла під розпеченим сонцем, не відводячи погляду від його будинку, ніби могла бачити крізь стіни; мовчки проводжала його на роботу, а ввечері - зустрічала. І він завжди вгадував її присутність. Знав, коли вона поруч. Відчував незвичний холодок на кінчиках пальців, хоча й не міг пояснити причину цього явища.
- Позбудься свого хвостика, - вимагала Андрієва наречена, яку також дратували походеньки Слави.
Якось, не витримавши, Андрій підійшов до дівчини і сказав:
- Залиш мене у спокої. Я тебе не кохаю. Що тобі від мене потрібно?
В повітрі мляво кружляло зеленувато-золотаве березове листя, а її очі, незвичного бірюзового відтінку і глибини, які просто вивертали йому душу, повільно наповнювались слізьми. Слава нервово смикнула застібку блакитної болонової куртки, скинула рукавички, заховала руки до кишень.
- Не бійся. Я більше до тебе не заговорю. І не потурбую.
Дівчина дотримала слова, зникла. Але тепер у Андрія з'явився інший переслідувач. Тяжкі, тривожні сни лякали своєю постійністю. «Трапиться лихо», - завмираючи, шепотіло серце. Андрій намагався черпати сили зі звичного оптимізму, проте і його джерело поволі висихало.
Біда прийшла неочікувано швидко. Спершу Андрій не міг повірити, що його звинувачують у якихось там фінансових махінаціях, потім, наче буревій, налетів суд, вибивши з-під ніг грунт безапеляційним: «Три роки позбавлення волі».
Андрій опинився у в’язниці якраз того дня, коли мало відбутися його весілля. «Три роки минуть швидко», - обіцяв він нареченій, а вона присягалася його чекати. Андрієві батьки давно померли і окрім неї у нього нікого не лишилося. Маленька родина, яка так і не встигла привселюдно обмінятися обручками.
Дні за гратами тяглися неприпустимо довго. Тільки чекання додавало сил. Щодня він очікував звісток від нареченої. Отримавши від неї пакунок з продуктами, теплим одягом і запискою, яка складалася з одного, надрукованого на комп’ютері слова: «Тримайся!», почувався найщасливішим у світі чоловіком.
Схожий пакунок прийшов і наступного місяця. Але вже без записки. Це засмучувало. Так хотілося довідатись останні новини, дізнатися, що вона кохає і чекає.
Ще через місяць він отримав він нареченої конверт, а з нього викотилась її обручка. Життя знову обрало найболючіше для удару місце. Андрій продовжував жити, тільки вже по інерції. Тепер він не чекав від долі подарунків, тому дуже здивувався, отримавши в кінці місяця аналогічний пакунок.
«Вона передумала! Пошкодувала, що повернула обручку!»
- Хто його приніс? – важко дихаючи, запитав він охоронця.
- Не знаю. Якась малявка.
Малявка! У нього відібрали ще одну, останню надію.
Три роки у в’язниці дорівнювали тридцяти. Андрій жив, хоча й не розумів, навіщо? Від його нареченої не було жодних звісток. Вочевидь, дівчину, яку все життя оточувала краса, не приваблювали такі некрасиві речі, як в’язниця.
Покинутий усіма, окрім однієї. Щомісяця йому надходили пакунки від Слави. Безпомилково вгадував дні, коли вона прийде. Тільки така інтуїція його більше не дивувала. Слава дотримувалась обіцянки і жодного разу не з'явилася йому на очі.
Обручку нареченої Андрій носив у кишені. Але, думаючи про неї, тепер не відчував нічого, окрім порожнечі. Вона часто йому снилася у білій весільній сукні. Проте в його снах її обличчя іноді розпливалося і на його місці з’являлося інше, майже дитяче.
Ранкове сонце, влаштувавши засідку у кронах густих ялин, направляло свої промені йому прямо в очі. Сьогодні вони здавалися їдкими, майже рентгенівськими. Доводилось примружуватись, прикривати обличчя рукою.
Опинившись за важкими, залізними ворітьми, Андрій деякий час розгублено дивився на дорогу. Куди вона виведе його цього разу? Підійшовши до переповненого недопалками сміттєвого баку, шмагнув туди обручку.
Піднявши очі, упіймав на собі уважний погляд дівчини з очима незвичного бірюзового кольору.
- Слава!
Вона зупинилась, насторожено дивлячись на співрозмовника. Почервонілі від морозу щоки, тонке, схоже льон волосся вибилося з-під кумедного в’язаного капелюшка.
- Навіщо ти все це для мене робила?
- Ти знаєш, - кинула вона і швидко додала: - Але не бійся, я більше тобі не заважатиму.
Дівчина збиралася йти. Її зупинили слова Андрія.
- Я тепер ніхто. У мене більше немає ні роботи, ні дому.
- Ходімо до мене, - посміхнувшись, вона простягнула йому руку.
Андрій торкнувся її холодної, практично крижаної долоні. Накрив своїми долонями, намагаючись зігріти.
- Невже я тобі ще потрібен?
- Потрібен, - легенько стискаючи його руку, прошепотіла вона. – Потрібен…
