Дід дивиться у потьмяніле надщерблене люстерко, шкребе лезом щоку. У люстерку зеленіють листочки, вмістився клаптик неба і видно дідового носа. Дід стоїть коло рукомийника у білих штанях, а на сливовій гілці готується рятувати дідову чуприну од вітру, сонця і дощу крислатий бриль. Дід тре шию, старанно витирає руки – зустріч із вуликами неабияка справа. Він любить бджіл, як своїх дітей. Розмовляє із ними, про те, що в світі коїться переказує ще й піснями частує.
На дідовій веранді стоїть центрифуга, мед викачувати. По боках – дві шафи з бутлями. Як була Стефа жива, то вона мила слоїки і сушила їх на дворі на чистих простелених рушниках, а чи на паркані розвішувала догори дриґом. Дідові долоні широкі, рука не пролазить крізь отвір, він ті слоїки миє, як уміє. На сонці сушить, а потім медом наповнює по самісіньку горловину.
Бджоли, вулики, дерева – все що залишилося на втіху дідовій старості. Донька далеко, аж у Білорусь поїхала за чоловіком, там і зосталися. Старший син у Тюмені на заробітках, і невістка там, прижилися й онуки. А дід пильнує вулики, дивиться за городом, собаці кашу варить. Нові рамки з дерева збиває докупи. Навіть кури несуться у дідовому дворі. Узимку та пізньої осені – Богданові найважче. У саду – порожньо, у рукомийнику – лід. Дід рятується увечері чаєм із липового цвіту, запиває медом сум, зранку готує собі нехитрий обід, слухає побрехеньки, ті що у новинах оповідають, перечитує старі пожовклі од літ журнали, сторінками газетними шурхотить. У неділю під юшку наливає собі чарку слив’янки, та так і засинає по обіді із газетою у руках і окулярами, які заледве тримаються на кінчику дідового носа.
Щороку чекає дід на приїзд онуків: кілька слоїків золотавого акацієвого меду і декілька темного гречаного стоять у вітальні коло серванту. Зять обіцяє, що привезе жінку із дітьми, як робота дозволить вирватись; невістка каже, що дорога – далека, а дідові так хочеться побачити онуків, бо по телефону од них нічого толком не доб’єшся почути. У свято дід може пригубити настоянки на меду: відріже од хлібини добрячий кусень, покладе шмат сала зверху, зубків часнику почистить та й зажуриться за Стефиними млинцями, борщами. Під чарчину дід смакує минульщину: як маленькі онуки боялися до вуликів близько підходити, бо в середині щось гуло. А він їм про бджолу розказував, бриля приміряв на золотаві чубчики, та вчив не боятися бджоли, ані джмеля, ані сонечка-комашки. Скільки радості було в оченятах, скільки дитячого сміху в саду квітло, коли показував, як майструвати рамку, де натягувати струну і куди потрібно цвяха бити.
Дід переплутав зупинки, вийшов отутечки та й вже не став далі їхати. Перед Богданом стоїть коробка з-під бананів, на ній півлітрові баночки різнокольоровими медами намагаються привернути до себе увагу. Люди живуть хто куди: наздоганяють тролейбуса, інші поспішають у підземний хаос метрополітену. Дідові болять од старості ноги, тягне поперек. Він приступає ближче до зупинки, сідає на лавку. Дідова коробка, осторонь од нього, чекає на покупця. Як тільки хто поверне голову у бік слоїків, дід підхоплюється і починає оповідати: «Це майський мед, це гречаний, а цей го – липовий. Дуже полєзний. Од всіх болячок, усе лічить. Купуйте у дєда меду». Дід ще хоче розказати, яка вона та бджола розумниця, але перехожих цікавить лише одне – вартість. Дід багато не просить, дідові потрібне у господарство і те, і друге, бджілок підгодувати цукром, і за користування телефоном, і за світло заплатити. Дзвонити до дітей у чужі краї недешево, меду стільки нема у діда, аби за десятку півлітри меду віддати. Дідові хочеться онукам (як ті приїдуть) яку копійчину дати, аби знали і пам’ятали про дідову пасіку.
Насунула хмара, вітер повигинав гілочки чужих парасоль, задощило. А дідовий бриль удома, на веранді, залишився. Коробка просякла вологою, перекосилася на один бік. Слоїк з темнавим медом упав на асфальт, покотився під ноги перехожим. Дід підняв банку, обдивився – не розбилася. Бережно змахнув долонею краплі дощовиці, почав примощувати так, аби не попадали й інші. З величезного бігборду спостерігає за дідом Богданом Віталька і дивується на кольорові меди написом «о-ло-ло». Дід скоса поглядає на великі чорні машини із страшно великими начальниками усередині, ховає у кишеню безкоштовну газетку «Вести», роздивляється на студентів. Певно, і його онуки ходять у таких самих зелених штанях з матнею до колін, може і вуха собі прокололи, а може – носа. От продасть він яку баночку меду, одразу купить у кіоску поповнення до старенького мобільного. Дідові кортить спитати у дітей: якою видалася осінь у Тюмені, коли чекати гостей з Білорусі.
