Ліки й тиша зробили свою справу — Микола міцно заснув. Навіть вночі жодного разу не вставав. Прокинувшись, коли тільки-но сіріло, перевернувся на другий бік, щоб бачити вікно і спостерігати за настанням ранку. Поки в порожній голові ще була тиша, намагався пригадати: що ж то йому снилося цієї ночі? Сонні думки не хотіли слухатися, ворушилися не кваплячись, але згодом витягли звідкілясь той сон і розстелили перед ним неначе килим. Микола одразу пригадав, бо все було з його життя. Тільки тоді невідома сила штовхнула його в спину і він побіг до палаючої бурової вишки, а зараз не виконував її наказ, не хотів навіть збоку дивитися на пережите.
"Стоп! Вистачить, — намагався спинити кадр. — Зараз про таке не можна й думати. Лікар радив згадувати лише приємне. Таке можна і десять разів переглядати, — але той кадр продовжував стояти в його очах. – Все ж цікаво б знати: чому якийсь невідомий режисер вибрав саме ті події? — гадав він, остаточно проснувшись. — Якби щось нове там побачив — інша річ, а то все як і тоді. Чому ж повторилося? — впевнений був, що не просто так. — Може, хтось хоче ще раз мені про те нагадати? — раніше і думок таких не було в його голові, тепер же вони не були якоюсь дивиною. — Хоче, щоб я не забув? — розмірковує далі. — То я й так усе пам’ятаю. Різні аварії доводилося бачити, а такої ні до того, ні після не було. А от начальство і тоді не надавало їй якогось особливого значення, згодом взагалі забуло. Люди також — поговорили та й забули. Всі, хто там був, отримали додаткову премію і вказівки на словах — багато не патякати. То ж вони замовкли та й годі. І чому ж усе-таки спливло, мов риба з-під льоду, задихнувшись без кисню, — дивувався Микола своїй пам’яті. — Спливло, та ще як спливло! Навіть тоді той час таким жахливим не здавався, як зараз… Нехай би Чорнобиль! Про нього всі кажуть — аварія світового масштабу. А то якась бурова. І чого вона лізе в очі? Чи я тоді не розумів того, що діється? А тепер… – він взув свої капці і пішов умиватися холодною водою. Любив таку, щоб аж кров у судинах холола. Ще краще — залізти голяка у ванну, набрати ціле відро і вилити на голову. Відчуття таке неначе був старий і кволий, а став молодий і бадьорий. Зараз теж хотілося так зробити, але ризикувати не став. — Нехай пізніше, коли зовсім одужаю, — чомусь більше думав про лікаря, аніж про себе. — Кум Іван ще тоді казав: то атомний вибух, — здається, настирлива думка і не збирається його полишати. — Іван казав, але й сам у те не дуже вірив. Щоб у нас — у густонаселеному районі, де скрізь пасуться корови, росте пшениця, де до першої столиці України якихось сто кілометрів — у мирний час стався потужний атомний вибух! Такого й бути не може! — Микола заперечував тоді, заперечує й зараз. — Але і гриб, і попіл, і присмак озону — всі прикмети атомного, – неначе хтось невидимий взявся доводити йому протилежне. — Ну то й що? Було та пройшло. І дивного нічого, вік технічного прогресу. Раніше були одні методи ліквідації серйозних аварій на бурових, тепер зовсім інші — сучасні, — доводить Микола далі. — Правда, сучасні не дали бажаного результату, тому довелося знову повернутися до старих методів. А вибух уже стався, — на кінець і сам задумався, неначе такий висновок робив уперше. — А вибух уже стався… — аж у роті йому гірко стало. — Я ж сам у тому пересвідчився, тільки чомусь роблю вигляд, що сумніваюсь, — від того хотілося йому навіть усередині щось переламати, аби все розставити на свої місця. — Чи не тому, що начальство вголос і серйозно про те не сказало жодного слова? Обійшлися й таким: — ніде не патякати», — на різні лади міркував сьогодні Микола, чекаючи на свого лікаря.
Знову намагався думати лише приємне, вишукувати його у своєму житті та отримувати від того позитивні емоції. Тим більше, що й шукати довго не доводилося, адже його життя не було сірим і буденним. Тільки не до душі йому було таке заняття. От коли відпускав свої думки на волю — несіться куди забажаєте, то зовсім інша справа, все одно, що зрізати віжки трійки вороних коней, яка галопом понесеться невидимими дорогами минулого часу. «І нехай несеться, — спокійно лежить Миколина голова на подушці, неначе він збирається приймати сеанс гіпнозу, – десь стане на дибки, а десь просто спиниться та відпочине. А я слідкуватиму за нею, може, знову щось зрозумію, те, що й досі не второпав. Давно вже я не той став, дуже давно… Зараз не порівняти зі мною того Миколу, який косив траву спозаранку, і того, який на цілину їхав, і того, який через вікно в пологовий будинок пробирався, – аж посміхнувся, пригадавши себе ще й малим, потім таким, який уже на коня заліз, потім і зовсім парубком — тепер самому не вірилося, що то все він. Здавалося, що від того Миколи, який в дитинстві упав з коня і до того, який біг до палаючої бурової, пройшла ціла вічність. — І знову бурова… — аж злість на нього нападала. — Про що не почни думати сьогодні, думки чомусь до неї сходяться, — навіть обурився на себе. — То невже моя хвороба, безпам’ятство і той світ були з цим пов’язані? — ще одна бігом проскочила в його голові. Він просто завмер від такого висновку, бо його коні здибилися саме перед палаючою буровою, а потім перед четвертим блоком. — То невже все сталося від радіації? — не інакше, як хтось уміло підвів його до такого висновку, сам він ніяк не міг до того додуматись. — І тоді і тепер, — аж захотілося йому голосно закричати, бо Чорнобильські події були ще зовсім свіжими. — Виходить – хапонув на буровій і добавив у Чорнобилі… Тому й опинився на лікарняному ліжку. Микола повільно сів, звів у купу брови, напружив свої мізки і думав… думав… думав… - Ось тобі й думки, мов вільні коні! Бач, до чого привели! І чому я раніше не міг того зрозуміти?!» — витирав рясний піт з чола.
— Для чого так все драматизувати? — неначе й зараз чує голос уповноваженого з райкому партії, якому разом з хлопцями скаржився в Чорнобилі на погане самопочуття. Зараз сам те повторює, аби швидше вибратися з густих сутінок минулого, які ніяк не хочуть його відпускати.
— Треба жити і радіти, — саме так наставляв його лікар. — Треба жити і радіти, — повторює тепер сам, тікаючи з тих сутінок, неначе з чортового болота.
– Купа проблем, а ти радій, грошей не вистачає, а ти радій, — ніби десь недалеко кепкує стара баба Килина.
— Головне — твій настрій, він сам притягне до тебе все позитивне, — продовжує впевнено стверджувати лікар.
— Може, гроші й не притягне і проблеми не віджене, а здоров’я точно покращиться, — іронічно посміхається кум Іван.
— Коли буде здоров’я, то й самому все уладнати можна, — це вже його голос, він і сам багато чого розуміє в цьому житті.
— То був вік технічного прогресу, а буде вік великих змін у самій людині. Це вона повинна розібратися в собі і навколо себе, змінити себе і змінити світ, — так зовсім недавно говорив по радіо якийсь філософ.
Переслухавши всіх, він подумав: «І як тільки все просто, здавалося, що мене все більше й більше затягує страшний коловорот, а й ні — я на березі тихоплинної річки. Лікар сказав би, що це спрацьовують захисні сили мого організму. І він правий, бо моя трійка вороних захотіла тут напитися води». Але й тут він не сам. Де і взявся зігнутий чоловік, зиркає з-під свого чорного капюшона.
— То вона була, вона… — проклята радіація», — насовує його ще нижче на своє обличчя і розчиняється у повітрі.
— Чому ж тоді замовчували, — Микола аж спалахнув. — Я ж не десь позаду, а на передовій був, — відчув, що йому знову стає зле — розпирає потилицю, як перед лікуванням, а один кінь з тієї трійки давить на серце своїм копитом. — Дайте мені спокій. Геть! Геть звідси! — жене подалі від себе і коня, і сон, і спогади.
Знову намагається пригадати щось приємне. Перед його очима постала ріка з вечірнім туманцем над нею. Він поспіхом роздягається, аби швидше заскочити у воду та позбутися денної пиляки, яка, здається, просто в’їлася у пори тіла. Тільки виглянув із-за кущів верболозу, як одразу побачив молоду жінку, котра якраз виходила з річки. Так, не дівчину, а саме молоду жінку. Довге мокре волосся розляглося на її плечах, на спині, від нього вода стікає цівочками по обличчю, по стегнах, блистить на всьому тілі, а очі немов світлячки в лісі, світяться і просто пронизують наскрізь. Від них не сховатися, вони його бачать навіть через кущі верболозу. Жінка наближається, а йому хочеться сховатися або просто провалитися крізь землю, бо він зовсім голий. Тільки й кроку зробити не може – ноги стоять на місці, немов укопані в землю, сам закриває руками щось задерев’яніле, чого ніколи ще не відчував, придавлює його до живота і дивується, що й так важко його втримати. «Підійди до мене», — зве вона. Очі уп’ялися в її тіло, важкі ноги незграбно переступають, а руки неначе приросли навіки до того, що йому ще невідомо. «Я тебе купатиму, — магічний голос повідомляє тихо, але він йому підкоряється — мовчки йде за нею, за тими двома половинками, які злегка рухаються. Вода вже по коліна, по пояс, майже під руки, але страху не має, так би йшов і далі, не збагнувши, що він на краєчку свого життя. — Не бійся, сюди ніхто не прийде, і ніхто не побачить нас» — її шепіт все більше зачаровує. Нарешті вона спинилась і почала мити його своїми ніжними руками. Черпає ними воду і ллє на його голову. Він кліпає очима, тільки відкриє, а проти них її губи, відкриє другий раз — зовсім близько пругкі груди, вони раз-по-раз торкаються його тіла, а по ньому немов блискавка б’є одразу. Він вигнувся колесом, аж ребра повипиналися, і, здається, зовсім не дихає. А навкруги так пахне якимось духмяним милом, що аж у голові паморочиться. Коли руки самі потяглися до її тонкої талії, тіло ще сильніше затремтіло… Він не знав, як треба цілувати жінку, але цілував її мокрі груди, губи, обнімав і більше не соромився того органу, який тепер йому зовсім не заважав.
— Сьогодні ти мій, — чув її неповторний шепіт біля свого вуха. — Кохай мене, кохай ще… аж поки північ не настане, — солодкий чарівний голос, так і стелився над водою, потім і понад берегом. Здавалося, час спинився і довго стояв на одному місці, поки Микола не почув уже здалеку: «Ти не будеш таким, як усі, бо ти кохався з Інарою. Інарою! І-на-ро-ю!!!»
Поволі минало його забуття — тепер він один на холодній шовковій траві все за тими кущами верболозу із-за яких намагався підглядати за чарівною красунею. Навкруги тиша, тільки в грудях, в животі і в тому органі, який знову прикрив рукою, ще й досі відчувалося щось надзвичайно солодке, ніби його всього по вінця заповнили медом. «Не приходь більше на берег поночі, бо заберу з собою!» — з темної води, в якій колихався місяць, доносився щасливий сміх. Вона сміялася ще довго, тільки все тихіше й тихіше, а він ще й досі не міг звестися на ноги. Не міг і зрозуміти: що ж з ним усе-таки сталося? Було чи тільки здалося?
— Ти живий, хлопче? — знайшли його рибалки як тільки-но почало світати. — Невже мавки до води тягли, — навіть співчували, бо пропадали інколи молоді хлопці на цьому березі. — Одягайся, — кинули йому вогку одіж. — Вони купалися з тобою чи на гілках верби колихалися? — самі вже іронічно посміхаються, бачачи, як він незграбно борсається у траві, намагаючись встати. — То скільки ж їх було, що ти так захляв? — все ж хочуть хоч щось у нього випитати.
— Одна, — почервонів Микола, ще не зовсім прийшовши до пам’яті. — Інара, — пригадав її ім’я.
— Невже такого молодого звабила? — аж завмер найстарший рибалка. — Колись мій брат все її звав на цьому самому березі, звав, поки й утопився. Тоді дід і розказав, що й за його часів жила тут мавка на ім’я Інара, страх як любила молодих хлопців, які ще ні з ким не були. То біжи швидко додому, дякуй Богу, що живий, а сюди ніколи не приходь і про Інару не згадуй. Якщо мене не послухаєш, горе тобі буде.
«Інара…— шепоче Микола її ім’я. — Невже то насправді була мавка? Мокра, з темно-зеленим волоссям, але надзвичайно гарна й ніжна». Його аж трясе від почутого і від звіданого блаженства, він намагається бігти у бік села, а сам все оглядається. Якби вона в той час з’явилася над водою, він би одразу повернув назад — такими сильними були її чари. Більше Микола ніколи не ходив на той берег, але часто, проснувшись вночі, відчував поряд її тіло. І так йому хотілося кохатися, що й терпіння не вистачало.
В цей час в палату забігла молода медсестричка, спитала про здоров’я і поклала на його тумбочку термометр. Задріботіла до дверей і нагнулася поправити свої модельні туфлі. А він відчув той заповідний чоловічий гормон, який не пробіг по його тілу, а промайнув зі швидкістю блискавки, як колись — у свої шістнадцять років, коли з-за кущів підглядав за чарівною Інарою. Зрілий чоловік, як про таких кажуть, а гормон пробив його, мов електричним струмом. «Ой, Миколо, Миколо! Стережися своїх думок», — неначе кум Іван все бачить і глузує з нього. «Вони ж не коні, їх не прив’яжеш, — відповів і він жартома. — Але, раз так, то пішло, значить, на поправку, — тепер кахікає в кулак, бо перед очима знову з’явилась Інара. Він намагається уявляти зелений ліс, де між деревами пробиваються сонячні промені, прислухається до пташиного співу, аби відступила мавка, бо й зараз боїться її магії. — Оце інша справа! — дослухається до серця, яке нарешті почало спокійно битися. Згодом дивується своїй уяві, завдяки якій може і минуле побачити, і відпочити в лісі. Мабуть це теж захисна реакція мого організму, — все таки добряче засіли в його голові нові поняття, якими щодня козиряв лікар. — Хе–хе! Все минулося, слава Богу!» — це він про свою хворобу. Сам глибоко дихає по системі якогось Бутейка, який теж допомагає йому вибратися з тієї хворобливої западні, в яку так швидко вскочив, тепер же мусить видряпуватися з усіх сил. Час від часу повторює, що він здоровий, сильний, довго житиме, бо у нього тут ще багато справ, тобто переконує сам себе по системі Кашпіровського, від якого зараз усі просто в захваті.
— Більше ніяких думок, ніяких снів, ніяких спогадів! — сам собі дає настанови. — Я здоровий, сильний, я ще довго житиму! — знову наказує собі, аби воно міцніше закріпилося на корі головного мозку. — Все б нічого, тільки щось не так, — роздумує над порадами лікаря. — І для чого мені здорова, але порожня голова? — уже сумнівається. — Чи я зможу довго так про себе піклуватися? — ще тільки декілька днів пройшло, а йому вже набридло. — Як же думки, мов швидкі коні? Трійка вороних, минуле, майбутнє, знову минуле? Я без цього не можу. — На те вона й голова, щоб у ній весь час щось відбувалося! — ще більше зрадів, відчувши нарешті, що він стає таким, як був раніше — ще до хвороби.
