Дім страху.
Ти завжди мріяв жити у селі. Тобі ніколи не подобалися чотирикутні бетонні коробки, які люди називають квартирами, хоча вони усього на усього тільки великі вольєри для людей у великому місті. «Мій дім – моя фортеця». А як уявити свій дім фортецею, коли кожного вечора чуєш черговий серіал через стінку, тому що у твоєї сусідки пенсіонерки Катерини Петрівни слух наче в аквалангіста під водою. Але вона того ніколи не визнає. Простіше дати звук на повну силу. А зверху сусіди не кращі. Пристарілий батько алкоголік живе з дочкою із сумнівними заняттями і безсумнівною любов’ю до горілки. Кожного ранку, збираючись на роботу чуєш як вони скандалять. А ввечері, падають на підлогу, наче мертві від промислової дози алкоголю, який вони в себе улили. Ти цього не бачиш, але знаєш через оглушливі звуки над стелею і тріщин, якими та ж стеля укрилася. Раз на місяць вони тебе заливають, тому що раз на місяць у них день прання. І твої улюблені сусіди постійно забувають перекривати воду у ванній. Ти скандалиш. А сенсу? Вони тільки кажуть, що їх сварити не можна бо вони бідні. З тієї ж причини ніхто не заплатить тобі ні за відпалу штукатурку на стелі, ні за здутий паркет, ні за усе решта.
Тому ти постійно мріяв жити у селі. Жити не просто у бетонному вольєрі, а у власному будинку. Адже власний будинок не просто простір, обмежений чотирма стінами, стелею і підлогою. Є мікросвіт – душа людини, є макросвіт – усе інше, що нас оточує і є світ власного дому, де мікро і макро світи зустрічаються. Тільки подумати; якщо правильне твердження, що ми врешті решт стаємо схожими на людей, які нас оточують, тоді що ж говорити про дім, в якому ти їж, спиш, відпочиваєш, думаєш, кохаєшся, одним словом живеш. Він – матеріальне вираження твоєї душі. Якщо твій дім чистий, світлий, із яскравими шпалерами, новими красивими меблями і чистими рушниками в ванній – значить ти відносно молодий, умовно щасливий і менш більш забезпечений. І якщо у твоєму домі, хоча б у одній кімнаті брудно, облізлі стіни прикриті плакатами різних рок груп, а з меблів – один матрац, тоді хлопче час задуматись. Ввімкни мозок і роззирнися навколо. В тебе не квартира запаскуджена, хоча це також, але засмічена голова. Для початку – прибери, поклей шпалери, купи кілька книг, повісь на стіну книжкову полицю і кілька картин. А там, хто знає.. Можливо не тільки дім набуває нашої внутрішньої подоби, але і наш внутрішній світ перетворюється на дім, де ми живемо. Хто знає… Життя дивна штука…
Життя дивна штука. От ти мрієш про власний будинок, десь у селі. Щоб збув з усіма зручностями і не далеко від міста. І в один чудовий день дізнаєшся, що померла твоя тітка і залишила тобі такий дім. Навіть не так. Спочатку дізнаєшся, що вона померла. А через рік, що будинок твій. Померла від серцевого нападу. Хоча, настільки ти знаєш, на здоров’я ніколи не жалілася. Ще не стара п’ятдесятилітня, здорова жінка раптом померла від серцевого нападу. Її знайшли в будинку із сивим волоссям і жахливою гримасою на обличчі, повною страху і тваринного трепету перед небезпекою. Хоча, настільки ти пам’ятаєш, вона не була сивою. Не була вона і що називається, з полохливого десятку. Пробивна баба. Чого тільки варте те, що вона он яку хату побудувала. Нехай за гроші сина і невістки, що регулярно текли з Іспанії, Португалії чи ще з якоїсь європейської країни вічного сонця і заробітків. І щось зразу тебе насторожило, в такому щасті із присмаком смерті. Як не крути, а ви з тіткою не були особливо близькими. Бачились усього кілька разів. Це, по-перше. По-друге, в неї пів села родини. Дядьки, тітки, двоюрідні, троюрідні. Крім них – син, невістка, онуки. Нехай вони за кордоном, але будинок нікуди б від них не дівся. Дивно як то ніхто не прийняв спадщину. А до того ж, може ти і помиляєшся в конкретній даті смерті, але від того дня пройшов приблизно рік. Значить усі інші відмовилися від спадщини. Навіть не змогли продати хату. Ну, але, як то кажуть, дарованому коню у зуби не дивляться…
І в один чудовий літній день, а точніше ранок, ти сідаєш на автобус і їдеш в село. Знаходиш будинок. І підозри в тобі наростають. Дивне відчуття – щось тут не так. Добротний будинок на чотири кімнати і з маленькою кімнаткою на горищі. Півтори поверхи. Великий сад. Добрий шматок городу біля хати. А у середині будинку усі зручності – газ, водопровід, туалет. В кімнатах уже не витає дух фабри і свіжої штукатурки, але і так зрозуміло, зовсім недавно тут був ремонт. Окрема кухня і невеличка ванна. Паркет на підлозі, гіпсокартон на стінах. Усе по вищому розряду. Ти намагаєшся не думати про погане. Хоча в голові закрадається думка – щось тут має бути не так. Невже нікому не треба такого шикарного дому. Ідеш знайомитися з сусідами. Навіть не знайомитися, бо ви уже давно знайомі, так давно що вони напевно і забули про твоє існування, як між іншим і ти про їхнє. Як не як, а навіть важко порахувати скільки років ти не був у своєї тітки. Точно знаєш – не мало.
Ідеш знайомитися з сусідами, бо знаєш – вони частина твого дому. Подобається тобі чи ні, а сусіди твоя сполучна ланка між домом і зовнішнім світом. Вони схожі на статуї гаргуліїв на фасаді собору Паризької Богоматері. Вони наче б то і далеко від тебе, не відразу помітні, а усе ж створюють атмосферу навколо дому. Крім того, ти ж не можеш відгородитися від світу у будинку. Врешті решт, він – твоя фортеця, а не монастирська келія.
Бачиш сусіда через паркан. Він щось там майструє на подвір’ї. Вітаєшся, кажеш хто ти є і що надалі тут будеш жити, а він дивиться на тебе як на приреченого. Виходить сусідка. Перепитує хто ти є. Ти знову повторюєш тільки що сказане. Вона співчутливо на тебе дивиться, секунд з десять тримає паузу, а потім єхидно розказує, що до мене в домі пробували жити син з сім’єю. Через тиждень продали хату. Тільки знову через тиждень покупець попросив повернути йому гроші. І так повторювалося разів з десять. Потім тут поселився інший племінник. Той, що у місті став «великим начальником», а насправді дрібним клерком на державній службі і з манією величі на додачу. Принеприємний тип. Він протримався місяць. Були і інші. Але усі вони довго не протрималися на місці. Каже сусідка з підступною посмішкою на очах, мовляв захотів хату на дурняк, подивимось наскільки тебе стане.
А в другу половину дня ти починаєш без поспіху обживати своє нове житло. Розставляєш свій одяг у шафу. Намагаєшся ретельно витерти пил із телевізора і різних там поличок, підмести підлогу. Для тебе чистота і порядок не тільки питання гігієни чи естетики. Ставлення до власної домівки показує ставлення до себе і оточуючих. Жити в брудному домі із захаращеним горищем і розгулювати по ньому в брудному халаті чи рваній майці означає себе не поважати. І не поважати тих, хто може до тебе прийти в гості. І хоч з дружніх візитів ввічливості до тебе не очікується, але себе ти любиш. Крім того, домашні справи найкращий спосіб викинути із голови зайві, важкі думки. Так, у домашніх дрібних клопотах ти наближаєшся до першої ночівлі в своїй новій домівці.
Ночувати дома – перша і головна умова здорового, глибокого сну. Домівка – місце, де ти почуваєшся в безпеці. Це твій проект ідеального космосу, де усе так як хочеш того ти. Тому не дивно, що в атмосфері ідеального зовнішнього космосу легко занурюватися в свій внутрішній ідеальний космос снів. Приблизно з такими думками і з переконанням, що завтра усе буде добре ти прямуєш на гору в маленьку затишну горішню кімнату, розстелюєш шикарне двоспальне ліжко із ідеально білою постільною білизною, від якої ще відчувається ледь вловлюваний запах свіжості. І майже щасливий, ти занурюєшся в глибокий сон. І майже на самій межі між реальністю і світом твоїх сонних мрій, ти відкриваєш очі від дивного шуму. Після першої хвилі люті і думки «якого біса…» твій розум приходить до висновку, що в домі хтось є. За дверима спальні поскрипує підлога, хоча в день начебто нічого не поскрипувало. В щілині між дверима і підлогою видно тонкий промінчик світла. А твоє вухо чітко розрізняє чиїсь голоси. Такі приглушені, наче їх вимовляють з під кришки труни. Ти до того часу і гадки не мав як звучать голоси з могили, але ти звідкись знаєш, що вони звучатимуть саме так. Тобі у голову приходить єдине розумне пояснення – в домі злодії. В певному сенсі – найгірший варіант із усього можливого, що може статися з будинком. Звичайно він може згоріти, або його може знести повеневою хвилею в сусідню область. Якщо забути про фінансову сторону питання і те, що тепер ти бездомний, в такому випадку, в тебе в пам’яті залишається світлий і добрий образ твого дому і надія його відбудувати. Але, якщо твою домівку осквернили злодії – вона уже ніколи не буде такою, як колись. Можна прибрати розгардіяш, відкупити украдене, врешті решт можна поставити броньовані двері і поставити будинок на сигналізацію. Але думка про те, що в твій маленький світ вторглися чужі люди, що вони торкалися дорогих тобі речей не залишить у спокої. І заснути ти тепер зможеш тільки після того, як десять раз перевіриш чи замкнуті двері. А спати будеш з одним розплющеним оком, щоб не пропустити прихід не проханих гостів. Єдиний спосіб зберегти цнотливість свого дому, коли ти в ньому почув злодіїв – взяти в руки щось тяжке, що найближче до тебе стоїть чи лежить і показати цим негідникам хто господар в домі і що вони не з тим зв’язалися.
Так ти приблизно і думаєш. Тому хапаєш настільну лампу з металічною підставкою і відкриваєш двері спальні, повний рішучості зламати комусь хребет. Відкриваєш двері, роззираєшся навколо – нікого не має. Спускаєшся на низ. Роззираєшся навколо. А кімнати в домі наче наповнені тишею і спокоєм. Тільки ледь чутно стукіт секундної стрілки настінного годинника в коридорі і приглушений гавкіт сусіднього собаки. Ти систематично відвідуєш кімнату за кімнатою. Усюди на диво тихо. І з кімнат наче б то нічого не пропало. Пробуєш відчинити вхідні двері. Вони зачинені. Ти думаєш, що сьогодні просто твої нерви трохи капризують. Як не як переїзд. Нове місце і усе таке. Повертаєшся в коридор і замираєш на місці. Дивишся по черзі то в одне, то в інше вікно по дві сторони від вхідних дверей. Думаєш – зорова ілюзія. По-іншому бути не може. А яскраве місячне світло, що пробивається в коридор через вікна чітко освічує велику криваво-червону пляму посеред коридору. Кровава пляма виблискує своїм червоним кольором на фоні сірих відтінків нічної кімнати. Твій сонний розум панічно шукає підходящого пояснення подіям останніх п’яти хвилин, але не знаходить їх. Єдине, що приходить в голову – ти божеволієш. Ти стараєшся не дивитися в сторону плями і ідеш до ванни. У напівсвідомому стані заходиш туди, опускаєш голову у раковину, відкриваєш кран з холодною водою і добрих п’ять хвилин концентруєшся лише на відчуттях від холодної води, яка швидко дзюрчить по обличчю. Намагаєшся впорядкувати свої думки. Піднімаєш голову, щоб подивитись на себе в дзеркало над раковиною. Піднімаєш очі, дивишся і позаду себе помічаєш загадкову тінь, яка в ту ж мить випаровується. Босі ноги раптом наливаються дивним теплом. Між пальцями ніг «чавкає» щось тепле і в’язке. Ти опускаєш погляд і бачиш, що стоїш в кривавій, теплій калюжі. Вона розповзається по усій підлозі, повільно заливає шви між плиткою. Нею просякнутий килимок. Вона розповзається і закипає, утворюючи темні згустки, розміром з долоню. Ти розвертаєшся до ванної. Намагаєшся не наступати на закипілу кров, щоб не впасти. В цю мить тобі дико хочеться помити ноги. Відкрити кран з теплою водою, стати під душ і перечекати це божевілля. Відкриваєш кран, а звідти тече та ж тепла червона і в’язка рідина. І тут твої нерви здають. «Бігти, тікати з відси» тільки звучить в голові. І ти робиш перший ривок до дверей. Але вони зачинені. Ти як божевільний смикаєш ручку, б’єш кулаками по непрозорому склу дверей. Але поступово світло в твоїх очах гасне. Удари слабнуть і ти без тями звалюєшся на підлогу у липку і теплу кроваву масу закипілої крові. Твій останній спогад – солонуватий смак крові на губах.
Зранку прокидаєшся. Озираєшся навколо – плитка і ванна сяють білизною. Жодних ознак теплої, липкої чи накипілої червоної рідини. Думаєш – якого дідька? Що то воно учора було? Вирішуєш, що ти занадто довго був сам. А коли занадто багато часу проводиш на самотності, в голову лізе усяка дурня. Наприклад сниться чорт знає що. Ти знаєш – у самотності, яка тебе пронизує буквально до кісток і зависає над твоїм розумом і волею, дім у таких обставинах може стати найгіршим ворогом. Так як і у випадку ремонту, коли твоя затишна домівка наповнюється будівельним сміттям і тягне з тебе гроші час і нерви. Те ж саме, коли ти хочеш підремонтувати душу. Закреслити минуле і почати життя з нуля. Тільки твоя хата не дасть почати усе з нуля. Не дасть усе забути. Вона просочена тобою минулим наче заварне тістечко кремом. Навіть якщо в домі ти переночував тільки одну ніч.
З повним хаосом у голові ти їдеш на роботу. Усе як завжди. День біля комп’ютера. Шеф самодур. Колеги кар’єристи і просто дурні. Замовники, виконавці, тупе марнування стосів паперу. Усім треба усміхатися і кланятися, навіть якщо хтось посилає тебе до дідька на роги, тобі залишається, наче в американських фільмах про війну, кричати «так сер»! Тільки дома ти дорівнюєш собі. Дім не тільки місце, де тобі безпечно, дім також місце, де не треба прикидатися. Дома ти такий який ти є. Із цілою купою недоліків, що плавно переходять в пороки. З іншої сторони твоя оселя також не ідеальна. В ній так само маса внутрішніх демонів як і у тебе. З цієї точки зору ви – ідеальна пара.
Ще до обідньої перерви у тебе виникає нестримне бажання тікати до дому. Учорашні нічні пригоди залишаються лише маревом. Врешті решт, дім є дім, яким би він не був. Так якось проходить робочий день. Нічого особливого. Близько шостої ти повертаєшся до дому. Проводиш звичайний вечір людини, яка працює з восьмої до п’ятої п’ять днів на тиждень. Спочатку вечеряєш. Приймаєш душ і зручно всідаєшся на диван перед телевізором, щоб забутися у вирі чергового американського бойовика, де усе так просто, а усі проблеми вирішуються дуже просто, з допомогою кулака чи пістолета. Так ти марнуєш свій час, методично витрачаєш без сенсу як гроші біля ігрового автомату. Приходить одинадцята година. Час лягати спати, щоб завтра з самого ранку знову марнувати папір і з усмішкою казати «так сер». Ти знову ідеш на гору. В маленьку затишну спальню із великим зручним ліжком. Встромлюєш своє обличчя у подушку, яка за вчорашню ніч устигла ввібрати в себе твій запах, укриваєш себе ковдрою ідеальної білизни і солодко починаєш куняти. Аж раптом відчуваєш, що тобі на обличчя капнуло щось тепле і липки. Відкриваєш очі із думкою «Якого біса?» Ти не псих і перша твоя реакція витерти з обличчя жирну липку і теплу каплю, яка розтікається обличчям і починає заливати очі. На губах відчувається до огиди знайомий солонуватий смак. Ти підриваєшся з ліжка. Кілька разів боляче щипаєш себе за ногу, щоб переконатися – усе справжнє. Усе на яву. Хоча, крихтами здорового глузду, що в тебе ще залишається, розумієш, усе, що навколо коїться не можливе. У вікні мелькають якісь тіні. Розрізнити їх від тіней дерев, які коливаються від легенького літнього вітерця, не важко. Вони чорні, масивні і мають дивний синюватий відтінок на фоні місячного сяйва. Ти вмикаєш світло. Електричний струм у лампі розжарювання видає не зрозумілий звук, що нагадує скрегіт зубів. Від чого електричне світло мерехтить від сліпучо білого до ледь помітної жовтої смужки нитки розжарювання. Від такого інтер’єру в голові лунає тільки одне - тікай. Ти кидаєшся до дверей. Починаєш конвульсивно смикати за ручку, тягнути їх до себе і штовхати від себе. Після кількох невдалих спроб до тебе нарешті доходе – навіщо усі ці безглузді старання? Врешті решт, учора ж нічого страшного не сталося. Однак, зараз постає наступне питання – як з цим жити далі? Ти дістаєш з під подушки мобільний телефон і набираєш номер двоюрідного брата – того самого, який відмовився від хати. І плювати, що зараз годинник показує біля першої години ночі. Дзвониш і відразу питаєш, що твориться в цьому бісовому будинку? І як він тут протримався аж тиждень? У відповідь він посміхається і каже, що зараз то уже не його проблеми. Тепер у будинку є новий власник. Тепер «бісовий дім» твоя оселя. І що ж можна хотіти від нього, коли ти не здатний навести лад у своїй оселі? Зв'язок на цьому вривається. Лунають короткі гудки, після яких приходить розуміння того, що врешті решт твій «дорогий братик» правий. Що можна прагнути від інших, якщо ти не здатний навести лад у себе дома. А від твоєї домівки починається країна. Ну… Якщо починати говорити у глобальному плані. Усі жаліються на владу, чиновників, міліцію, суди. Але ж своїй оселі ти сам міліція, суд і влада. Але досить розхожих розмов на ніч. Тебе навколишня дурня давно утомила. От другу ніч тобі не удається нормально виспатися. І під шурхіт за вікном, скрегіт електричної лампи розжарювання і миготіння світла ти лягаєш у своє свіже, широке ліжко, яке ще не утратило тепло твого тіла, і засинаєш. Засинаєш з думкою, що тебе ніхто з будинку не виживе, бо він тепер твоя нова оселя. І це питання принципове. Дома кожен пан, цар і бог в одній особі. Дім дорівнює тобі, просто тобі іншому, зробленому з бетону, цегли, гіпсу і шиферу. Тому зрадити дім і покинути його означає зрадити себе.
