Високе начальство тому й зветься високим бо високо сидить у своїх поважних кабінетах. Так завше думала баба Степанида. «Та мабуть не дуже високо їх посадовили бо нічого не бачать що діється навколо. От якби їх садовили не в оті «Тутархамонові мавзолеї», а в пожежні каланчі», - лаялася вона на ввесь двір, - «то може й взріли б що в мене, дружини фронтовика, на даху градом весь шифер потовкло, а поміняти покрівлю немає а ні коштів, а ні роботящих рук. Або отой місток, що знесло великою водою ще позаторік. А то всядуться в свої лим… лимун… лімузини, тьху, ледь язик не зламала, з чорними вікнами немов у гробниці (вона думала що крізь тоновані стекла їм нічого не видно) і гайда в об’їзд, лише кушпель стовпом. А може то їм навмисно не дозволяють споглянути на світ Божий, тай возять як тих арештантів?» - вже почала непокоїтися стара й за те бідолашне начальство, бо жити стало зовсім кепсько. Терпець в баби Степаниди урвався коли в них, заради покращення, зачинили двері їхньої амбулаторії, куди вона інколи ходила потеревенити з кумою Сердючихою яку тримали на посаді не лише за універсальність в професії та поважний вік, а скоріше за невимогливість що до зарплатні, «дай Бог щоб і цього не відняли», - відповідала вона кумі на її турботу. Та Бог від неї чомусь відвернувся (не за тих голосували сказали якісь розумники) і ось тепер ця біда – покращення – як сніг на голову. З горем пополам пережили оту купонну перебудову та колгоспне безправ’я і от вам – тримайте кишені ширше.
З цими невеселими думками, та в своїй справі по перекриттю даху, баба Степанида, за три місяці наперед записалась на прийом до самого високого районного начальства бо в свого, сільського, ніколи не було ні грошей, а ні влади. А щоб не забути про дату назначеного дня кинула посеред двору граблі шпичаками догори – своєрідний таймер, щоби час-від-часу, натикаючись, вони шваркали її по голові. В назначений час, з набитими гулями вона й приїхала до міста. Але в сум’ятті поїздки по об’їзному бездоріжжі, де не зайве було би й щелепу хусткою підв’язати, бо ледве собі язика не відкусила коли автобус гуцикав на баюрах, та від чемності охоронців у райраді, а можливо й від старості, вона, підіймаючись по мармурових сходах «мавзолею», у голові переплутала все грішне з праведним.
Рівно в назначений час двері омріяного кабінету до високого начальства відчинилися. Зиркнувши очима по кутам і не знайшовши святих образів вона стала завзято хреститися на образ вождя всіх начальників, що висів у золоченій рамі чомусь над головою високого начальника. Побачивши що бабця з їх електорату високий начальник швидко вивів її із набожного трансу словами: - Жалійтеся, я всіх почую, - і взяв олівець для нотування чергової скарги. Баба Степанида розчулившись геть забула про побитий градом шифер і ні з того ні з сього розповіла про дорогу через село котру збудували ще за часів застою.
- Ось тоді, ріднесенький, коли проклали дорогу, життя на селі прийшло в занепад. Машини як навіжені стали шмигати так, що передавили на селі всіх гусей та качок. Люди від розпачу вже хотіли ту дорогу переорати щоб зажити нарешті по людські, та слава Богу (вона знову почала хреститися зображенню в золотій рамі) прийшли нові часи, - продовжувала баба Степанида, - і дорога сама розповзлася під колесами машин. Тут їм вже не позаздриш – стали їздити як на похоронах, а для селян наступило покращення – знову завели і качок, і гусочок, а курей тих – видимо-невидимо. Слава Богу, - бабця встала і низенько вклонилася високому начальнику, - нікому з вас не прийшло в голову відновити в нашому селі асфальтовану дорогу. Високий начальник зрозумівши що бабця налаштована конструктивно розчулився і «кіреєвський» тік перестав його поганити , а блаженна посмішка осяяла сановите обличчя. На папері де було ще загодя надруковано: «Відмовити за браком коштів» він старанно написав – покращення відбулося. Баба Степанида побачивши позитивну реакцію високого начальника почала вихвалятися ще й зруйнованим містком. Тепер, - каже, - слава Богу нечиста сила хоть наших мужиків по п’яному ділу перестала шугати в річку, тай діточок не лячно до школи відпускати, бо ходять в обхід за десять кілометрів, зате не хворіють гіподинамією. Он раніше люди в Лавру до Києва пішки ходили і здоровішими були. Бабця знову перехрестилася і подякувала за покращення у фізичному вихованні сільського населення.
Високий начальник бувши завжди затиснутий поміж вище сидячим начальством та нижче стоячим електоратом, тому завжди відчував на собі жорстокий подвійний тиск невідворотної дійсності і з роками в нього виробився міцний імунітет до всіляких негараздів долі. Йому зараз хоть кілок на голові теши, а він все рівно скаже – дощ іде. Похвалу і подяку він ніколи ні від кого не чув, а ласкою та вірністю нагороджував його лише дома пес Сірко, тому від позитиву, що вилила йому на голову баба Степанида, високий начальник аж отетерів, а не маючи імунітету, від похвали був зовсім не захищеним, тому злегка розслабившись відчув, що очі в нього виросли на мокрому місці. Втершись хусткою він вже сам прохав бабцю продовжити розповідь про покращення на селі.
Баба Степанида й сама відчувала що лід тронувся, вона немов на сповіді виклала високому начальнику все про сільську медицину.
- Взяти наприклад нашу сільську амбулаторію що закрили на весні: то було хтось лише чихне зайве, чи закашляє - відразу біжать до Сердючихи за ліками, а зараз годі – народною медициною всі лікуються і ще й не вимерли. Ось у мене на старості тромбофлебіт об’явився, я стала прикладати на ніч гній до ноги то що ж ви думаєте – розсмокталося. Правда внуки перестали до мене ходити в гості, бачите, в бабусі їм гімнами пахне. Після цих слів про покращення медицини на селі високий начальник вже не приховував сліз радості. – У нас за весь рік, - продовжувала бабця, - якщо Бог дасть десяток малят, той добре. Що ж, із-за цього акушерський пункт тримати? Дудки! Зараз із цією справою і зоотехнік вправляється як справжній акушер. Високий начальник вже плакав навзрид від задоволення.
- Оце так пройняло вас сердешних наше покращення, - крізь сльози, схлипуючи, промовив він.
Баба Степанида нарешті змовкла та почала з материнською ласкою гладити високого начальника по голові заспокоюючи: - Ще одне таке покращення вже й гній не допоможе, бо ні до чого буде прикладати – вимремо як мамонти. Може потім і вам, сердешним, краще заживеться? Але хто ж за вас голосуватиме, подумали?
Високий начальник уже не плакав а лише здригався в конвульсіях, обличчя його прикрашала сонячна посмішка.
