Пам'яті двох письменників:
одного - з мого дитинства,
другого - з дитинства мого сина.
"Від свого читача я очікую мужності.
Мужності повірити у власну здатність самостійно мислити.
Читаючи книгу, він повинен зазирати у зноски та робити власні висновки".
І.Великовський
23 вересня 1872 року,
Балтімор (штат Меріленд, США)
Пол Барбікен скаженів. Ані Мішель Арданьян, ані Джіммі Хастон ще ніколи не бачили в такому стані, зазвичай занадто вже стриманого, голову "Мерілендського артилерійського товариства".
- Як? - в десятий раз запитував Пол, загрозливо наїжачивши свої сиві вуса. - Як ви могли дозволити, щоб якийсь французький писака розсекретив нашу роботу?!
При слові "французький" в такому контексті Мішель трохи скривився і хотів щось проказати, але стримався. Джіммі збентежено закашлявся.
- Мішелю, скажи чесно, це твоя робота? Якого, вибач, біса після польоту тебе потягнуло до цього бісового Парижу?
Слово "Париж" Барбікен виплюнув, як третє згадування про "біса" в своїй короткій і гнівній тираді. Арданьян крутнув пальцями складених рук і вже відкрив було рота, але Хастон перебив його.
- Масса Пол, це я порадив Мішелю зв'язатися з ким-небудь з пишучої братії. Адже ви на той час шукали гроші під продовження проекту, і мені здалося, що добра реклама нам аж ніяк не нашкодить.
Барбікен здивовано змахнув руками і товстий журнал, що лежав перед ним, з глухим стукотом впав на підлогу. Нагинатися за ним Пол не став.
- Реклама?! - задихнувся він. - Реклама? Добра ж реклама!!! - Барбікен тицьнув пальцем в журнал, що впав, і процитував (пам'ять у нього завжди була відмінною): - "Оповідь ця зруйнує багато ілюзій і спростує чимало припущень, але зате надасть правдиву картину всіх труднощів і несподіванок, зв'язаних з подібного роду дослідом..." Джіммі, друже, негритянське твоє... - Пол затнувся, фуркнув, наче кінь на водопої, і продовжив. - Від кого - від кого, але від тебе я такого не чекав. Нехай - Мішель, з його вічними завихреннями...
- Я попросив би!.. - спробував втрутитися Арданьян, але Барбікен роздратовано відмахнувся від нього.
- Яка така "правдива картина", Джіммі? Та нас би розмазало на три плювки, як би ми використовували технологію, описану цим... як його... Верном. Джіммі, ти що, не пам'ятаєш, скільки ми гуль понабивали, поки не відпрацьовували техніку поступового прискорення? Мішелю, пригадай, скільки не спали, поки не вилизали всю конструкцію до дрібниць? А тут - гармата! Колумбіада!.. Це треба ж таке вигадати!
- Пол, ти суперечиш самому собі - миролюбно перебив його урешті Мішель. - Ти що, хотів, щоб я виклав мсьє Жюлю повну й конкретну інформацію? Мовляв, ми тут, в Балтіморі, в Артилерійському товаристві переймаємося проблемами міжпланетних перельотів. Дозвольте, любий містере Верн ознайомити вас з робочими документами і бортовим журналом... От тоді нас би точно в порошок зітерли, а потім, як ти сказав, на плювки розмазали. Жюль Верн хотів мати казку, казку й отримав. Ну, поговорив я з ним пару разів за пляшкою бургундського в перервах між будівництвом барикад, метушні на паризьких вулицях і мітингів Комуни. Ну, виставив нас такими собі провінційними американськими фантазерами. Проте галасу ж скільки! І, до речі, після цього галасу не нас, а його за дурня тримають.
- Не нас? - знов розпочав закипати Барбікен. - Не вас, це точно. Оскільки вам він хоч прізвища змінив. Ардан... Мастон... Джіммі так взагалі колір фізіономії обличчя поміняв. З негра на білого перетворив, так ще й з мого офіційного слуги - в секретаря Товариства. Джіммі, звісно, тягне на собі цю роботу, але... До речі, Джеммі, - раптом відкинувся голова Артилерійського товариства на спинку крісла, - а де твій гутаперчевий череп, який ти потираєш залізним гаком, пристосованим тобі замість ампутованої руки?..
Хастон розгублено розвів руками, кинув короткий погляд на Арданьяна і промовив:
- Містер Верн взагалі з нас якихсь монстрів зробив. Дозвольте, сер? - Він нагнувся за журналом, що впав, і швидко зашелестів його сторінками. - От. "В клубі можна було побачити цілу колекцію мілиць, дерев'яних ніг, штучних рук, ручних протезів з гачком, каучукових щелеп, срібних черепів і платинових носів. Згаданий вище статистик Піткерн обчислив також, що в "Гарматному клубі" доводилося менше ніж по одній руці на чотирьох чоловік і лише по дві ноги - на шістьох" - процитував Хастон.
Арданьян ледве стримував сміх. Барбікен строго подивився на нього і, несподівано тужливо, кинув:
- Бачите, ви хоч протезами та прізвищами замаскувалися. А я?.. Та мені в Балтіморі проходу не дають. В Нью-Йорку Ротшильд регоче. З Петербургу Штігліц листи іронічні надсилає....
- Так кажи, що це не ти, Пол, а Імпі - який-небудь твій далекий родич з божевільні, - примирливо, але з іронією, мовив Арданьян.
- Треба ж, Імпі, - не звернув на нього уваги Барбікен. - Більш ідіотського імені вигадати взагалі неможливо. І, до речі, хто такий капітан Николь? Що це ще за член екіпажу, замість Хастона? Звідки у нас суперники та завзяті сперечальники з'явилися?
Арданьян ворухнувся в кріслі.
- Я йому трохи про Маккольна наплів...
Барбікен пожував губами.
- А де він, до речі? Сподіваюся, інформації у нього не багато?
- Кудись на Південь поїхав. А інформації... Що може знати колишній, напівграмотний і вічно п'яний, офіційний секретар Артилерійського товариства? - слово "офіційний" Мішель вимовив з деяким притиском.
- Будемо сподіватися, - зітхнув Пол і, випрямившись, суворо подивився на своїх співбесідників. - Друзі, ми знайомі не перший рік. Не один пуд солі разом з'їли в Каліфорнії, разом воювали, разом працювали до знемоги і завжди чудово розуміли один одного. Зараз ми готові перейти до другого етапу проекту і тому я просто вимагаю повної секретності. І не тільки для власної шкурницької безпеки.
Він замовк, втупившись у лампу, зроблену з гільзи снаряда. Насилу відірвав від неї погляд і продовжив:
- Джіммі має рацію. Цей французисько - вибач, Мішель! - виставив нас такими собі монстрами. І річ не в зовнішньому вигляді. Пригадайте, в романі написано, що, - він підняв очі до темної стелі, по якій червонясто, немов відблиски далеких пожеж, стрибали плями світла, - розділивши число жертв артилерійського вогню на число членів клубу, було встановлено: на кожного приходиться дві тисячі триста сімдесят п'ять з чимось вбитих.
- Якщо вдуматися в ці цифри, - продовжив із затемненого закутку кабінету Арданьян, - то стане зрозуміло, що єдиною турботою цього вченого товариства було винищення роду людського (хоча й у філантропічних цілях) шляхом удосконалення бойових знарядь, які були прирівняні до знарядь цивілізації. Це був свого роду союз ангелів смерті, які в житті, проте, вирізнялися вельми добродушною вдачею.
На пам'ять Мішель Арданьян також ніколи не скаржився.
Джіммі кашлянув і Мішель замовк.
- Проте, - добродушний Хастон спробував захистити невідомого йому французького письменника, - цей Верн високо озвався про здібності американців, як нації інженерів.
- Нації, знов нації... - пробурмотів Барбікен. - Знов громадянські війни, розподілення території, кров і сльози...
Арданьян задумливо дивився на нього.
- Не дивися так на мене, Мішелю, не дивися! - роздратовано кинув Пол. - Я народився в рік початку війни Чорного Сокола, на якій загинув мій батько, але дивним чином ніколи не розумів доктрини Монро. Америка для американців... - раптом вимовив він з гіркотою й замовк.
- Свобода, рівність, братерство - чомусь пошепки видихнув Арданьян.
Барбікен похитав головою:
- Це не те, Мішелю. Може тобі важко буде зрозуміти, оскільки ти став американцем, спроможним американцем, лише після каліфорнійської золотої лихоманки, але... Візьми Джіммі. Він - син людини, яка бачила страту Ната Тернера. Вождя повсталих негрів. А вони, між тим, теж американці.
- Ось я й кажу, що громадянська війна розставила крапки понад "і", - розпочав було Мішель, але Барбікен м'яко перебив його.
- Я не про те. Пам'ятаєш, ту ніч перед нашим узяттям Нового Орлеану? Пам'ятаєш, як ми сперечалися з тобою? Я говорив тобі, що після розбірок американців супроти американців на своїй території, вони можуть розпочати розбірки на чужий. Згадував Техас. Америка для американців... Розумієш, це - догма. А всі догми швидко застарівають. Нас хочуть загнати до схеми, але всі схеми також недовговічні. І все говорить про те, що людська свідомість не встигає за життєвими змінами. Вона дуже інерційне. Грубо кажучи, життя - це гармата пана Верна, а наші намагання - сила її вибухового заряду. Перевантаження ж традиційних схем минулого перетворює нас, теперішніх, в щось пласке, мляве й криваво-розплющене по стінах снаряду. Ось і письменник-фантаст уловив це, коли писав, що освоєння Місяця може призвести до порушення політичної рівноваги на земній кулі. - Барбікен на секунду замовк, судомно здригнувшись кадиком. - Коротше, я ані про що не жалкую. Але, все ж таки, якщо про нашу роботу взнають... Особливо про результати... Мало не здасться ані нам, ані Штатам, ані всьому світу. Наука - схематична наука! - на службі минулого, ще з часів Архімеду, страшна сила. Не готовий ще світ до великих відкриттів. Він для них дрібний. Він і на інших планетах таке розподілення влаштує!.. Марс для марсіан, Місяць для лунатиків... Коротше, ми в наших умовах працюємо на майбутнє, прошу пам'ятати про це за будь-яких обставинах.
Барбікен кашлянув, потер скроні й продовжив.
- Добре ще, що цей писака - він скосив очі на журнал, який Хастон продовжував тримати в руках - нічого не пронюхав про Аламогордо. Ані про завод, ані про стартовий майданчик. До речі, Джіммі, що там з південцями та мексиканцями? Розібралися?
Хастон мовчки кивнув головою.
- Чудово. Отже... Те, що Жюль Верн нічого не пронюхав про Аламогордо, це добре. Погано, що за його волі нам доведеться втікати з Балтімора зі всією його бісовою цікавістю. Та й становище мені тут останнім часом не подобається.
Арданьян знов збентежено засовався в кріслі і Барбікен кинув на нього короткий погляд.
- Ну, нічого. Все одно для другого етапу проекту наша присутність в Аламогордо просто необхідна. Хоча, чесно кажучи, без моря й Патапаско, без верфей і паровозів, я буду нудьгувати в тій, забутій Богом, пилюці та скелюці. Але, друзі мої, потрібно бути готовим до незвичайних умов життя. Адже, можливо, роки за два нам доведеться жити в ще більш незвичайних умовах. Будемо тренуватися. А то без тренувань Арданьян знов розпочне в кораблі вигадувати гімнастичні засоби захисту від перевантажень.
Пригадавши те, як Мішель доводив, що для подолання злітних перевантажень необхідно запобігти притоку крові до голови і для цього вставав на голову у рубці "Лунар Колумбу", друзі заусміхалися і напружена атмосфера в кабінеті миттєво розрядилася. Настільки миттєво, що дзвін розбитого скла здався їм оглушливим, немов удар блискавки в двох футах від голови.
- Якого біса!!!
Огрядний Хастон чорним ведмедем кинувся до лівої сторони підвіконня. Гнучке тіло Арданьяна завмерло праворуч від нього. Барбікен, блискавичним рухом відчинив ящик столу і чорний кольт з'явився в його руці, неначе карта в руці фокусника.
Коли другий камінь добив залишки шибки, Барбікен, пригинаючись, підбіг до килима, на якому, хрест навхрест, висіло два карабіни, і кинув один Арданьяну, а другий - Хастону. Підхоплена на льоту зброя миттєва була спрямована в розбите вікно і два постріли, злившись в один, вп'ялись в нічну темряву на значній відстані від землі. У відповідь пролунали якісь притишені вигуки.
Хастон обережно виглянув у вікно. І ця була його помилкою. Непогашена лампа добре освітила його, і у відповідь постріл вшкварив, як батіг по крупу коня. Джіммі, вронивши карабін, із стогоном схопився за ліве плече, опускаючись на підлогу.
- Отримуй, чорно пико! - вже виразно пролунало з вулиці і при звуці цього голосу Арданьян, що схилився над Хастоном, напружено завмер.
Барбікен, піднявши руку з револьвером, обережно пішов до вікна, але в цей час двері кабінету прочинилися й на напівтемному порозі виникла жіноча фігура з черевом, що помітно округлявся.
- В чому справа, Поле? - вимовила Джулія Барбікен. - У нас проблеми?
Барбікен, перелякано обернувшись, кинувся до дружини, намагаючись прикрити її своїм тілом і відтіснити в рятівну темряву коридору.
- Джу, пройди до підвалу, - видихнув він. - Ми ще не знаємо, в чому справа, але коли дізнаємось, то в нагоді дуже стануть три філіжанки бразильської кави з твоїм, найкращим у світі, яблучним пирогом.
- Що ви хочете, містере Маккольн? - закричав в цей час Арданьян, підтримуючи Хастона, що скорчився на підлозі. - З яких це пір звичайні житейські суперечності стали призводити до стану війни? Або так заведено на Півдні, куди, як кажуть, ви відбули?
- А, це ти, жабнику, - пролунало з вулиці. - Ти - непоганий хлопець і у нас ніяких претензій до тебе немає. Втім, як і до містера Барбікена, не дивлячись на всю його нудоту. А от до вашого чорного сучонка... Виглянь-но у вікно, Арданьяне. Безпеку гарантую.
Арданьян обережно опустив Хастона на підлогу і, випрямившись, виглянув в морок пізнього мерілендського вечора. В невірному світлі повного Місяця на лужку, перед фасадом будинку Барбікенов, що розташувався на самій глухій околиці "верхнього" Балтімору, нетерпляче перебирали ногами п'ятеро, добре відгодованих, коней. Очевидно, це були дуже добрі бойові коні, оскільки звуки пострілів їх не особливо налякали. За ними чорніли стовбури дерев, а на конях сиділи... привиди. Точнісінько такі, якими лякають друг друга нетямущі дітлахи всього світу. Але, мотузковий зашморг, приторочений до одного з сідел, і гвинтівки, що лежали на колінах вершників, наводили на думку про те, що привиди ці досить матеріальні. Загострені білі балахони, надягнуті на голови, розмірено погойдувалися в сріблястій темряві, неначе язики якогось потойбічного полум'я. Чорні вирізи для очей змертвілими плямами втупилися на вікно, в якому завмер Арданьян. В цей час позаду його щось зашаруділо і світло в кабінеті різко згасло. Мішель рвучко обернувся і трохи не збив з ніг Джулію Барбікен, що схилилася над стогнучим Хастоном. Її чоловік з кольтом в руці відійшов від газової лампи. На лужку перед будинком пролунав хрипкий сміх.
- Що це, Мішелю? - спитав Барбікен, блиснувши в темряві білками очей.
Джулія розстібала сорочку Хастона, намагаючись роздивитись місце поранення.
- Ку-клус-клан, сер - відповів Арданьян. - На чолі, якщо я не помиляюся, з нашим другом Маккольном.
- Ку-клус-клан? - задумливо перепитав Барбікен. - Я чув про цю зграю. Вони організувалися років п'ять тому. Але я завжди думав, що вони веселяться десь далеко на Півдні...
Він замовк і нахилився до Хастона.
- Джіммі, як справи, друже?
- Дрібниці. Подряпина, маса Пол. Мене турбує інше. Маккольн зі своїми мерзотниками рознесуть ваш особняк, якщо...
В цей час Джулія, мабуть, зробила необережний рух, і Хастон замовк, скреготнувши зубами.
- Рана сильно кровоточить, Пол, - пролунав спокійний, занадто спокійний, голос Джулії. - Треба...
- Джу, Джіммі - перебив її Барбікен. - негайно спускайтеся в лабораторію. Ч-чорт! Звісно, для секретності місцезнаходження будинку вибрано дуже вдало. Проте я хотів би зараз знаходитись в приміщенні Товариства на Юніон-сквер. Оскільки розташування особняка, виявляється, вдале й для банди недоумкуватих південців. Можна, звісно, протелеграфувати, але час, час...
- Сер, - знов вимовив Хастон, - їм потрібен я. Дозвольте мені вийти до них.
- Джіммі, - в голосі Барбікена зазвучали пронизливі нотки стартової сирени "Лунар Колумба", - негайно йди з міс Барбікен до лабораторії. І не висовуйтеся звідти, поки я вам не скажу. Це наказ, містере Хастон! Джуліє, рідна, не барися!
- Егей, Арданьяне, чого ж ти замовк? Може принести тобі нові штани? - пролунало з вулиці.
- Нові штани я пошию з вашої гамівної сорочки, сер Еріку Маккольн, - миттєво озвався француз і вистрілив у нічне небо.
- Не пали даремно, Мішелю, - остудив його Пол, спостерігаючи за тим, як Джулія, охопивши рукою поперек Хастона, виводить того з кабінету.
- Ви зрозуміли мене: не висовуватися! - крикнув він їм услід і обережно наблизився до вікна, за яким затанцювали якісь багряні відблиски.
Примари в балахонах вже запалили два смолоскипи і їхні коні обережною ходою розпочали наближатися до будинку.
- Містере Маккольн, - вигукнув Пол, - якщо ви й ваші люди зроблять ще хоча б один крок, двоє з вас отримає у дарунок по кулі в лоб. Кому вони будуть призначені, визначиться самі.
- Нарешті, - із знущанням в голосі прозвучало з-під балахону на передньому коні, - сер голова власною персоною. Як йдуть справи в Мерілендському артилерійському товаристві, містере Барбікен? Скільки листів паперу споганив ваш чорномазий секретар?
- Еріку Маккольн, я прийняв рішення. Якщо ви особисто зробите ще хоча б крок, то перша куля буде вашою.
- Не лякай мене, Барбікене, - вигукнув Маккольн, але коні зупинилися на відстані футів п'ятдесяти від вибитого вікна. - А подумай краще про те, якого покруча може народити твоя перелякана дружина.
- Скотина! - скрипнув зубами Мішель.
- Тим більше, що ми не хочемо шкодити нікому з вас, - продовжував тим часом Маккольн. - Ми з вами однієї крові і одного кольору шкіри. Хоча, Барбікене, ти - психічно хворий, якщо дозволяєш негритянському виродку жити поряд із собою. Цікаво, який кольору буде твоя дитина?
Пролунало іржання. І лише через мить Пол зрозумів, що це - регіт тих, що зібралися на лужку. Він слухав Маккольна із спокійним обличчям, і лише кісточки пальців, що побіліли, стиснувши рукоятку кольта, вказували на те, скільки зусиль потрібно для цього спокою.
- Я хочу тобі допомогти, Поле. Допомогти відновленню твого душевного здоров'я. Для цього, як ти розумієш, необхідне хірургічне втручання. Ти розумна людина і знаєш, що громада буде на моїй стороні, а не на твоїй. Нехай Хастон вийде до нас і ми негайно покинемо твою територію. Інакше, - він підняв смолоскип, - ми будемо змушені випалити це негритянське кубло. Стерилізувати наш загальний дім. Позбавити його від мишей і тарганів. Навіть якщо для цього потрібно буде знищити твій особняк, Барбікене.
- Що будемо робити, Поле? - тихо спитав Арданьян. - Нас двоє проти п'яти. До того ж, з нами вагітна жінка.
- Бували ситуації і гірше, - так само тихо відповів Барбікен. - У нас краща позиція і коли б не ці смолоскипи...
Раптом він рвучко підняв руку з кольтом, і перебитий пострілом держак одного зі смолоскипів вогненною квіткою впав на чорну траву. Пролунали гнівні вигуки і вершники, швидко розвернувшись, відступили під прикриття дерев, що оточили лужок.
- Ти хочеш воювати, Барбікене? - закричав Маккольн, але його голос зазвучав стишено. Захисники будинку сподівалися, що не лише через відстань. - Це не твоя справа, вчений щуре! І зараз ти в цьому переконаєшся. Я заберу в тебе не лише Хастона, а й гонорар за книжку "З гармати на Місяць". Я ж маю на нього певне право, чи не так? Врешті решт, я, а не твій чорномазий друг, готував папери для доповіді твоїх божевільних ідей. Вони, звісно, виявилися дійсно божевільними, але добрячий гонорар за публікацію казок ти встиг таки відгребти, чи не так, пане голово? - закінчив Маккольн із знущанням.
- Ось в чому справа, - прошепотів Барбікен.
- Рушійна сила вчинків п'яниці й скнари, - погодився з ним Мішель. - Так, поки, окрім прикрощів, ми нічого не маємо від роману мсьє Верна.
Пол зітхнув і, з докором поглянувши на нього, підійшов впритул до вікна.
- Еріку Маккольн, - вигукнув він, - ви маєте певну рацію. Пропоную вам тисячу доларів і ми забудемо про цей інцидент.
- Пол! - здивовано вигукнув Арданьян, але Барбікен відмахнувся від нього.
За деревами почулася неголосна розмова і через хвилину коренаста фігура в білому балахоні спішилася й вийшла на лужок.
- П'ять тисяч, Барбікене. Це число чомусь краще ділиться саме на п'ять.
Пол на мить замислився.
- Ви дуже добре знаєте свої права, Маккольне, - іронічно викрикнув він після паузи. - Я згоден.
- Тільки тут і зараз же. Ніяких чеків та тяганини.
- Ви не лише знаєте свої права, а й навчилися розбиратися в ситуації. Під час вашого перебування секретарем Артилерійського товариства за вами таких талантів не спостерігалося. Як благотворно впливає Південь на розумові здібності людини!
- Не юродствуй, Барбікене! Ти згоден на наші умови чи ні?
- Ви не залишаєте мені вибору, Еріку Маккольн. Це буде виглядати так. Ви підійдете зліва до центру лужка. Я підійду справа. Гроші будуть передані вам з рук в руки. Ваші люди не повинні показуватися з-за дерев, інакше вони отримають по кулі в лоб. Моя Джу і містер Арданьян стріляють краще за всіх вас, разом узятих. Ви чудово знаєте про це. І навіть її стан не перешкодить Джулії вивірено натиснути на спусковий гачок.
- Ризиковано, Поле, - зазначив Арданьян, спостерігаючи за тим, як, чиркнувши сірником, Барбікен дістає гроші з сейфу. - Вони не заспокояться.
- Дивися за ними, а не за мною, - кинув голова Артилерійського товариства. - Я спробую завалити його. А ти повинен влаштувати справжній загороджувальний вогонь, допоки я не захоплю Маккольна. Ми ще поторгуємось.
Арданьян зітхнув і підняв гвинтівку Хастона, лаштуючи її поряд із своєю.
- Успіху, сер, - кинув він не обертаючись, коли Барбікен виходив з кабінету.
Безжиттєвий Місяць космічним трупом завмер в нерухомості синяво-чорного неба. Мільйон мільйонів років йому було байдуже те, що відбувалося внизу, на його блакитній сусідці. І змінювати свої звички він не збирався. Собі дорожче. Особливо, виходячи з того, що населення синьої планети також мало чисто психологічну тягу до безжиттєвості. Принаймні, цим страждала дивна група з семи чоловік, четверо з яких напружено завмерли за стовбурами дерев, осідлавши якихсь чотириногих тварин і приготувавши рушниці до пострілів, а один завмер біля розбитого вікна, напружено приставивши до плеча приклад вінчестера. Ще двоє поволі підходили одне до одного на лужку перед темним будинком. Якийсь рух відчувався ще й в дальньому закутку особняка, але Місяцю, що освітлював нічну арену, це було вже й зовсім не цікаво.
- Ти прийняв правильне рішення, Барбікене, - хрипко вимовив Маккольн, коли між ним і головою Артилерійського товариства залишилося не більше п'яти кроків. За його спиною хропли коні, за спиною Пола чорніли відчинені вхідні двері.
- Я не упевнений в цьому, але... - розпочав був Пол, обережно протягуючи вперед пакунок доларів, коли раптом скоріше відчув, ніж побачив, як в прорізах білого балахона перелякано розширилися блискучі очі.
Позаду почулося якесь дзижчання.
Перелякано заіржали коні.
Барбікен, сам лякаючись свого рвучкого руху, озирнувся через плече.
Один з коней, вставши дибки, виніс свого вершника з-за дерев і загарцював на місці. Інші також затупотіли біля, майже невидимих, стовбурів, стримувані лише своїми наїзниками.
- Диявол! - ахнув Маккольн і позадкував назад, судомно намагаючись зірвати з плеча, перекинуту через нього, гвинтівку.
І в цьому слові щось було. Облите мертвотним місячним світлом, на порозі будинку виникло семифутове металеве тіло й повільно виїхало, немов виплило, на лужок, навіть не пересуваючи двома могутніми, закутими в якісь лати, ногами. Залізні руки, що за розміром не поступались ногам, були зігнуті в ліктях і загрозливо виставили вперед дула двох турельних кулеметів, які заміняли їм кулаки. Гнійно-червоні очі палали на блискучій безлицій поверхні, прикритій понизу чорними гратами з подовжніх ребер. Не дати, не узяти, пащека, вискалена чорними довгими зубиськами.
- Ви порушили спокій цього благословенного будинку й будете покарані за це! - пролунало ревище з чорних грат, в якому Барбікен ледве впізнав сильно спотворений голос Хастона.
Втім, Маккольн цього не помітив. Він, врешті решт, судомно зірвав з плеча гвинтівку й вистрілив навскид, прицілившись у залізне чудовисько. Кулі з брязкотом вп'ялись було в металеве тіло, але зрикошетили від нього кудись в темряву, викресавши з неї жовті іскри.
- Не стріляй, Арданьяне, не стріляй! - закричав Барбікен, кидаючись вперед з витягнутим з-під пахви кольтом.
Але Маккольн вже мчав до дерев, намагаючись щонайшвидше добратися до свого коня. Той перелякано хропів і смикав довгу прив'язь, а інші вершники вже кинулися врозсип, з невиразними вигуками зникаючи за віттям, що гойдалося на повну силу.
Врешті решт, Маккольн осідлав тварину, що біснувалася, і вшкварив його, встигнувши ще й крикнути на ходу:
- Я думав, що ти просто вчений дурень, Барбікене! Але ти - чудовисько! Через нетривалий час всі дізнаються про те, що ти продав душу дияволу!..
Відповіддю йому була кулеметна черга з турелей, що розпочали швидко обертатися. Збите віття дощем посипалося на землю. Через хвилину його шерех затих і на порожньому лужку настала тиша, в яку поволі втікало матове місячне світло. І лише Барбікен, злегка знетямлений, так і не опускаючи кольт, недовірливо розглядав чудовисько, що вже було замовкло.
У цей момент в тому щось забурчало і той же безбарвний голос, з металевими нотками в ньому, вимовив:
- Я до ваших послуг, сер!
З вхідних дверей пролунав сміх і в отворі з'явилась Джулія, тримаючи свічника, а поряд із нею - всміхнений і вже перев'язаний Хастон.
- Джіммі, якого біса! - спантеличено кахикнув Барбікен, намагаючись не видавати своєї розгубленості.
- Так, я також хотів би це знати. І саме якого біса! - вигукнув собі й Арданьян, виплигуючи на лужок прямо з вибитого вікна.
Хастон підійшов до Барбікена, на ходу поплескавши залізну фігуру по полірованій поверхні:
- Молодцем, Кало*! Дебют у тебе був непоганим.
- Кала? - здивовано перепитали в один голос Пол і Мішель. - Що за безглузде прізвисько?
- Так Джіммі обіграв абревіатуру КЛ, - пояснила Джулія. - Комічний Лунатик.
- На моїй далекій прабатьківщині, в Африці, це досить поширене ім'я, - вставив і собі Хастон.
- Почекайте, почекайте, - запротестував Барбікен. - Яка Африка? Яка Кала? Що тут відбувається?
- Нічого собі, комічний лунатик, - підтримав голову Артилерійського товариства і Арданьян, насторожено обминаючи застиглу постать. - Так, від цієї потвори наші гості, напевно, ще довго будуть сміятися. Але в притулку для психічно хворих.
- Масса Пол... - розпочав було Хастон, але Джулія перебила його.
- Сер Поле Барбікен, перед вами - перший зразок механічної людини, виготовлений умілими руками Джіммі Хастона. Про голову вашого помічника, що керує цими руками, я вже й не кажу.
- Я хотів зробити вам сюрприз, - винувато вимовив Хастон.
- Вважай, що це в тебе вийшло, - потер Барбікен лоба і лише зараз помітив те, як він спітнів. - Але, як?!
- Напевно, Джіммі надихали всі ці механічні протези, які описав мсьє Верн, - коротко реготав Арданьян.
Хастон з докором поглянув на нього.
- Всю механіку я поясню вам потім, тому що зразок цей ще дуже недосконалий і вимагає значної доробки. І дистанційно працює поки всього лише футів на сімдесят, а для пульта потрібна купа дротів. Голос же записаний на магнітній спіралі, вигаданій Мішелем. Кулемети - знімні. Замість них можна ставити необхідний інструмент. А сама ідея - ваша. І виникла вона тоді, коли ми знаходилися на борту "Лунар Колумба" і прийшли до висновку про те, що Місяць - дуже негостинна для людини планета. Пам'ятаєте, ви самі казали, що першими освоювати супутник Землі мають механізми? Вони - наш інструмент, якими ми розколемо цей неподатливий срібний горіх, - і Хастон, піднявши голову, подивився на місячний диск, що нерухомо застиг в недосяжне високому мерілендському небі.
* Тут і далі деякі назви та терміни взяті з "Тарзану" Е.Берроуза. Кала - мавпа, прийомна мати Тарзана; Керчак - мавпа, його вітчим; хорти - свині; тантор - слон; нума - левица; мани - мавпочки та т.і.
